нещодавно, тобто тижнів зо два тому, книжковому клубу виповнився рік, і я тут хочу сказати по парі слів про всіляке за рік начитане.
веселих оцінок формату «шляпа з 10» не буде, будуть скучні цифри з рорку.
шож, я нарахувала 20 прочитаних книжок, плюс було ще дві, які я пропустила, бо одну вже колись читала, а на іншу просто не стояло. так шо в цілому клуб прочитав 20+2. також, дві штуки я просто не дочитала, тому мабуть це 18, а не 20, але неважливо.
почнемо з «макової війни», яка, власне, і була першою, з якої я прочитала тільки першу частину, бо так було домовлено, але настрою дочитувати потім якось і не знайшлось. відчувалась вона дуже дженерік, тому 2/5, хоча обговорення було веселе — і за те їй подякуємо.
номер два. «дев’ять принців амбера» — сучасне фентезі помацали, то треба й шось більш класичне мацнути. взагалі, перечитувала, бо пам’ятала приблизно ніхуя, крім однієї сцени. враження від перечитування були якось погірше, ніж при першому прочитанні, але я б колись продовжила перечитувати перше п’ятикнижжя, шоб прочитати друге. 3/5.
далі. далі була «донька залізного дракона», після якої з’явилась неофіційне правило клубу про те, шо в кожній обраній книжці має бути рандомна еротишна взаємодія. концепція цікава, світ всередині хотілося б дослідити, бо це таке собі технофентезі, але забагато рандомних еротишних взаємодій. 4/5. чому? а я не пам’ятаю чому.
наступним був «сад гетсиманський». він з тих книжок, які я не читала б просто сама для себе, але зовсім не шкодую, шо читала його в рамках клубу. історія важка, але настрій тексту в якомусь сенсі навіть піднесений. важливість я оцінювати не буду, бо я просто кіт рогатий, хай цим займаються розумні люди. 5/5.
потім була вона. навіть не так. потім була ВОНА — еталонно погана книжка. «машина», значить. з сюжетом було паґано всьо, з сетингом паґано взагалі всьо, бо я не поняв шо мені уявляти, персонажі такі, шо хотілося їм виключно хєрової смерті, ще й зародки потенційного любовного трикутника там були. 1/5.
після цього ми читали «сяйво». я мацала Кінга втретє, ну і мабуть востаннє, бо він просто не мій автор. але англійською він читався нормально, тому якшо хтось хоче читати англійською і Кінг ваш автор — можна пробувати. 3/5.
під номером сім були «записки кирпатого мефістофеля». написано добре, але нахуя. це було основне моє питання до книжки, на яке відповіді для себе так і не знайшла. ну і мені роздуми навколо дітей абсолютно нецікаві, тому просто нє. 2/5.
ше ми читали «готель». з «готелем» ми самонаїбались, бо вирішили шо це детектив, але насправді він — виробничий роман, як не дивно, але про готель. тому він дуже розійшовся з очікуваннями. ну і персонажі там переважно противні, та й лінія мужика, який заглядався на дівчинку, майже вдвічі від нього молодшу, огидна просто фактом існування. 3/5.
класика періодично пробивалась, і цього разу вона пробилась у вигляді «собору паризької богоматері». я була до нього упереджена, але в результаті мені навіть сподобалось, там є досить веселі штуки. і навіть сюжет активно рухається кудись. а коза яка класна. якби ще не проліт камери над Парижем сторінок на 20, то було б зовсім харашо. 4/5.
десятим був «дім на збіччі». до нього я теж була упереджена, але вже позитивно, і в цілому мені сподобалось. хоча останнє оповідання дуже натякає на те, шо спочатку треба було читати «кістяні годинники». 4/5.
ну а після була «п’ята пора», яку я успішно не дочитала, дочитувати не буду, і досі не знаю шо з нею робити, бо і вдома тримати не хочу. 2/5.
«похованого велетня» я хотіла читати вже після того, як доб’ю «смерть артура», але її я дожую в кращому випадку під кінець цього року, а «велетень» був на його початку. історія красива та повільна, схожа чи то на легенду, чи то на притчу, знову ж таки — я просто кіт рогатий. 5/5.
ага, а далі ми читали «покору», і я вважаю її прекрасною, як і «морфій», навіть трохи більше ніж морфій, хоча вони навіть перетинаються в тому, шо головні герої перебувають в пошуках якоїсь своєї ідентичності. якоїсь — бо шукають все одно трохи різне. і знаходять те, на шо заслуговують. 5/5.
після «покори» була «крадійка книжок», яку я не можу сприймати інакше, ніж книжку про хароших німців під час другої світової, яка місцями ще й намагається вичавити з читача сльозу, шо робить її ще більше фу. 2/5, рухаємось далі.
були книжки складні, тому треба їх розбавити книжкою легшою. нею стала «чаклунка і культ». продавати її як сапфічне фентезі — найобка для уйобка. наявність просто десь в тексті прекрасних мам-відьом не робить усю історію сапфічною, для цього на них мав би бути більший фокус уваги. і ні, мені не йдеться про те, шоб вони влаштовували в цьому фокусі рандомні еротишні взаємодії, мені йдеться про те, шо вони дуже малу частину часу перебувають у цьому фокусі. загалом, «чаклунка» ще точно не визначилась «ким хоче бути коли виросте», але персонажі переважно не дратують, а іноді навіть приємні. най буде. 3/5.
шістнадцять (хоча насправді або сімнадцять, або вісімнадцять, бо обидві пропущені книжки були в цьому часовому відрізку). після «хірурга» ґеррітсен, якого я читала роки два тому і прийшла на правах дементного діда, вирішили продовжити маніячну тему і узяти «мовчання ягнят». не скажу, шо не сподобалось, але і якогось вау теж вона не викликала. в мене були проблеми з головною героїнею і молями. не люблю комах, вони огидні, якшо вони не бжели, а молі — ну ні разу не бжели. 3/5.
повертаємось до фентезі разом з «монстрячим загоном». і якось в нас з ним не пішло, бо точка зору, з якої він написаний. бо десь в середині подій було водночас замало і забагато, від чого виникало відчуття, шо сюжет тупцяє на місці. бо жарти були не стільки хі-хі, скільки закочуванням очей. але Пратчетта я читатиму й далі, бо це Пратчетт. 3/5.
треба було помацати сучукрліт — тому мацали «ворошиловград». в тексті багато сюжетних гілок, які починаються нізвідки і закінчуються в ніде, тобто не закінчуються. головний герой чвякав-хуякав, по сюжету його водили за руку, і взагалі — він абсолютно не симпатичний. але там є елементи магічного реалізму. навіть якшо їх там нема, то я читала ніби вони там є. 3/5.
після перерви на бабаївське число звіра взяли для розгону «посібник з убивства для хорошої дівчинки». взагалі не пішло. тупі підлітки розгрібають те, шо не розгребли ще тупіші дорослі, ме. не моя трава. і дуже дратувала головна героїня, особливо в своїх щоденниках, бо там доводилось читати її першу особу. можливо, якшо це добряче вичухати, то шось би і вийшло, а на зараз — 2/5.
завершує цей прекрасний клубний рік дім голих, перепрошую, «дім голлоу». могла би бути досить непогана темна казка, але виконання не зовсім альо. ну тобто є непогані описові елементи, але сюжет пливе, якшо хоч трохи думати і шукати логіку подій. фінал, як на мене, всрався. 3/5.
отакий цікавий клубний рік. якшо в мене буде настрій, то через рік буде подібна штука.
всім дякую за увагу.
