її сліди обривались водою. черевики стояли поруч, повні бруду й гнилого болота.
"невже ти почула поклик?", — стояв і дивився в безкрає і хиже, затягнуте сутінковою імлою.
пустка і холод. і ні вітру, ні звуку кроків, ні звірино-пташиного гомону. тільки видих-вдих: тяжко й тривожно.
жодного сліду.
***
хто? хто це прийшов і біжить? не потрібно тут галасу. все потомилось, все має спати, а тут ці кроки, кроки, кроки і галас, і кров...
кров така свіжа, така палюча...
кров піде в землю, стане всього і моя.
***
вона прокидалась кожної ночі і дивилась, як за вікном розстилався туман. і нічого не видно, нічого не чутно — тільки далей голос, нав'язливий шепіт.
туман колихався як море, і світло поглинав, як море, але вона не хотіла брати з собою ліхтар.
тому, дочекавшись повні, вскочила в черевики, і розчиналась в тумані,
як в морі — сіль.
"ми зачекались", — чувся їй в голові роздратовано-радісний шепіт.
***
— бачиш це? — Ейдех підчепила щось самими кігтями у брудній болотній воді.
старий, заіржавілий і напівзогнилий ніж.
— це патик, — вона відпустила його, і болото ковтнуло жадібно того ножа, і зашипіло, розлючене, в моїй голові, ніби...
— але якби я потримала його ще хоч трохи, то перевірила б чи дійсно це так, і встромила б, наприклад, у ногу, він застряг би по саме руків'я, і я б ніколи не вийшла з цього болота, ні живою, ні мертвою. ходімо далі, ми маємо все розвідати.
***
— батьку, дивись — я прекрасна, вони так сказали. вони говорять, що в мене чудова: червона й гаряча кров.
вона сміється, в грудях глибокі і чорні рани, і руків'я ножа, а скривавлені руки — розпростерті звертають до неба. і вона сміється. а сміх не її — а їхній.
— підійди до мене, щоб стати таким, як треба, — і вона виймає з грудей ножа.
***
руки тремтіли, червоні й чорні від крові. вона малювала своєю, чорною і густою, руни на хутрі пса. той дихав важко: рана на шиї викрадала його життя.
— я не дам тобі так померти, почекай ще хвильку, майже готово, — руки тремтять, але голос твердий і холодний, бо зараз у пса є тільки вона.
і голодне болото навколо, що хоче відняти його життя.
***
— я не чув, щоб у ці краї повертались вовки. чи... це знову воно? — болото було незворушним, тільки віддалене вовче виття.
— нічого не чула. сподіваюсь, болото не змусить тебе зробити якусь дурню. — Ейдех була роздратована. — а вовків тут, і справді, вже сотні років не бачив ніхто.
***
холодна брудна вода розліталась навколо: вона бігла. вона шукала.
вона обіцяла бути з ним завжди разом. обіцяла знайти, якщо він злякається і втече.
***
— не ходи ніколи на те болото, бо воно затягує і жере. бо воно лихе і підступне. і воно неживе. навіть якщо почуєш дивні звуки чи голоси — не йди.
— обіцяю ніколи не йти.
***
руки ледь мерехтіли, але рана ставала все менше й менше. і вона підхопила любого пса на руки, ніби він був пір'їною.
— треба звідси тікати, Вовче. більше ніколи не слухай, Вовче, того виття.
***
їй подобалось слухати історії про вовків. бо її мале цуценя — заблукалий вовк. єдиний у цих краях.
бо вона захотіла назвати його так.
***
скільки він йшов днів? скільки не спав ночей? не знав. але іменем діви-Місяця його прокляла донька короля, і сама прийшла з ним до межі, і сказала:
— йди. геть.
***
Нрая з огидою дивилась навколо, дивилась під ноги, на вимащений брудом одяг. і їй навіть хотілось, вперше за довгий час вона справді чогось хотіла, а саме — забратись подалі від цього гидкого болота, але...
"мені потрібні кістки. знайди. бо я сумніваюсь, що ти знайдеш живого ельфа з цього народу, а мені цього разу згодяться навіть кістки. а те, чим вони стали — то зовсім інше, мені не підходить, а коли знадобиться, піду сам. бо ти їм нічого не вдієш, ти заслаба. знайди кістки. вони десь тут."
Нрая дивилась на мапу в руках, і весь простір, відмічений там — суцільне огидне болото.
***
з'являється вітер — зжерти. з'являються кроки — вбити. що вони всі тут забули?
все так солодко спить. що за дурні манери? що за дурна звичка: приходити саме тоді, коли воно, заколисане, нарешті поснуло?
знайти. вбити. розтерти на порох.
знищити.
***
ніч була чорна, і тільки болото ледь мерехтіло, примарно й неясно. і він ловив сіро-зелене, хворобливе сяйво, а воно лишало по собі відбитки пальців, сліди від лап і від кігтів. і всі такі різні. і хотілось спати.
нестерпно хотілось спати.
а воно шепотіло різними голосами:
— лишайся з нами. і ми ніколи не відвернемося від тебе, навіть якщо зненавидиш і полишиш нас.
***
— ми дамо тобі все, що захочеш. прохай. — бридке болото шурхотіло гнилою травою.
Нрая в огиді скривила губи.
— я не маю бажань. і не маю волі на те, щоб їх мати. і мені байдуже — що ти скажеш, чи що ти зробиш.
сотні невидимих долонь вчепились в її зап'ястя і потягнули вниз. і відсахнулись, коли болото завило від болю і страху, бо давно вже не зустрічало справжнього нищівного вогню.
— заважатимеш — випалю.
***
ніч була чорна, холодна й зла, але сяйво, таке м'яке, огортало, хотілось спати, хотілось забутись навіки...
і бути частиною сяйва.
***
— малий, розкажи — як ти вижив, один, з усіх тих дурних дітей?
— вони не були дурні, — сльози й хриплячий вий.
Нрая не знала — що має з цим робити. залишити? чи відвести додому? він має бути з найближчого селища — пару годин, і повереться до роботи.
— добре, вони не були дурні. були заслабкі. а тепер розкажи — як ти вижив? бо в тому селі, — Нрая вказала рукою напрям, звідки прийшла, — говорили багато недобрих речей про це болото.
у відповідь — лише сльози і тихе виття.
***
болото жило своє нескінченне життя. воно пам'ятало себе меншим. воно пам'ятало себе швидшим. воно пам'ятало подих вітру, і запах солоного моря, що він приносив. і запах хвойного лісу, що він приносив. і запах крові, що він викрадав, пам'ятало. все пам'ятало. воно все пам'ятало.
і не пробачить.
***
— я бачив, як туди, на болото, біг здоровенний пес. давайте подивимось?
— він був чорний?
— чорний. і очі червоні, а слід від лапи — отакий, як моя долоня.
— а в мене він вночі вив під вікном.
— але якщо він накинеться?
— а мене батьки вже навчили магії. трохи. що нам зробить звичайний собака?
— ходімо. болото взагалі не таке страшне. просто смердить.
***
в Нраї жило химерне відчуття неспокою всю дорогу: довга подорож кораблем, і чим ближче до місця, тим сильніше воно було. важчим і дещо злим.
і все — через якісь кістки.
***
— як ти вижив, якщо ще нічого не вмієш?
— втік. — вичавив і завив навіть сильніше.
Нрая чекала якоїсь іншої відповіді. їй все менше хотілось іти до місця, з яким все очевидно не так.
— я проведу тебе до села. не дякуй.
***
веселі крики і сміх замовкли, бо перед ними, як з-під землі, повстав пес: величезний і чорний, як попіл. виляв хвостом. кивав головою, ніби вітався і кликав йти за ним. йти вглиб.
малий дивився на ного і бачив — як швидко гниє його тіло, стирчать кістки і кров на спотвореній смертю морді...
— стійте, не йдіть!
але ніхто не звернув уваги.
пес посміхнувся повною ікл пащею:
— а тебе ми зжеремо останнім.
***
у Квітки був материн амулет, прізвисько від братів і батьків ніж. і смертельні отрути, які готувала сама, хоч була мала. хоч не мала на тілі жодної руни, але вже була краща за інших дітей у своєму Ордені.
і тому сама зголосилась піти вбити Звіра з боліт. і принести його голову.
***
амулет на шиї обпалював холодом. морозне повітря виривало з її рота пару. Квітка шукала потрібну склянку, щоб стати промерзлою, як ця земля, ніби її тут не було і немає. хай Звір не знає.
***
навколо — нікого. втягуючи повітря, не чути нікого, не чути нічого — маячня. бо все розтривожене. хтось чужий його топче, але воно не відчуває ні життя, ні тепла. маячня.
маячня. маячня. маячня.
вітер несе запах, але його водночас нема. все відчуває кроки, але не звук, а як розчавлюється свіжий лід під легкою ходою. беззвучно.
маячня.
***
Квітка дивилась на мертвих собак навколо, та вони не займали її, бо не відчували присутність.
"це не Звір, що мені потрібен. але виглядають як Звір зі страшних оповідок. і якщо він створює цих істот, то мене він просто розчавить".
двійко псів підійшли до неї. Квітка не дихала.
***
— це дивно, — Ейдех дивилась під ноги, де була звичайна чорна тверда земля. суха земля.
— ця тріщина виглядає як слід від ножа. тобі так не здається, Ейдех?
— це надто дивно.
***
— ми знаємо, що ти десь тут, — починає один, з пащі смердить мертвечиною.
— ми хочемо говорити з тобою, — в другого з пащі накрапає брудна вода.
Квітка бачила, як він майже щойно піднявся з болота.
— і дивитись в очі. — закінчує перший і розтягує кути пащі подібно до посмішки. виходить лячно.
Квітка тягнеться до отрути, до найкращої зі своїх отрут. в іншій руці тримає ножа.
— не дратуй нас. не зли нас. ми хочемо говорити. — пси підхоплюють одночасно і всі навколо.
"болото і є тим Звіром", — Квітка встромляє ножа у бруд, кидається бігти геть, в надії втекти.
але щось гидке, невидиме й невимовне вганяє пазурі їй у ногу.
***
сонце дивилось крізь гілля дерев. сонце торкалось його лиця. сонце було холодним, мов смерть, і хотіло, щоб він помер.
***
змії сплітались довкола його ніг, формуючи кола, спіралі і щось, що нагадувало кути. він дивився на них, сміявся, і вказував куди йти. не лишалось нікого живого там, де вони пройшли. тільки сонце, повне ненависті, палило йому лице. і на тому все.
***
— слухай, Ейдех, звідки взагалі це болото?
вона зупинилась, шукаючи відповідь десь глибоко у думках.
— ну, мабуть, тут холодно й дуже вогко. звідки тут ще було б узятись болоту?
— я про інше.
вона закотила очі.
— ти мав би краще за мене розуміти — що не так з магією в цьому місці.
***
сонце торкалось його лиця. сонце ламало йому кістки. але воно було безсилим, аж поки та відьма мала, що її навчав, не затягла у якесь болото.
а те шепотіло йому, аби він віддав своє тіло й своє життя.
***
— Нрає, що я таке?
— не думай про це, це зайве.
Нрая знайшла стежку, не відривала від неї очей, бо загубить, але...
але та річ, що вчепилася їй в долоню, і плелася за нею хвостом, і нила — викликала водночас і злість, і смуток.
— Нрає, що я таке? — воно зривалось на плач.
— просто не думай.
***
Нрая не думала, що коли вона знайде кістки й принесе їх, то їй доведеться ті кістки повертати. болоту. але...
"мене не влаштовує результат. це твоя провина. тому поверни це туди, де його взяла. негайно."
Нрая дивилась на річ, яку він зробив, і вона виглядала краще, ніж те, що він іноді залишав, але не могла не коритись його словам.
***
мертві кроки мертвою стежкою — її торувала Смерть. і щось гидке неживе нею йде. чому ці холодні й застиглі знову й знову приходять, порушують спокій, але не приносять кров, не приносять свіжого, теплого і живого м'яса? ну хоча б свого?
як їх вбивати, якщо вони вбиті і зламані, і мають гнилу кров?
як?
***
— Нрає, що я таке?
Нрая дивилась речі у очі, не думаючи про колір і риси обличчя, бо вони не тримались. тільки шкіра у речі лишалась чистою й білою, ніби сніг.
— ти те, що належить цьому болоту.
— не залишай мене тут.
Нрая звільнила руку зі слабкої непевної хватки.
— не залишай мене тут. або я знайду тебе й вб'ю.
замість сліз у речі була болотна вода.
***
все тремтіло, стогнало. під ногами дрижала земля. чому так? піднімалась до неба пара. лягала біла імла.
все не спить і не може заснути, і не може кричати, не може віддихатись — тільки віддати свій біль у чужі тіла. і цей біль вивертає з суглобів кістки і повільно рве плоть.
що це? хто це зробив?
***
— ти теж помітила ті стежки? вони відчуваються такими неправильними.
— чому неправильними? — Ейдех не озиралась.
вона шукала шлях, промацуючи дно патиком, один чобіт вже був повний води і мулу.
— якщо припускати, що воно живе, то стежки можна вважати за шрами. або це гниле повітря змушує думати так.
патик провалився так глибоко, що якби це була нога, то Ейдех би знову набрала повний чобіт води.
— взагалі, ця калюжа хоче нас вбити.
***
— ходи до мене, тупа тварина. я маю до тебе розмову. — голос злий, насичено-металевий. і від нього у голові — палючий холод й густа імла.
Місяць. повний Місяць торкається її тіла, окреслює сріблом її силует. і навколо густа, сповнена срібла, імла.
— що ти таке? — так складно. говорити складно. як говорити за все, коли ти — не все? як говорити, коли замість води і ряски на язиці лише попіл і попіл, і попіл...
— я наполегливо раджу тобі забрати своє болото, своє мерзенне болото, з моєї землі. і зникнути. і я раджу починати негайно, бо мої піддані вже його нищать. і ти не зможеш знайти їх, не зможеш нашкодити. сподіваюсь, тобі болить.
***
світло торкалось цієї землі: ніжно-м'яке і отруйне як блекота. там де воно, мов лезо, розсікало густий туман, очерет проростав. там, де воно саме лягало туманом — стояла й гнила вода. застигало повітря, вбиваючи вітер, поглинаючи кожен звук.
сіре мертвотне світло навік оселилось тут.
***
повітря солодке від вишневого цвіту, але замість квітів — зміїні кістки, сплетені між собою, обвиті навколо гнилих дерев. вода під ногами — зміїна отрута. вода у чоботях — зміїна кров.
***
холодно. як же холодно. крига торкається босих ніг. крига гостра, як бите скло. крига чорна, як кіптява в вічну ніч. але під кригою спить все. але під кригою є тепло, Місяця срібло й вишневий цвіт. і тисячі змій, переплетені, там живуть.
***
ніколи тут не ходила чужа нога. ніколи безкарно тут не ходитиме, не топтатиме все, не займатиме все. бо воно квітне у срібному сяйві Місяця.
і цього не змінить ніколи навіть сама Смерть.
***
Ейдех розтирала пошкоджену руку. болотна потвора мало не вирвала її з суглобу, я чув хрускіт кісток, але зараз вона виглядала майже здоровою, тільки плями і садна там, де торкалась вимащена болотним мулом долоня.
під ногами у Ейдех лежали окремо тіло, обезголовлене тіло, і відірвана голова.
— слухай, давай я огляну, я можу зцілити.
— немає потреби, це дрібниця. — вона зробила дивний помах рукою, ніби малюючи незрозумілу фігуру. — з нею все все добре. я роблю те, що мушу, а тобі — варто робити своє.
***
Місяць знову у повні. знову прийде вона, знову прийдуть її ті, що вона говорить про них "піддані", що вбиватимуть і вбиватимуть все. а воно заслабло.
заважає. як же вона заважає. і не заходить глибше, щоб вбити її саму. і заважає, дратує, не дає відновити спокій, бо не виходить одночасно вбивати кроки та тих "підданих", чим би вони не були.
***
— я вже бачила ці сліди. ходімо звідси. це навіть гірше за те, чим намагалось злякати дурне болото. — Ейдех дивилась на спокійний і рівний бруд, сіру зогнилу траву і бачила щось своє.
і воно її майже лякало.
— але я не бачу, щоб тут вже хтось був до нас. ти про що взагалі?
Ейдех дивилась на мене, як до цього — на воду у себе в чоботях.
— якщо ти раніше не зустрічався з ними, а ти явно не зустрічався, бо стоїш переді мною живий, то ти і не знаєш, що маєш бачити.
вона говорила далі, але замість неї в моїй голові звучав зовсім інший голос — тихий і ніби срібний. як сяйво повного Місяця в зимову ніч.
"ходи до мене. я так довго чекала когось нового. нам буде про що говорити, тільки виходь з болота. і йди до мого лісу."
***
це буде цікаво. ті кроки такі важкі, самовпевнені, і навіть пихаті. і тіло повне свіжої теплої крові. вмиється нею все. тільки псів тут буде замало, треба щось більш значне.
***
— треба висушити цю ділянку болота, щоб прокласти колію.
— там живе Звір. він пожирає людей, тварин і навіть метал. і навіть в ордені не беруться за те, щоб його знищити.
— то знайдіть когось, хто достатньо дурний, щоб погодитись.
***
Квітка роззиралась — навколо саме болото: тільки сіре небо, пожухла трава і брудна вода. жодних гниючих собак, жодних химерних і хижих тіней.
жодного Звіра.
але вона не за тим прийшла — лише повернути собі ножа. Квітка змирилася з тим, що не здатна відплатити болоту за втрачену ногу. та й нова, металева, була не гірше.
***
Ейдех лізе по лікоть в брудну воду. на рукаві залишається трохи ряски і сіра твань. лезо вихоплює єдиний раптовий промінь і яскраво блищить.
— малий, я поверну тебе власниці, якщо, звичайно, зустріну її колись. але вона б не хотіла, аби ти іржавів у цьому місці.
— чому ти говориш з ножем? ти взагалі впевнена, що це ніж, а не шматок гнилого дерева, як в той раз?
Ейдех направила вістря на мене, хотіла відповісти, але щупальця брудної води тягнулися до ножа, і вона чомусь вдарила болото ногою. і провалилась рівно настільки, щоб вода затекла у чобіт.
— холодна. ненавиджу.
***
Квітка блукала пусткою і уявляла, як тут, ночами, в густій і блідій імлі, ходитимуть поїзди. і сміялась. Квітка не вірила, бо не знала нікого, хто здатен вбити звичайне болото.
болото, яке росте, розповзається і пожирає кожного, хто забрідає сюди.
***
Нрая дивилась як з чистого неба прямо під ноги падають блискавки. ковзала поміж них легко, взагалі не торкаючись землі. їй починало подобатись те, як це прокляте місце хоче її дістати.
— невже це і все, на що ти здатне? покажи мені, вбивай мене. знищуй! все одно не вийде.
блискавка увійшла в простягнуту до неба долоню і вийшла з наступним кроком в, червону від крові, воду.
— всього лиш треба померти, аби не відчувати болю і холоду. я навіть прийшла без взуття, щоб ти швидше мене знайшло. випускай своїх псів, бо Він хоче отримати їх собі.
***
які гарні голови. як вони вдало пасують до цього гілля, і цього гілля. і те дерево можна залишити тут, а це дерево — хай росте до води гіллям.
що ти ще хочеш?
голови снять місто повного Місяця, повне сяйва і срібла, висить у повітрі. подобається?
блискавки з синього неба падають в сіре небо, відображене у воді. торкаються там, де були дерева, їхнє коріння, їхня тінь і спомин про ту тінь.
чого ти ще хочеш?
імли.
***
— ти не хотів би розповісти мені — що шукаєш у цих місцях? — Ейдех йшла попереду, під ногами чвакало багно, але слідів після неї не залишалось жодних.
— це не твоя справа.
Ейдех дивна, не викликає довіри і про неї ходить занадто багато дурних чуток.
— але я єдина погодилась супроводжувати тебе тут. задля чого? — вона озирнулась, губи розтягнуті в широкій загрозливій посмішці — видно ікла.
проте, вона має рацію — всі інші відмовили.
— я маю з'ясувати чому це болото росте і нищить усе живе. задоволена?
— цілком.
бруд під її ногами розлітається вусібіч. та чому не лишають слідів важкі кроки?
***
— я не боюсь тебе, ти не влізеш мені у голову. і для того, щоб ноги палали, не обов'язково бути живою. випусти своїх псів, я заберу їх нарешті для Нього. і піду геть.
Нрая йшла легко, сліди були повні попелу. болото скавчало і вило, ніби йому болить. болото тягнуло до неї густу імлу.
жодних собак.
***
Нрая дихала глибоко, ніби знову мала легені. ніби їй знову потрібне було повітря, щоб жити. ніби вона задихалась від холоду і води, що заливала її гортань.
бо болото ніяк її не знаходило — таку чужорідну і неживу.
***
небо нічне тремтіло від скорботного вовчого крику. небо нічне тремтіло, розділяючи їхній відчай. небо нічне, повне зірок і снігу, дивилось як вовчі лапи провалюються в болото, і до них підкрадаються хижі тіні з бруду і твані.
а потім — небо схотіло не бачити, що з ними сталось.
***
— я знаю що ти таке. я знаю ким ти колись був. то може вийдеш поговорити? або вийди і вбий мене. все одно не піду.
Нрая ходила декілька днів. і спочатку болото взагалі не помічало її присутності. потім болото вважало її дрібною звіриною і намагалось втопити. Нраї стало цікаво, тому вона наковталась води, та смакувала як кров.
Нрая лежала на дні, перебирала чиїсь кістки, цілу ніч дивилась як над поверхнею згущаються чорна темрява і бліда імла.
потім — лежати набридло.
— я знаю, що ти мене чуєш. я знаю, що ти десь поруч. ти можеш віддати мені собак, бо вони потрібні. потрібні Йому. а я можу розповісти тобі про твою відьму. згода?
кожного разу, як Нрая поверталась на це болото, ловила себе на думці, ніби вона знає хто це. ніби вона щось колись чула і може вгадати...
— залишайся на цю розмову. тепер нам цікаво.
і вона вгадала.
***
кров. скрізь кров. всюди червона, пекуча кров: руки, ноги, обличчя, вода у болоті. не змивається. не відтирається. шкіра, просочена кров'ю, червона. багно під ногами — таке ж червоне. відбитки ніг — повні червоного, відбитки рук — повні червоного. дно болота таке ж червоне. і небо над ним — теж.
***
— Ейдех, ти впевнена, що з рукою все добре?
— так, — роздратовано просичала, — краще слідкуй, щоб тобі болотна бридота жодної не відірвала.
її рука не виглядала добре, але чомусь ця дурепа вперто робила вигляд, ніби все в порядку. що з нею не так?
— що б вона тобі не говорила — не слухай.
***
немає болота. тільки кров, що змішалась зі сріблом і утворила море. тільки небо червоне і Місяць блідий у ньому. важко дихати, важко рухатись, важко слухати. важко бути живим і важко лишатись мертвим. кров тече по обличчю і заливає вуха і руки.
де мої змії, де пси мої? де всі вони?
де хоч щось, що не є кров'ю?
***
— я начебто тобі радила. та й наче була терплячою. майже була доброзичлива. в мене було єдине прохання: зникнути, щезнути, геть забратись з моєї землі. але... ним знехтували. тому, я все вирішу в інший спосіб.
***
Нрая сміялась, коли викривлені гнилі руки ламали її кістки, а вона вже нічого вдіяти не могла. і коли намагались стулити їй рота, сміялась теж. і коли розривали її тіло — сміялась, сповнена злості, як колись, коли всюди полум'я, смерть і метал, а вона єдина лишалась живою, бо саме вона приходила нищити і вбивати.
а Йому всього цього не було потрібно.
***
дерева були трухляві, чорні від вологи і вкриті кольоровим лишайником. і хоч це перші дерева за декілька днів на болоті, турбувало інше.
з гілок дивились пустими очима мертві звірині голови.
— сумніваюсь, що ти шукав саме це. нічого тут робити. — Ейдех вдавала ніби їй байдуже, але я помітив, як на мить вона показала ікла.
— виглядає подібним до ритуалу. тут є певна симетрія в розташуванні голів. та й ті криваві сліди підозріло схожі на знаки.
— імітація. не кажи, що вважаєш звичайну брудну воду достатньо розумною, щоб проводити магію через це, — Ейдех вказала рукою на голови.
— ніби ти в цьому щось тямиш.
як можна бути такою дурною, щоб не бачити тієї особливої логіки? під ногами брудна вода і на ній — лінії, що їх по собі лишила собача кров.
глухий удар, тріскання дерева і потім — плескіт. голови падали їй до ніг.
— чому ти це робиш? як я маю дізнатись який в цьому був сенс, коли ти вже все порушила?
чомусь так хочеться торкнутись тієї, застиглої на поверхні води, крові. чому не розчинилась? чому вона майже сяє і така червона?
— я знала господарів цих псів і того коня. вони зникли у різний час. хіба для ритуалів не треба, щоб все було на одному етапі гниття?
в чомусь вона права, але... але стовбуром дерева пролягла чорна тріщина, з неї накрапала густа, криваво-червона імла. Ейдех набрала повні долоні, між пальців їй бігла кров.
— а в Мороку була б справжня, — невдоволено, — бачиш, це всього лиш брудна вода, — простягає мені повні долоні сірого бруду. — випий, якщо не віриш. — сміється, і випускає болото в руках до болота, що шипить під її ногами.
я сміюсь разом з нею.
***
Нрая не чула Його голосу, бо болото тягнуло її на дно.
Нрая не бачила, бо болотні потвори вирвали її очі, і вона не знала — що з ними далі було.
Нрая не відчувала нічого і не знала нічого, крім одного — Він по неї сюди, на болото, прийшов.
***
переламані кісточки, вовче хутро, пір'ячко, ікла й пазурі. не лишається більше нічого, тільки це. ніби болото його все виплюнуло.
— брате, дивись. це, схоже, ошийник твого пса.
він приходив сюди нечасто, але собака був завжди з ним. а вчора брат повернувся один, весь у болотній твані, з розідраною рукою.
— облиш, він вже мертвий.
***
в сяйві повного Місяця болотом блукала зграя. лапи чавили багно. вони йшли на північ, на південь, на захід — не знали куди йшли. йшли геть.
***
— брате, припини ходити сюди. він не повернеться.
— знаю, але я маю з'ясувати що з болотом не так, і розповісти так, щоб мені повірили.
він приходив, дивився у сірий обрій. і більше нічого. придумав собі, ніби щось досліджує. а сам — просто дихав гнилим повітрям, поки не починало паморочитись в голові.
***
ненавиджу. ненавиджу цих, живих і диких, собак. ненавиджу цих живих. вони несуть звук свого голосу й гарячкове тепло свого тіла. і мене вивертає. і в горлі кипить каламутна вода. і ламають лапами мені тіло. ламають лапами мені тіла. ламають мої тіла.
а я заберу життя.
***
— не вставай, брате, ти мариш. чому ти знову й знову ходиш туди, на болото?
— невже ти не чуєш прекрасного голосу, що кличе мене додому?
— ти вдома. ти був на болоті всю ніч і прийшов лиш під ранок.
— я був у місті сяйва й туману. там був мій пес, мій дім і чудовий голос...
— і чудовий голос подарував тобі лихоманку на згадку. не намагайся втекти. не знову.
***
він дивився, як під напівпрозорою шкірою проглядалися гостро тонкі, але важкі, кістки, і від того холола кров. довгі долоні з довгими пальцями, кістлявими пальцями, тримали його зап'ястки. в подряпинах, що лишались від її нігтів, проростала ряска.
***
в сяйві Місяця її сіра шкіра виглядала як лезо ножа. вона прохала по допомогу, тягнула з собою вглиб болота, говорила, що нібито там живе, і їй неможливо було відмовити, бо все її тіло — уквітчане ранами, а десь в трясовині вмирала її сестра.
***
— дихай глибше, — вона говорила. — хай болото думає, що ти не чужий.
він дихав глибоко і затхле повітря заливало йому легені. в тумані з'являлись дерева й зникали, як тільки він затримував на них погляд.
— дихай глибше, — вона повторювала. — воно все ще тобі не вірить.
він дихав глибоко, пропускаючи через себе північний вітер, і бачив сяюче сріблом місто.
***
її тіло збиралось саме собою. її тіло рухалось саме собою, окремо від її волі, бо в неї і не було волі. Нрая б хотіла лежати на дні, не відчувати нічого. Нрая б хотіла остаточно померти, щоб по ній не лишилось нічого. та перед нею стояв Він.
Нрая бачила, поки що одним, поки що пошкодженим, оком, розпливчасті обриси Його тіла. бачила, як Він стягує з однієї руки чужу шкіру і ледь торкається пальцем її чола.
Нрая здригається від болю, голову розпирає зсередини так, що її майже згинає навпіл, аби зблювати брудною водою, але, все ще одним оком, Нрая бачить чисте взуття і піднімає голову, щоб зустріти Його погляд.
— поясни, чому я мав все залишити і прийти по тебе? невже ти настільки не хочеш працювати для мене, що дозволила розірвати своє тіло? — Він натиснув пальцем трохи сильніше і Нрая відчула, як тіло її заживо жер вогонь.
хоч вона й була мертва. але тепер біль ненавиділа навіть сильніше, ніж коли ще була жива.
***
все здригається від срібла туману й кривавого полум'я. треба зробити щось. треба знайти звідки. треба дізнатись — хто вони або що вони. знайти і знищити. аби горло не стискалось так сильно в судомах від бажання блювати кров'ю.
по підборіддю тече холодна болотна вода. все добре. і буде добре.
***
— то, це тебе мала забрати з болота оця нездара? — Він дивився на болотну потвору.
виродок мав у своїй подобі майже найбільше людського з усіх, кого Нрая бачила тут до цього.
— йдіть геть. — з кривого рота накрапала в'язка каламутна рідина.
Нрая дивилась, затуляючи одне око рукою, бо воно, не відновлене, дещо псувало картинку.
— це не він, — її голос звучав хрипко й розірвано, а потім перейшов у кашель.
— то ти ще більша нездара, ніж я від тебе міг очікувати. чи ти аж настільки хотіла нарешті померти? — Він засміявся так голосно, що в Нраї задзвеніло у вухах.
тіло потвори розлетілось на шмаття, так само, як до цього болото розірвало тіло Нраї.
***
під сірим, денним небом бачу її вперше. саму її бачу вперше — щільне й живе тіло, а не примарний, невизначений силует. чому зараз? чому не могла з'явитись, як завжди, вночі? чому виглядає такою крихкою, та на язиці знову попіл?
— я пройшла такий довгий шлях, від самого лісу, замастила ноги. та мене ніхто не зустрів. і як ти смієш не радіти моїй появі?
її голос — осяяне Місяцем лезо ножа й крижана вода. і вона бреше, її ноги так само білі, як руки чи як лице. та вона взагалі не торкалась ногами землі.
навколо збирались глибокі, густі і голодні тіні — те, про що вона говорила, як про своїх підданих.
***
Нрая йшла за Ним, провалюючись по коліно в болото. Він не лишав жодного сліду.
— яка неймовірно вдала зустріч. вітаю вас, проклята королево. і тебе, болотний виродку, я вітаю теж. якщо ви підете зі мною, то я перетворю вас обох на щось невимовно прекрасне. а не підете — змушу.
Нрая дивилась на двох, змінених магією, істот, і хотіла аби вони Його знищили.
щоб вона нарешті змогла померти.
***
Квітка ходила болотом довго, бачила де йому хтось залишив на поверхні шрами, але не знаходила місця, де отруїла його колись і встромила ножа.
воно не відчувало її кроків, бо Квітка навчилась з себе вдавати мертву і перетворила свої зачакловані зілля в мистецтво.
вона готова.
вона прийшла по ножа і помсту.
***
— Ейдех, там якісь діти чи мені ввижається?
очі в Ейдех тьмяні, голос глухий.
— навіть не думай до них іти.
Ейдех дивилась кудись за моє плече. і на її обличчі з'явився скривлений усміх.
— не дивись. я не довіряю тобі настільки, щоб дозволити бачити свою магію.
на лівій руці відкривались криваві тріщини, в глибині мріли знаки.
***
Квітка торкнулась пальцями до чіткого сліду вовчої лапи. вона була впевнена, що лапа — вовча. приклала долоню.
тут не мало б бути жодного вовка. та навіть пса тут не мало б бути. принаймні, живого. Квітка чітко запам'ятала, що болотні тварюки по собі не лишають сліду, бо болото не може саме на собі залишити слід.
Квітка звелась на ноги. болото мовчало, бо не помічало її.
— добре, вовче, давай я знайду тебе, а потім погляну, де ніж. — Квітка зітхнула.
вона сумнівалась, що зможе знайти ножа, бо болото змінилось за ці роки. змінилось і розповзлось.
***
болото постійно говорило мені про щось. ніби думало, що я повірю. ніби думало, що віддам своє тіло, замість того, щоб дізнатись — що з ним не так.
власне, уквітчані ряскою мертві тіла хотіли про щось сказати. і вони говорили, але не те, що хотіла б вкласти чужинцю в голову трясовина, "брудна калюжа".
мертві пси намагались вчепитись в Ейдех, але вона, на диво, дарувала їм тимчасову смерть. пси ридали, скавчали, з очей їм текла каламутна вода. і кров Ейдех.
***
— вовче, не бійся. я тебе не скривджу. — Квітка підходила повільно й тихо.
звір шкірився і гарчав.
— хочеш, я виведу тебе з болота? ти ж заблукав?
Квітка дивилась йому у очі, не розуміла — для чого вона це робить.
але звір був живий, і вона хотіла забрати його звідси. щоб не вбила його, єдиного в цих краях, хижа брудна вода.
***
— все ж, чий то ніж, Ейдех? чому ти вирішила врятувати його від смерті через іржавіння і гниття?
— він має цінність, бо я знаю кому він належить.
Ейдех йшла сірою травою. а та розходилась хвилями під її ногами.
— цікаво, наскільки глибока там вода? хоча, я б не хотіла перевіряти, настільки вона холодна.
я йшов за нею, і мені не хотілось знати — яка та вода.
***
— я така сама жива, як оце ти. ходи до мене. — Квітка простягла звіру руку, — всі кличуть мене Квіткою. ти теж можеш.
звір обнюхав її руку і нахилив голову.
— Квітко, виведи мене звідси.
останнє, чого Квітка чекала від хижого, проклятого болота — це зустріти живого вовка з майже людським голосом.
***
— чому ти мене залишила тут одну, Нрає?
Нрая відчула гаряче дихання в себе над вухом. знала — кого побачить.
— чому ти мовчиш? — голос істоти звучав дивно. ніби вона не визначилась, що відчуває.
— чому ти не хочеш на мене поглянути? ти знаєш, Нрає, я хочу бачити твої очі. подивись на мене!
істота вчепилась пальцями у плече, ввігнала глибоко криві, ламані нігті.
— чому ти мене тут залишила, Нрає? чому? — чиста ненависть.
***
вовк йшов від Квітки по ліву руку. мовчав. мав на правому боці декілька шрамів і падав на ліву передню лапу. і після того прохання — не сказав жодного слова й не видав жодного звуку.
— звідки ти тут? — Квітка спитала вкотре, хоч і знала, що відповіді не буде.
може тоді їй здалося, ніби вовк говорив до неї майже людським голосом?
***
Нрая дивилась в глибокі тіні навколо Нього. чекала, поки вони спробують щось зробити. Нрая була готова віддати своє тіло, аби вони Йому не нашкодили.
може тоді Він дозволить їй нарешті остаточно померти?
— королево, ходіть зі мною — я перетворю вас на справжнє мистецтво. я знаюсь на цьому, повірте. — простягнув до неї руку у вітальному жесті.
та, кого називав королевою, дивилась на Його, з чистої срібної шкіри, рукавички і задихалась від люті.
але Нрая була готова вбивати її хижі, прокляті тіні.
***
— це вперше.
Квітка озирнулась, аби глянути на звіра. все ж, тоді їй не здалося.
під дощем йому було важче йти. Квітка не бачила стежки, але з нею хоча б завжди були її вірні чари.
— знаєш, я можу обробити тобі лапи і більше не доведеться провалюватись в болото.
вовк кивнув.
Квітка шукала в чисельних кишенях потрібну склянку. звір чекав, обтрушуючись від дощу.
— знайшла.
вовк підставляв їй лапи майже як руки. і це було дивно.
— ми шукаємо тут зграю.
***
знову ті самі дерева. знову голови на гілках. знову криваві знаки. але після п'яти чи шести майже таких само місць. я точно бачу — де вони зламані. кожного разу інакше зламані.
— Ейдех, я хочу це виправити.
її силует ледве вгадується у верховітті, стояла там, ідеально тримаючи рівновагу, роздивлялась навколо, хоча навколо — сама пустка.
— Ейдех?
мабуть, вона не чує.
і все ж, що хотіло зробити болото, коли малювало знаки? що воно готувало? чиїми руками?
вода біля ліній тепліша, подібна на дотик до снігу. але кров на пальцях одразу стає висохла й майже чорна. чи хотіло болото когось прикликати? та кого?
***
Місяць вмирає. змії виходять з нір. змії виходять з гнізд. змії йдуть з-під землі, з-під води. змії йдуть геть.
змії тікають. їм холодно, очі їм їсть туман, їхню луску розриває ряска, тіло під нею — нищить лишайник.
треба тікати з ними.
не можна їх полишати.
не треба їх відпускати самих...
— облиш, тобі не потрібні ті боязливі черви. в тебе є все, а воно потребує захисту, любові і сну.
***
Ейдех стояла на гілці дерева, не тримаючись, а гілка ніби не відчувала її ваги. під нею — глибока яма, повна сіро-чорної води і на дні її мерехтіло щось.
а навколо — однакова сіра пустка.
Ейдех віддала ножа, що носила з собою, ніби велику цінність. на руків'ї лиш один знак, що дарував йому вірне і вбивче лезо, то чому не заіржавів, поки лежав на дні?
ці дерева відрізнялись від інших — їх було менше, ніби потрібні не виросли, чи їх не принесли. як і голови. власне, і лінії незавершені, але все ще правильні.
***
її бачили на болоті, говорили про неї різне: то вона прозора й крихка, мов скло, то — сіра й міцна, як залізо. то вона просить врятувати її сестру, то сама приходить лікувати чужу лихоманку.
але всі її бачили з ряскою-ластовинням.
***
— Нрає, невже ти мене забула? — річ говорила багато, повторювалась, зривалась на крик.
Ная робила вигляд, ніби не помічає її, ніби її не існує, як мало би бути. бо Нрая знала, що мала знищити річ ще тоді, бо мала віддати болоту самі кістки.
— Нрає, поговори зі мною. я втомилася чути тільки її голос. я втомилася чути тільки його голос. я втомилася чути тільки їхні два голоси. Нрає, поговори зі мною. поговори!
річ смикнула її за плече й розвернула до себе лицем. Нрая дивилась крізь неї, але все одно бачила розірвану шию, заліплену й заплетену тванню. то, все ж, вона мертва.
але чому залишається по-живому теплою?
***
— де ти, поговори зі мною, не залишай мене тут одного. я буду твоїм обличчям, я буду твоїми руками. я буду вірно дивитись за тим, як все спить. хай воно спить спокійно. я вбиватиму кожного, хто нестиме тут неспокій. я все одно не бачу Місяць ніде, окрім відображень у сірій воді. тож, не залишай мене тут одного. дозволь чути твій голос.
***
вперше небо вночі безхмарне. в сяйві повного Місяця болото схоже на цвинтар. в сяйві повного Місяця туман над болотом перетворюється на срібне тремке місто.
— Ейдех?
кров на її руках в сяйві Місяця виглядає чорною.
до нас сповзаються спотворені смертю й гниттям тіні. шепочуться і сміються, говорять, ніби давно чекали.
— не дивись. — голос Ейдех тремтить, але правою рукою, здається — це та, що пошкоджена, вона затуляє мені очі.
по щоках тече її чорна, палюча кров.
***
Ейдех сиділа мовчки, тільки губи її кривились від раптового болю. відводила погляд, не дивилась мені в очі. права рука виглядала жахливо, але і прийнятно водночас. її тіло пручалось усім, відомим мені лікувальним закляттям.
— облиш, це не матиме жодного сенсу. — Ейдех звертає обличчя до нічного холодного неба.
видно, як від болю міцно стискає зуби.
а в мене, здається, нарешті щось почало виходити, але ж… це не може бути правдою.
— слухай, Ейдех, ти — проклята, вірно?
вона дивиться в небо, поки кістки шукають місце, де мали б бути, і ніби беззвучно сміється — трясеться нерівно грудна клітка, і пара виривається з рота.
— і що з того?
***
— а де твоя зграя, вовче?
Квітка шукала очима хоч трохи безпечну стежку, спиною відчуваючи його погляд і його ходу.
— наша зграя… — його голос, суцільно людський голос, долинав до Квітки, ніби з глибокої ями, — нашої зграї давно немає. ми пам’ятаємо їхні запахи, їхні очі, відбитки лап, колір хутра, усе…
звір замовкнув, і тиша була, як в порожній кімнаті, де немає ні дверей, ні вікон, лише голі стіни, і ті — поглинають будь-який звук, розповсюджують болісну тишу, немов заразу.
звір мовчав, і Квітці від того було більш незатишно, ніж тоді, коли вона, на цьому ж болоті, ледь не втратила власне життя.
— але?
Квітка на мить відчула погляд другої пари очей на своїй спині. зацікавлений. щез так само, як і з’явився — раптово.
— але вони просто зникли. пішли в ніде.
тепер Квітка мала химерний здогад.
— слухай, вовче. в цих краях вовків вже не бачили декілька сотень років, — Квітку не тішив здогад, — і говорять, ніби вони пішли й розчинились в непроглядній нічній пітьмі. — Квітка знову відчула на собі той другий, допитливий погляд. — то, що то за зграя, що ти її тут шукаєш, вовче?
***
— поговори зі мною. поговори зі мною. поговори зі мною. поговори зі мною. поговори зі мною. поговори. не мовчи! я залишаюсь тут, поки ти говориш. я залишаюсь тут, поки ти говориш, і я не чую свій голос. я залишаюсь тут, поки ти говориш, і я не чую свій голос, бо він має заглушати тишу. а я щиро-смертельно ненавиджу тишу. більше за тишу — ненавиджу кляту відьму, яка заманила мене до тебе, яка залишила мене з тобою… але, поки ти продовжуєш говорити — мені не боляче, мені стерпно.
болото мовчить.
***
Нрая не відчувала болю — тільки те, як на мить Його дихання ніби збилось, торкнулось з силою її потилиці. Нрая дивилась на жала і кігті, і лапи тіней, що пронизали наскрізь її тіло. тепер вона краще їх бачить, тепер вона буде корисною.
— погано стараєшся, вони забруднили мені взуття, Нрає. і в цьому, Нрає, твоя провина. невже ти більше не хочеш смерті?
Нрая ламала кістки тіней, аби тільки не чути Його слова.
не мертва і не жива. не мертва і не жива. руки самі по собі викликали ту магію, яку Нрая колись любила. вона не хотіла це бачити, вона не хотіла вже знати цього, не хотіла цього пам’ятати.
Нрая хотіла не пам’ятати, що руки її, та й вона сама, любить вогонь більше за власне життя.
і немає того, хто вистояв би перед її вогнем. і немає того, хто зміг би її здолати.
— Нрає, покажи королеві — на що здатні мої пси. ощаслив мене, я ж — єдина твоя смерть.
Нрая не чує Його голосу, не відчуває Його дотику, але знає про них несвідомо. тільки дим навколо, і кіптява. і вогонь.
і вогонь, що завжди був з нею, завжди за нею слідував, завжди любив у відповідь…
кіптява, дим, вогонь.
кіптява, дим, вогонь…
звук, з яким плаче й кричить земля, коли її роздирає вогонь.
звук, з яким розривається шкіра і ламається кістка, коли не витримує жару.
звук, з яким падають мертві стіни, яких м’яко торкнулась кіптява…
Нрая крізь дим дивилась, як тіні шматують її тіло. смішно. їй не боляче. вона — мертва. і вона викликає вогонь, що знищить усіх.
***
— Ейдех, я знаю чого хоче болото. чого хоче єдина жива істота, яка тут живе.
у відповідь — тиша.
невже не чує?
пальців торкається ряска, і вона ж викреслює лінію, що завершить закляття. цю його частину.
— Ейдех? не можу повірити, що тобі все одно.
знову тиша.
вона віддала ножа мені і веліла його берегти, ніби він чимось важливий.
ряска липне до пальців, не відпускає. висмикую руку і на шкірі лишаються дрібні подряпини.
Ейдех немає. ні біля дерев, ні на жодному з них. тільки чоботи біля ями з сірою, мерехтливою водою.
невже… та що з нею не так?
з подряпин пробивається ряска і ніби витягує з мене кров. здираю її, але вона з’являється знову. і знову.
і знову.
може, якщо її вирізати, тоді…
ні, погана ідея. це всього лиш подряпини, їх так легко зцілити. але ряска пробивається вже крізь шкіру, і навіть повзе вище.
— я можу допомогти тобі.
цей голос. я вже чув цей голос. він не має тіла, він — в моїй голові.
— поглянь на мене. я прийшла до тебе, аби забрати з собою.
в голосу — ледь окреслене срібне тіло. і від нього віє загрозою. в мене погане передчуття. і куди, забери її Хаос, поділася Ейдех, коли вона так потрібна?
— що ти таке?
— я — твоя королева. я прийшла забрати тебе додому, поки твоє тіло, а потім і розум, не вкрало потворне болото, — постать, здається, вказала на мою позеленілу долоню.
не розумію про що вона, але ряски дійсно треба позбутись. треба її вирізати.
— мені не потрібна твоя допомога.
лезо ножа обпікає. отрута? але ж він довго лежав на дні, він мав би достатньо довго лежати на дні, щоб на ньому не лишилось нічого.
срібляста постать підходить ближче, радше пливе. її ноги не торкаються землі, взагалі.
— як цікаво. але я б не хотіла, щоб ти псував таку гарну шкіру.
— що ти таке?
тікати тут нікуди.
— тікати тут дійсно нікуди. і в мене, й справді, зараз немає тіла, щоб ти міг… а що б ти зробив?
не знаю чому, але я не можу дозволити їй себе торкнутись. а ще ця отрута. вся рука палає вогнем. мені треба зосередитись, щоб позбутись отрути, але ця істота…
— заважаєш, щезни.
— я намагалась бути ласкавою. все ж, ти не знаєш, ким є насправді. а ти відкидаєш мою допомогу, намагаєшся злитись з брудним болотом і спотворюєш тіло грубою людською зброєю. я просто хочу забрати тебе додому.
ледь ухиляюсь від її пальців.
— чому ви всі так не хочете повертатись? чому, майже кожного разу, я змушена робити це силою?
вона тягнеться до мене руками, і я відчуваю сяйво Місяця й перший сніг у повітрі. і бачу глибокі тіні в нічному лісі. і немає в руці ні вогню, ні болю, ні бридкої ряски…
тільки важка пазуриста лапа майже ламає мені плече. чую рух уламків кісток під шкірою. і ця лапа затуляє мені білий нічний ліс. і у ліве вухо шепоче розлючено:
— я казала її не слухати. а ще я казала берегти ножа.
по щоках тече кров, її різкий металевий запах розсіює туман в голові. і немає сяйва Місця й першого снігу, тільки холодне промокле чуже тіло поруч.
— Ейдех?
— заціпся й зроби щось з рукою.
Ейдех не відчуває загрози? чи її не лякає смерть? і чому так багато крові навколо, ніби я дихаю нею, замість повітря…
— королево, я не маю бажання завдавати тобі болю. я можу віддати тобі одне із сердець тієї потвори, що проросла на твоїй землі ряскою і гнилою водою. а ми удвох підемо звідси, в нас є робота. згода?
— я б вбила тебе за таку неповагу, дівко з Мороку, але ліс важливіший цієї дрібниці, тому — угода.
***
її руки торкались скелетів змій. останніх змій, що лишались. і ті повзли, вкриті ряскою, знову до моїх ніг.
— залишайся зі мною. захисти мене.
вона посміхалась так лагідно і беззахисно, що не можна було відмовити.
поки ряска з’являлась і знову пірнала під напівпрозору шкіру.
***
— ось в цьому місці, вовче, дуже багато років тому, мені відтяло ногу. але я не можу згадати як саме це сталось. і як я звідси втекла, теж.
вовк більше не говорив до неї. Квітка хотіла б дізнатись — скільки він тут блукає, але він мовчав. просто тоді вона була права.
— знаєш, вовче, я хочу всього лиш повернути свого ножа. мені є кому його передати, але я ж не можу віддати те, чого не маю сама.
вовк торкнувся носом її долоні.
— і я гадки не маю — де саме його шукати, бо в місці, де він міг бути, його не знайшла.
хутро у вовка жорстке й брудне, але від нього віє живим теплом. і це вже щось.
— хоча, вовче, як бачиш, я можу точно вказати місце, де лишилась нога. а я ж навіть не пам’ятаю, як саме її втратила.
— тут немає твого ножа, Квітко. на болоті його вже декілька років немає. виведи нас звідси, як обіцяла, і ми знайдемо.
***
як гидко. як повільно воно розповзається. як торкаються. як вимішують бруд ногами. і як сонце випалює влітку боляче. і як сонце, високе, дивиться ніби з осудом.
гидко. ненависно.
як дивно і боляче. коли серце саме по собі у долонях з’являється. не росте, як повинне, у грудях, а так — знущається. і в долонях б’ється й шепочеться. і ховай його, там де вода глибока, аби не побачили.
знущаються. кожне знущається.
***
Нрая торкалась вогнем не тіней. це вже було щось інше. це було щось жахливіше, справжнє, але водночас — ні.
— залишаю тут все на тебе, Нрає. принеси мені хоча б частку його тіла. не розчаруй мене.
і більше немає нікого за спиною. більше немає тиску. то вона просто має всіх вбити?
легко.
***
— якщо хтось дізнається про моє прокляття — я знайду тебе і знищу. — Ейдех прикрила долонею очі і важко зітхнула. — хоча, мені дійсно цікаво, як ти зміг його обійти.
— неважливо.
в голові паморочиться. і хочеться спати. і розігнати імлу, що застилає очі. складно, занадто складно.
— я, до речі, дістала тоді не одне, а два серця. тому, тобі буде що показати. не дякуй.
Ейдех дістала звідкись шматок сіро-блакитного сяйва, тремтячий, стискався в її долоні. воно точно живе. але заслабке.
— не дивись так. їй немає чого втрачати — в неї сердець багато. без двох не помре. — Ейдех сміялась.
***
тиша. нарешті тиша. жодного звуку, дихання, більше ніяких кроків.
вітер помер.
тільки безмовна пустка: сіра вода, сіра земля, сіра трава і сірий туман, що ховає її від застиглого сірого неба.
тиша і смерть. тільки смерть.
