я тут трохи дочитала Бірса, і не те щоб я знала, що мені сказати. окрім того, що він однозначно йшов легше, ніж По (а я думала, що буде якраз навпаки)
якщо спочатку місцями було трохи дивно і якось, мабуть, надто пафосно, /насправді — окремі моменти мені відчувались просто всратими/, то потім: по-перше — я звикла до загальної атмосфери, а по-друге — моментів, де в голові з'являлось е-е-е вже й не було.
ну тобто, сама збірка має два окремі цикли оповідань, один з яких розділений ще на дві частини. і, власне, той розділений і викликав в мене питання, точніше — одна з його частин.
просто всі ці описи красівих офіцерів, які вони на конях, і скільки честі в їхніх вусах дуже контрастували з відносно детальними описами травм і поранень. я нічо не маю проти шо першого, шо другого, але не тоді, коли шо перше, шо друге описане в однаковому піднесено-натхненному тоні. від цього стає не гидко, не страшно, а саме дивно.
з хорошого — інші дві частини у збірці місцями навіть веселі. місцями — містичні. і помирають всі, переважно, від переляку: хай то буде опудало змії, або привиди. привидів, до речі, багато (один з них чіплятиметься зубами за власну косу, прибиту до дерев'яної балки).
оцінка: клята тварюка з десяти
