Я бачив рани,
Гоїть котрі лише сіль
І сіль же розтинає
Мені вдалось помітити рух світла
На її руках
Мої ж були більше подібні розп'ятому.
Шукай її тепер в асфальтових дворах,
Ходи-блукай там манівцями
Сповідуйся тепер їй тихо,
Як останній крок
Сповідайся їй саме зараз,
Поки ще кров стікає з рани
Деревом, фарбує білий пісок
Прощай її тепер так,
Як прощають утому:
Неначе сонце,
Що підсвічує альтани,
Неначе пам'ять,
Що дає життя
Усьому мертвому
Та усьому живому.
Вона тепер не сміє сюди приходити
Тріском льодів розірве тишу крижаного поля
Я б не боявся, коли б точно знав
Якось у вівторок ввечері після роботи, щоб трохи хоч розвіятися від нудоти, я вирішив до пекла завітати на хвилинку - до пекла від роботи їхати одну зупинку...
Туман - друг, та надійний провідник, що бачить страх та неволю. Недоречно скаже, біжати, стежками забутих серцем сіл, - приємних. Обійми червоні, десь там, хатній притулок, несхожий на інший.
Якось у вівторок ввечері після роботи, щоб трохи хоч розвіятися від нудоти, я вирішив до пекла завітати на хвилинку - до пекла від роботи їхати одну зупинку...
Туман - друг, та надійний провідник, що бачить страх та неволю. Недоречно скаже, біжати, стежками забутих серцем сіл, - приємних. Обійми червоні, десь там, хатній притулок, несхожий на інший.
