Тріском льодів розірве тишу крижаного поля
Оглушить ніч ще на зорі її східного сонця
Скрізь смертоносний шум гонить великий натовп страх
Не чуєш галасу. Читаєш по губах.
І віддзеркалить кров’ю поле, що сягає краю неба
Рум’янить сніг: щохвилі вибухає вбивством
На всі тіла, укриті у вічним спокою камінням
Димляче сонце накидає свій вранішній пил.
Берегом річки, котрої напів торкнувся лід
Снують шеренгою покірною раби.
Здіймаючись над сині хмари й чорні води,
Червоне сонце палить, мов батіг, їм вслід.
У мовчазній покірності на березі серед рабів
Ні, не відводь очей, дивись: там є твій син.
Із кров’ю на обличчі, поглядом скляним,
Кричить й всміхається. Щасливий у неволі.
Я поясню. Послухай, адже у кожного болю
Існують межі, за якими залишається лиш усміх:
Ми відпускаємо себе, ми забуваємо, за що боролись
У найбільш напружену секунду бою.
Ця думка приходить лиш в тиші за містом,
Коли роздивляєшся небо і сяйво:
«Якщо всі померли – так, ти, відповідно, - зайвий:
Приречений вмирати довго і за текстом».
Чеслав Мілош
уривок з поеми "Вальс"
Переклад: Р. Астахова
