Минулої осени проходив тренінг “Курс писемної майстерності” у Густава Водічки. За програму народилося декілька коротких текстів, які так і не опублікував, але хочеться зберегти для майбутнього.
Атмосфера написання - темна, промозгла, холодна осінь у Києві, з помаранчевими ліхтарями. І ми, що застряглі на найвищому поверсі однієї будівлі біля Хрещатику. Вичавлюємо з себе шматки тексту та “багатий внутрєнній мір”.
Італійське радіо
У кафе грало італійське радіо. Дівчина-продавець курила на вулиці.
Чому італійське? Це якийсь заклад для знайомств з іноземцями? А може, вона вчить італійську й мріє поїхати до Риму — кататись на Веспі з красивими кучерявими хлопцями?
Допивши каву, я вийшов і спитав про радіо.
— А тут поруч Римо-католицький собор, — зітхання і легка посмішка. — Це їхнє кафе. Їхні правила, що включати.
Я обійшов будівлю. Собор стояв на пагорбі й дивився на мене зверху. Мені здалося, що він поблажливо посміхається.
Безодня
Поїхати машиною було помилкою. Центр перекритий. Червоні змійки фар повзли вулицями міста.
"Чому знову затори? Це ж субота!" — роздратовано подумав він. Невже знову впав шахед? А може, комусь стало зле? Чи приїхав якийсь важливий гість з ЄС?
Він мріяв зникнути з цього міста — втекти від зимової погоди, забути про потребу їхати на машині крізь нескінченні затори.
Коли нарешті дістався місця, де починався затор, нічого там не побачив. Ні аварій, ні людей, ні поліції. Лише перекрита дорога і миготливі жовті вогники
З розритої ями на нього дивилася безодня абсурду й кивала, як стара знайома.
Знайомство
Жінки більше не знайомляться в кафе. Вони приходять туди щоб перекусити, попрацювати і провести час в телефоні. А як же хочеться зайти в кафе і одразу опинитися в центрі їх уваги.
Сьогодні три жінки самотньо їли в кафе і дивилися в телефон. Їм не треба було принести води, пересунути стілець, підставити міцне чоловіче плече. Все необхідне було в телефоні.
Ще ніколи я не відчував себе таким непотрібним.
