Я бачив рани,
Гоїть котрі лише сіль
І сіль же розтинає
Мені вдалось помітити рух світла
На її руках
Мої ж були більше подібні розп'ятому.
Шукай її тепер в асфальтових дворах,
Ходи-блукай там манівцями
Сповідуйся тепер їй тихо,
Як останній крок
Сповідайся їй саме зараз,
Поки ще кров стікає з рани
Деревом, фарбує білий пісок
Прощай її тепер так,
Як прощають утому:
Неначе сонце,
Що підсвічує альтани,
Неначе пам'ять,
Що дає життя
Усьому мертвому
Та усьому живому.
Вона тепер не сміє сюди приходити
Тріском льодів розірве тишу крижаного поля
Я б не боявся, коли б точно знав
Мить - доля секунди, яка не відіграє важливої гри. Поглянувши на неї, відчуємо зневажливий розпач, маленьке як сонце, але добре ховає щось, за собою. Таємницю, терапію, дію. Що потребує розповіді, про край теплоти, в який приходять неминучі дощі.
Мить - доля секунди, яка не відіграє важливої гри. Поглянувши на неї, відчуємо зневажливий розпач, маленьке як сонце, але добре ховає щось, за собою. Таємницю, терапію, дію. Що потребує розповіді, про край теплоти, в який приходять неминучі дощі.
