Я сиджу в кав'ярні "Вірменка" у самому серці Львова. Загадкова атмосфера міста, огортає мене теплим, хоч і трохи сумним почуттям. Про війну нагадують намальовані олівцем портрети героїв цієї війни, які спостерігають зі стін. Вони здаються живими свідками (а хтось вже і спогадом) часу, що тривожно, але вперто продовжує рухатися вперед. Їхні обличчя дуже виразні, і саме такі, якими їх мабуть запам’ятали мільони. Уявляю, що десь поруч сидить сучасний Хемінгвей або Ремарк, готовий написати свої нові твори про війну, кохання та дружбу. Усе, що ми переживаємо заново, і людство переживає вже тисячі років.
До кав'ярні заходять різні люди. Вишукана мати з донькою, що з виглядом світських дам з гідністю витряхують воду з одягу та волосся та неквапливо шукають де б сісти, подекуди бросаючи погляд на два вільних стільця поряд зі мною. Подружки, що весело сміються й ніби розсипають навколо себе безтурботність. Два чоловіки з потертою шкірою портфелів та поношеними піджаками виглядають як університетські професори. Вони жваво щось обговорюють, і обговорювали б це цілу вічність, незважаючи ні на що.
Один із відвідувачів біля вікна нагадує мені втомленного життям редактора невідомого видавництва — одразу ж уявляю собі Якопо Бельбо, що чекає на Лоренцу. Він давно допив свою каву, а зараз сидить, позіхає, закочує очі та час від часу притуляє руку до лоба. До нього підходить пара — охайний чоловік та жінка невизначеного віку. Вони мовчки сідають за стіл, і жінка, поглянувши в мій бік, наче намагається мене впізнати. Її погляд настільки пильний, що я на мить відчуваю легкий дискомфорт, але швидко його ігнорую. Не сьогодні, Лоренцо.
В кутку кав'ярні сидить молода пара. Вони замовили собі по чашці кави, десерт, і що незвично, по келиху міцного алкоголю. "Ось так треба пити каву!" – жартує мій друг, тільки-но зайшовши до кав’ярні. Він уважно вибирає десерти для своєї коханої, а я стаю з ним у черзі. Оскільки я вже допив свою каву, замовляю собі 50 грамів "12 трав". Пригубивши келих, відчуваю, як тепло огортає моє тіло. Кімната ніби розширюється, стіни розсуваються, і раптом все навколо набуває яскравих кольорів.
Ми провалюємося в інший вимір, де час не має значення. Навколо оживають персонажі "Трьох товаришів". Я уявляю, як ми бродимо темними львівськими вулицями, п’ємо ром без закуски, живемо так, наче сьогодні наш останній день. Кохаємо, страждаємо, знову і знову блукаємо серед війни й шуму цього дивного міста...
Старий редактор знов залишився на самоті і п’є чергову каву, не помічаючи нікого навкруги. Охайний чоловік та таємнича жінка зникли. Молода пара продовжує смакувати алкоголь та десерти.
"12 трав" поступово розкривають свій складний, то нестерпний, то легкий смак, наповнюючи цей вечір новими нотками. Я пригадую, що в мене є з собою нотатник і на швидкоруч починаю записувати все, що побачив і відчув, раптом розуміючи, що не зможу цього пригадати. «Ти де?» - пише подруга, бо вони вже зібрались на вечерю. Я повертаюсь через проливний дощ, і ніби долаю кордон між світами. Я повертаюсь…
PS. Текст мій, всі співпадіння реальні.
�
