*
В тяжку годину люди все більше переходять із прози на вірші. Недаремно гадають, що рима старіша за просто розмову. Бо ти можеш кричати, стогнати, римувати – інакше відніме мову. Бо не можеш вже більше вигнати тугу і біль із душі, бо душа твоя більше особисто тобі не належить. Бо змішалося все: сльози, вибухи, сміх, вірність, гнів і любов.
І надія. І нежить.
*
В МІСТІ ЩОДНЯ КОГОСЬ ПРОВОДЖАЮТЬ…
В місті щодня когось проводжають –
Проводили й тебе в останню путь.
Я теж ходив проводжати, хоч ти зовсім мене не знала –
І ледве знала як мене звуть.
Стяги промерзлі, піксель, священник,
Березнева могила вогка.
Ніхто з них і близько тебе не знає,
Я теж не дізнався хто ти така.
Тобі завжди не щастило в коханні.
Мені не щастило теж.
Я рано дізнався де мої межі –
Але ти ніколи не знала меж.
Я добре знав твоїх друзів і тата,
Знав твої вірші й слухаєш музику яку.
До тебе манав би я таке колись слухати,
Але зараз і я полюбив – саме таку.
Ранками чоловіки пили твою каву,
А вночі зігрівали твої долоні.
Вони ніколи не помічали тієї заграви,
Що спалахами билася у твої скроні.
Ти легко знялася, відклавши на потім
Всі численні недороблені справи,
Так, ніби вийшла на кілька хвилин до книжкового,
Чи в кіно, чи із кимось випити кави.
Небо буде ще синім, блакитним, свинцевим
І чорним безліч ночей.
Але завжди воно матиме один лише колір –
Колір твоїх очей.
ЖІНКА, ЩО ПОЇХАЛА ВІД МЕНЕ ДО ПАРИЖУ
Жінка, що поїхала від мене до Парижу
Знає що таке радість, і що таке втома,
Вона любить музику, червоне й золоте,
Любить сміятися, не буває вдома.
Вона шукає себе в небі, серед місяців і зірок,
На її колінах – завжди розгорнута книга.
Вона біжить на лекцію, концерт, на урок.
А ввечері тане, мов березнева крига.
І чорна вода затоплює її сни,
А голі дерева схиляються, тягнуться гілками.
І ми лежимо холодні, в очікуванні весни,
І я дослухаюсь як тихо вона зітхає.
Я будував дім – побудував тюрму.
Затісна клітка була в моєї пташки.
Якось я відімкнув і втопив ключі,
Як би не було боязко, як не тяжко.
Теплі твої сніданки, вокзальний біляш.
Білі твої сади, мій туман залізниці.
Тихі твої свята, сигаретний дим.
Сірий Нормандський пляж і жорсткі полиці.
Все це пов’язане більше, ніж я б хотів.
Це означає більше, ніж ми вважали.
І нескінченні вервечки безликих діб
В полах ховають спогадів злі кинджали.
Більше я не тюремник, не птахолов.
Пурхай, збирай свій мед і свої кристали.
Я не прошу писати мені про любов.
Хочу лише, щоб більше вві сні не зітхала.
*
МІЖ КОЛИСЬ ВУЗЛОВИМИ СТАНЦІЯМИ…
Між колись вузловими станціями, полустанками,
Залишилися тільки пустища з напівтанками.
Залишилися вихрі з попелу в чорнім полі,
І над всім – як арома-палички – екс-тополі.
Від кіосків з ремонту одягу і годинників
Залишилися тільки остови на могильниках.
Від містечка із храмом, ринками велелюдними –
Залишилося тільки згарище обезлюднене.
І стоять понад шляхом привиди, та не з косами.
Стоїть дядько у кепці й треніках із полосами.
Стоїть дівчинка із косичками – ранець з книжками,
Стоїть жіночка із баулами і відрижкою.
Стоїть двоє дівчат переляканих із валізками,
Стоїть мати у шубі й кросівочках – із колискою.
Стоять воїни – чорні й втомлені – з автоматами.
Навіть два грабарі із пляшкою і лопатами.
«Коменданта ви тут не бачили?» - хтось питається –
«Доповісти б йому що сталося, получаєтся…
Доложить треба все начальнику – обязатєльно!
Хай би мєри прийняв якісь такі… неотлагатєльні…»
«А що сталося?» - плаче дівчина із валізкою.
А мала із книжками супиться, оком блискає.
А боєць закипає весь, шарпа рацію,
І кляне він свинособак й педерацію.
З-за горілих вагонів хтось наближається.
Йде в косусі і у джинсАх, озирається.
«Шо, товаріщі, чо стоїм, шо за манци?»
І зіниці втикає у них наркоманські.
І військовий кров’ю харкає, криє матами,
І військові всі скриплять автоматами.
Розуміють всі, ще мить – нарік ляже.
Але він здіймає руки, та й каже:
«Розумію, вовк тамбовський – товариш.
Але слухай, капітан, ти не шариш!
Ми усі тепер, братва, - патріоти.
Ми тепер з одного полку і роти.
На незнайдені тіла впадуть роси,
В черепах наших зів’ють гнізда оси,
Крізь кістки наші ростиме одна трава,
І нікого з нас священник не відспіва.
Я один вас проведу крізь тумани,
Крізь розтяжки, блок-пости і кармани,
Я один вас проведу зірваним мостом –
Розрахуємось вже згодом, потОм.»
Може від попелу, може від криги,
Битої цегли, цементу і снігу,
Може від спалахів у небесах
Біла косуха і біла джинсА…
Тіні лаштуються враз у дорогу,
Сунуть повільно, безладно, не в ногу.
Тіні розмиті, прозорі і рвані
Слідом за наріком тануть в тумані.
*
Любіть мене – нікого більше!
Любіть мене, забутьте всіх!
Я хочу ближче, ближче, ближче,
Я вип’ю сльози, вип’ю сміх.
До Вас – прекрасна, незбагненна,
Я не наважусь підійти.
Нехай мене катують весни,
Нехай катують млосні сни.
За Вас віддам я небо й зорі,
За Вас віддам я майбуття.
Любіть мене – нікого більше,
Моє нещастя – і життя.
ПРИКИДАЮСЬ,ЩО СПЛЮ – ПІДГЛЯДАЮ…
Прикидаюсь, що сплю – підглядаю,
Як вона одягається зранку,
Коли тихо зі снів випливаю
Я від запахів кави й сніданку.
Як вона одягає білизну –
Так уважно, мов лицар лати –
Бо ніщо не повинно тиснути,
Вирішальної миті з’їжджати.
Урочисто, мов жриця ризи,
Одягає вона панчохи –
Ніби в храмі пророцтв чекають
Селевкіди і антіохи.
І як сушить вона волосся,
Що злітає, мов птаха крила,
Ніби пряним яванським вітром
Надимає фрегат вітрила.
Як малює вуста і очі –
Пальці легко снують в повітрі,
І як змішує свої фарби,
Як Моне на своїй палітрі.
Як вона одягає сукню,
Що стікає по ній водою,
Ніби верба у травні вділась
Листя хмарою молодою.
Що чекає тебе за дверима?
Де турніри твої й двобої?
І чому на свої казання
Не береш ти мене з собою?
Залишайся, не йди сьогодні.
Я не знаю, що може статись.
Покажи мені цього ранку
Як умієш ти роздягатись.
DIGITAL ЄВАНГЕЛІЄ
Христос народився у соцмережі – так просто акаунт рОдиться.
І мав він підписників тільки два – цар Йосип і Богородиця.
І зірка палає на авах усіх хоч profile_pic. ви не міняли.
І троє стотисячників уночі Марію з дитям привітали.
Зайшовши в реплаї принесли дари – репости і лайки дитині.
На ранок цар Ілон дитину шукав – тікать довелося родині.
Ховались на аках вони запасних, у ніках з Єгипту арабів,
І котиків постили і квіточки, таїландські Пхукети і крабів.
І довгі роки вів акаунт Ісус, хоч майже його не читали.
І мудрості й притчі всілякі нудні хіба кілька лайків збирали.
Дванадцять всього він підписників мав – ретвітів йому не жаліли.
Та ще червонів і ночами скрадавсь, щоб лайкнути нюдс Магдалини.
Як мав він за тридцять – зчинився фурор. Провів кілька турів країною.
Із книжкой новою своїх дивних притч зробився відомой людиною.
І наклади книжки – один за одним. Бестселер, додаток мобільний.
І премія року від ВВС, і галочка, й успіх медійний.
Медійні персони напружились всі – попер він на їхнього брата.
І хейту отримав в мережах Ісус від всіх – плюс від ботів Пілата.
І ось заблоковані аки його, не дійсні паролі й логіни.
І постять картинки з хрестом на горі, і ліплять хрести на машини.
Та віра жива – десь в мережах він є. На всіх підписався одразу.
І бачить реплаї і лайки усі…
Та сам не коментить ні разу.
*
ВІР, НЕ ВІР – Я ВСЕ ПРО ТЕБЕ ЗНАЮ
Вір, не вір – я все про тебе знаю.
Все життя я відповідь шукав.
Перерив я всі бібліотеки
І в усіх архівах побував.
Прорубавсь я в джунглях Амазоній,
Проникав у надра пірамід.
Про твою природу я дізнався
Більше, ніж прадавній Геракліт.
Досконалі склав я гороскопи,
Манускрипти древні прочитав,
Наставляв у небо телескопи
І вві сні над світом я літав.
У гірських печерах я роками
Гартував свій невгамовний дух,
І варив таємні еліксири,
Й пізнавав планет далеких рух.
Я наніс на власне своє тіло
Руни сокровенних таємниць,
Перетнув таємно сто кордонів
І втікав із безлічі в’язниць.
І тепер, подумай лиш про мене,
Лиш в думках на мить мене поклич,
Я тебе знайду серед мільйонів,
Серед сонмів поглядів й обличь.
*
ШЕВА
Шева був як двигун, що ніколи не зупинявся.
Завжди із кимось бився, знову із кимось зустрічався.
Потрапляв то у відділок, то у лікарняну палату.
Завжди пробивав у дев’ятку. Далі всіх кидав гранату.
Бігав як лось. Міг віджатися п’ятсот разів,
Валив усе скопом на одну шальку терезів.
Рубав один за одним гордієві вузли,
Заступався за дівчат, казав козлам у вічі, що вони – козли.
У бурсі казали – світла голова.
Аби не жінки, не бабки, не бухло і трава.
Він раніше за всіх нас купив першу розйобану тачку,
Поважав мати, носив баті до тюрми передачки.
П’яний набивав татухи, навмання тицяючи у каталоги,
Стріляв у тирі, ламав собі і іншим ноги.
Інка народила йому доньку. Танюха – теж.
Він любив їх усіх, його любов не мала меж.
Здавалося, пів-міста ходило напідпитку,
Коли він повертався – худий і щасливий – із заробітків.
Коли у браму вдарили роги Сатани,
Всі розуміли – він просто створений для війни.
Налетіла буря – всі розлетілися, як пташки.
Десь у Європі над його постами нишком плакали всі його жінки.
Але зрештою, він знову зібрав нас всіх рАзом.
І нам важко знайти слова, важко скласти у фрази.
Тому давайте мовчки вип’ємо за Шеву в останній раз.
Шева був як двигун. Він був кращим із нас.
*
СПРАВЖНІМИ ПОЕТЕСАМИ БУВАЮТЬ ЛИШЕ ЖІНКИ
Справжніми поетесами бувають лише жінки.
Лише вони мають достатню силу руки.
Лише в них у грудях гучить серцебиття.
Лише вони знають все про ціну цього життя.
Жінка позбавлена сумнівів і гризот
Після всіх цих втрат і усіх цих скорбот –
Лиш вона вміє так підібрати слова,
Щоб і ти почув – вона тут, і вона – жива.
І коли ти почуєш – зрозумієш, що й так знав усе.
І згадаєш про річку часу – і куди вона вас несе.
І побачиш ти ясно кожну з своїх провин.
Зрозумієш – вона одна. Як і ти завжди був один.
Справжніми поетесами бувають лише жінки.
Лиш відлуння їх голосу спрагло ловлять чоловіки.
Коли вона не римує, чи просто плаче й кричить –
Вона говорить віршами.
Навіть коли замовчить.
СХІДНА ПРИНЦЕСА
Моя принцеса говорить швидко, сміється, захлинається словами,
Бігає, стрибає, співає, танцює, поправляє волосся руками.
Курить за гаражами – понарошку, не в затяг, смішно тримаючи сигарету.
Вночі вона дивиться на зірки – шукає щасливу прикмету.
Інколи цупить косметику сестри – фарбує обличчя яскраво.
У білих кросівках виходить надвір – і позирає лукаво.
Читає якихось Маркеса, Сартра, Камю, слухає рок з матюками.
І з мене на мить вибиває дух, випадково торкнувшись руками.
Ганяє від станції і до шахт на мопеді у міні-спідниці.
Світить білизною – мріє – хтось забере до міста, а може й столиці.
Притискається довірливо під дощем, ховається під моїми руками.
Хмурить брівки – не добере – як поводитись із чоловіками.
Червоніє легко, оповідає чутки, ледь чутно шепоче дурниці.
І пахне квітами і вугіллям, дюшесом і залізницею…
Все відлетіло. Далеко позаду наші літо й дитинство.
Сили Небесні, бережіть принцесу мою і наше спалене Королівство.
*
САНСАРА
Кожен з нас народився із кинджалом у серці – кинджалом смерті.
Промайнуть і любов, і твій труд ,і печаль – і будуть стерті.
Розпадуться піском всі возведені кам’яниці.
Обернуться на порох і книги твої і полиці.
Забагато нудьгуєш, чекаєш дзвінка з останньої пари.
Ніби потім спочинеш, уникнеш і призу, і кари.
Ніби знову втечеш від боргів, віддавшись в Петрові руки.
Мов попереду – тиша, і темрява, й вічність розлуки.
Та тебе повернуть у той день, коли ти відібрав машинку,
Наступив на жука в запереченні тяжкості вчинку.
І байдуже, недбало обрав ти не той факультет,
І не тій посміхався, не тій дарував букет.
Коли ти не пішов, не поїхав, трохи ще полежав на дивані.
Коли ти відвернувся, щоб не бачити іншого рани рвані.
Коли ти по пір’їні сам обдер свої крила легкі.
Коли ти обманув, не згадав, у біді не подав руки.
Будеш все виправляти, допоки не виправиш все.
Лиш потому побачиш, куди течія несе.
Будеш вічним студентом – у Всесвіту безмір часу.
Поки сам не доб’єшся переводу до іншого класу.
Не пробачать нічого – жодної з помилок.
Будеш в пеклі цьому, аж поки засвоїш урок.
Будеш вічність блукати – одні і ті самі події й обличчя,
Поки власного раю не збудуєш по довгих сторіччях.
*
ВІТРЕ, ВІТРЕ…
Вітре, вітре – завмри на хвилинку
і на вікнах фіранок не руш.
Не здіймай хтиво їхні спідниці,
не збивай із дерев стиглих груш.
Не хитай ти підлогою тіні,
і не бався промінням з вікна –
Хай зупиниться час в своїм плині,
хай поспить трохи поруч вона.
Не існує насправді нічого –
ні набитих відлуннями міст,
Ні гриміння за обрієм злого,
ні із днів нескінченних намист.
Є кімната і вікна високі,
є підлога і стін білих тло,
Густота її плинного тіла,
її тіла медове тепло.
Як розкриє вона очі сонні,
рушить знов круговерть вікова –
Я клинописом на підвіконні
закарбую любові слова.
Доки ж спить, десь у мене на грудях
заховавши обличчя своє,
Дослухаюсь як жінки волосся
проростає крізь серце моє.
*
ЛЮБОВ
Любов купують і продають, скріплюють штампами, затискають у папках.
Любов женуть з дому, пригноблюють, цькують, любов проклинають, ховають у масках.
Тамують серце, відводять очі, примушують вуста мовчати.
Любов ненавидять, забороняють, від неї радять щодуху тікати.
Любові заздрять, шепочуть за спинами, розпускають про неї чутки.
Любов’ю ранять, шарпають душу, розбивають серця на друзки.
Любов це біль, це самотність, облуда, невигране кисле вино –
Ударить в голову – і покине, а ти полетиш на самісіньке дно.
Любов – то вирок, любов – то кара, у полум’ї ешафот.
Поманить ніжно, накаже владно – пізнаєш безодню мук і скорбот.
Любов тендітна, любов нездоланна, старіша від пірамід.
Любов – єдиний на той бік річки в долину щастя таємний брід.
Любові шукають, Любові чекають…
МАНДАЛА СВІТУ
Мандала цього світу проста –
Має верх і низ, дві сторони, має форму хреста.
У самому центрі – найвища гора.
Всі намагаються видряпатись на пік – в цьому полягає гра.
Жменька боїться, що забракне снаги,
Не дійти, не зазирнути за обрій, де шумлять океану береги.
Не вдихнути на повні груди самого неба,
Впасти знекровленими на шляху. Йдуть – бо так просто треба.
Інші повзуть, ледь пересуваючи ноги.
Роблять довгі привали, шукають зелені долини, сходять з дороги,
Роками роздивляються квіти, що в’януть і знов цвітуть.
Одні крокують швидко, інші повільно – але всі до піку йдуть.
Всім цікаво – чи вже є хтось там, на верхівці гори?
Чи дійшов, чи розклав багаття, гріє руки, розгорнувши свої прапори?
Ті, що йдуть із нехіттю, шепочуться поміж собою:
Там лиш безодня й вітер шалений: не буде переможців у цьому двобої.
Кожен, хто дійде, долаючи втому і страх –
Потягнутий буде штормом ущелиною, здере об скелі шкіру на обмерзлих руках,
Кинутий буде у прірву і згине в імлі –
Ось чому так страшно їм перемогти у нескінченній за пік війні.
Гей! – гукали мені. – Куди ти пішов?
Всі йдуть нагору – що ти в мертвих пустелях знайшов?
Я перейшов піски, висохлий, мовби тінь.
Сів я на березі моря – і задивився у синю гладінь.
*
РОМАНТИЧНА КОМЕДІЯ
Він стоїть серед пустки і тиші, він нечутно ходить примарою,
Ніби всі пелюстки облетіли, ніби місяць сховався за хмарою.
Тихо ходить зчужілим будинком, помічаючи власні речі,
І дивуючись артефактам – небезпечним і недоречним.
Бачить зібгану мертву постіль, бачить зайву зубну щітку,
І забуту її косметику, й інші речі, що вийшли з ужитку.
В холодильнику – дивні продукти, на столі – недопите вино.
Ще вночі недоладно кохались і навіщось дивились кіно.
Не згадають акторів і назву, і байдужим здавався сюжет.
Ніч густішала й застигала, ніби пісні останній куплет.
І словам його більше не вірила, і мовчала вона ображено,
І зустрілись два погляди злякано, не впізнавши свої відображення.
Це була романтична комедія – сміх і милі пустощі в ліжку,
І, звичайно, сердечні трагедії, і щемливі музичні доріжки.
І кохання вдавали вправно, тільки фільм провалився в прокаті…
Режисер налажав зі сценарієм.
А актори не винуваті…
Я БУДУ ТВОЇМ СВІДКОМ
Я буду твоїм свідком. Зберігатиму докази, що ти існувала.
Свідчитиму в суді – брехатиму й порушуватиму присяги.
Спростовуватиму твої зізнання. Заперечуватиму, щоб ти не казала.
Змальовуватиму твою ніжність, твій сум і твою звитягу.
Я буду твоїм дзеркалом. Щоб ти побачила себе новою.
Ховатиму всі недоліки, заретушую все, що варто скрити.
Примушу тебе дивитися. Домалюю крила за твоєю спиною.
Дивись на своє відображення. Бо як ні – доведеться мене розбити.
Я вестиму твої хроніки. Збережу кожну мить у своїх сувоях.
Барельєфами на базальті пам’яті закарбую твій кожен образ.
І коли прийде з моря смерть, і розтанемо ми у її прибоях,
Я як сіль розчиню у воді твої жести, і доторк твій, і твій погляд.
МАБУТЬ, ЦЕ ПРО ТЕБЕ
Мабуть, це про тебе тріскотіли торговки на базарі обурено:
«Вирядилася як блядь, намазалася як індіанець на Паску».
Мабуть, через тебе посміхався беззубо бомж біля церкви,
Ховаючи двісті гривень і дякуючи щиро за ласку.
Мабуть, це через тебе біля гастроному спалахують бійки,
І чоловіки у сльозах і відчаї сходяться в останньому герці.
Мабуть, це через тебе не знають спокою наряди й дільничні,
Мабуть, це ти на допитах залишила тавро на кожному їхньому серці.
Мабуть, це про тебе верескливо згадують хлопчики прищаві,
«Жопа» - говорять вони. «Цицьки» - сміються, й говорять – «походка»…
Мабуть, через тебе на районі щодня росте наркотрафік,
А в алкомаркетах краще розходяться портвейн і водка.
Мабуть, через тебе полюбив свою роботу трамвайний кондуктор,
Бо кожного ранку ти їдеш від мене в його вагоні.
Мабуть, через тебе сходить щоранку Сонце, аби побачити,
І вітер віє, аби торкнутись пасма на твоїй скроні.
І я згадав, як колись архангел Михайло мене побачив,
Завмер на мить, блиснув очима, подививсь спантеличено.
У заздрощах витягнув обличчя і збрехав: «Не заздрю»…
Сплюнув нервово й кинув недопалок, в пальцях скалічений.
*
СУСІД
У сусіда велика хата,
А у двОрі – іржавий «газон».
А під вікнами – пасіка й м’ята,
На веранді – троянд вазон.
Має він дві корівки й телятко,
І у буді – великий пес.
Гуси, кури і поросятко,
І багато іще чудес.
Чемна й вихована його доня,
Гарний лікар розумник-син.
Тесть розважливий і кремезний –
Тож і порається не один.
Жінку любить він і поважає,
Ніби воду ріки комиш.
Тож не свариться, лиш махає
І всміхається: «Геть, полиш!».
Рано вранці в кирзових чунях
Виганяє він череду,
Усміхається радо сонцю,
Матюкає свою Руду.
Із сусідами він приязний,
Всіх вітає через паркан.
Капловухий, довготелесий,
Він минає сільський майдан.
Носить вдень молоко в торбинці –
З міста дачникам продає,
Наливає повненні кринки,
Завжди здачі передає.
Як приходиш по мед, сметану –
Накладає в баняк із лишком.
Щоб текло усе це по стінках,
Щоб неможна закрити кришку.
Влітку возить із поля сіно,
Губить пасма трави духмяні,
На свята випиває трошки –
Й грає весело на баяні.
І на фронті зробив, як треба,
Відбиваючи наш кордон:
Підірвав на собі гранату,
Щоб не здатись русні в полон.
Честь тобі і уклін, вояче.
Все зробив ти в житті як слід.
Хто в селі колись жив, той бачив –
Що то важить - такий сусід.
МАКСІАДА
Частина І. Прижиттєва.
(присвячено другу)
1.
Макс живе один у квартирі – вчиться в університеті, бухає.
Сидить в генделиках із судоку, постійно в бійки встрягає.
В квартиру навпроти заїжджає пара – Макс випадково дізнався.
Боксер і Дівчина з Червоним Волоссям – Макс каже їй, що закохався.
Ось так іде, дзвонить у дзвінок, стоїть на порозі в одних трусах.
І каже через боксера плече:
«Знаєш, мала, ти не в тих руках.
Ми із тобою повінчані небом,
Маємо спати рАзом,
Маємо слухати Цепелінів
І просинатись під гАзом.
Маємо тертися голою шкірою,
Знемагаючи від любові.
Кинь чоловіка – іди до мене»…
Боксер б’є, в Макса повний рот крові.
Макс лежить на майданчику, чує сварку за дверима.
Чує – він кричить, вона плаче. Так і знав – все негаразд поміж ними.
Макс довго дзвонить, грюкає в двері – ніхто йому не відчиняє.
Макс заповзає до себе, лежить на долівці, ледь не конає.
2.
Назавтра Макс тяжко виходить з піке,
Приходить і каже коханій таке:
« Знаєш, мала, вже ніколи й ніде
Інша любов більше нас не знайде.
Такий шанс дається один на сотню життів,
Якби ти не шукав, як би ти не хотів.
Ні кілометрами, ні штампами, ні стінАми
Не відмінити того, що виникло поміж нами.
Треба до останнього триматись за любов таку»…
Боксер б’є кілька разів. Дівчина із Червоним Волоссям плаче й викликає швидку.
3.
Макс з’являється знову за кілька днів – хитається й шепелявить, бо не має передніх зубів.
Дивиться крізь боксера на тендітну постать струнку, бачить вологі очі й порушує тишу лунку:
« Знаєш, кохана, коли торкнемось руками,
Ангели зійдуть з небес і співатимуть з нами.
Битимуть в наших очах вогняні блискавиці,
Щастя нап’ємось із вуст, ніби спраглі з криниці.
Вийдуть моря з берегів і зупиниться час,
Сонце не зійде уже – вічна ніч буде в нас.
Згине із нами весь світ – і народиться знов.
Все, що залишиться в ньому – наша любов.
Лиш коли, вічність потому, ми втратимо сили,
І у обіймах впадем в сну високі ковИли –
Ніжно фіранок торкнеться проміння зорі,
Без гудків, тихо-тихо, відпливуть у моря кораблі,
Сміттєвози й трамваї німотно продовжать роботу.
Світ дріматиме з нами – буде ранок суботи»…
4.
Дівчина із Червоним Волоссям намагалась свого зупинити.
Та хіба ти зупиниш спортсмена, що шалу вогнем оповитий?
Що стільки років збирав медалі, кубки й пояси,
Про якого стільки років говорили на всі голоси,
Який виборов сорок три перемоги і знав поразок,
І якого якийсь шмаркач викидає із спорту наразі…
5.
Макс повернувся з лікарні, коли осінь прийшла.
Тихо співали ангели – хто зна кому?
Дівчина із Червоним Волоссям вночі прийшла.
Все залишила позаду.
Все віддала йому.
*
МАКСІАДА
Частина ІІ. Посмертна.
(присвячено другу)
1.
Макс височить на краю площі – все такий же чорний й стрункий.
Байдуже й весело, як паломник на прощі, дивиться на дівчат і як тане лід ламкий.
Вдягнений знов не по сезону – всі в куртках, він у светрі якомусь.
Посеред цього вавілону – мов туарег серед пісків, мов на порожній сторінці одинока кома.
В чорних татарських очах знову хміль розлився, мов на воді бензинова плівка.
Підходжу, гамуючи жах, відчуваю, як хитається під ногами бруківка.
Слухай, кажу, привіт! Ти ж помер! Він усміхається: Салют, тьоска.
Знову ти ловиш химер? Не галасуй. В тебе є папіроска?
Скільки разів я казав – зупинись, не забивай голову дурнею.
Все що потрібно душі – любов, бухло і квиток до музею.
2.
Ось напівтемний зал, липкі столи якоїсь пивниці.
Тане у мороці дим, чиїсь голоси, чиїсь плями-лиця.
«Як? Я ж тебе хоронив! Була твоя Іра, всі друзі, батько, родина!»
Макс піднімає стакан, ковтає, дивиться, ніби я мала дитина.
«Був січень, стояла холоднеча. На кладовищі крім нас нікого не було.
Ми всі відчували, що тут недоречні. Приперлися, натоптали, порушили чистого снігу тло.
Притягли цю домовину, поставили на лавки, ніби всі працювали у службі доставки.
Ніхто з нас не вірив, що саме ти там лежиш. Вітер підвивав у крихких березах.
І усі дивились із осудом, не впізнаючи. Ніхто не бачив тебе мертвим.
Тим більше – тверезим».
3.
Раптом я помічаю Іру, що сидить поруч із ним – Дівчину з Яскраво Червоним Волоссям.
Значить, все правильно? Ось він – живий. Значить, нічого мені не здалося?
Вона завжди приходила забирати його додому. А він завжди опирався, долаючи хміль і втому.
І вона підливала йому ще і ще, аж поки він потухав, і вона вела його, тримаючи під плече.
«Слухай, Іріш – кажу. – Ну хоч ти поясни. Мені говорили – Макс помер.
Ми були на похороні, казали – він у раю. Але сумнівались де він насправді тепер.
Хто його підрізав так не знайшли, хто покинув в червонім снігу – гарного й блідого.
Коли хтось із нас помирає у двадцять п’ять, таке не додає впевненості в хепі-енді нікому».
4.
Але Дівчина з Червоним Волоссям не відповідає.
Знаходить сигарети, запалює по одній мені, собі й йому.
Встає, бере Макса під лікоть і з ним вночі зникає.
І я чую із темряви її голос, і як вона каже невідомо кому:
«Ми із тобою повінчані небом.
Маємо спати рАзом.
Маємо слухати Цепелінів
І просинатись під гАзом.
Маємо тертися голою шкірою,
Знемагаючи від любові.
Навіть коли серця наші більше
Не перекачують крові»…
P.S.
Лише кілька місяців потому згадав, кому можна написати, розпитати що й до чого. Знайшов контакт, написав в телеграмі. Поспілкувалися, трохи розповіли одне одному про власні справи. Втім, не надто вдаючись у подробиці. І тоді я пишу:
«Слухай, ти ж пам’ятаєш Максову Іру, ну ту, з червоним волоссям? Не знаєш про неї нічого?»
«Ну, ми з тих пір не перетиналися, але мені хтось ніби казав, що там сумна історія. Вона, ніби, померла невдовзі. Ніби щось там із онкологією, а може й ні. Не пам’ятаю вже».
«Жесть, звісно. Шкода».
«Так. Красива жінка була».
ЛЕГЕНДА
О! Лицарю ясний у латах сріблястих!
Навіщо кохану мою ти забрав?
Навіщо учивсь в батька мечному бою?
Навіщо ростили коня із тобою?
Навіщо коваль обладунки кував?
Роками майстерні жінки гаптували
Коневі попону й тобі знаменО.
Ти виріс мов ясень – високий й прекрасний.
Твій погляд блакитний, твій дотик атласний
Для безлічі дів – мов коштовне вино.
Та ти їх кохання хлебтав, наче брагу.
Ламав їх надії, мов квіти топтав.
Лише про одну марнославно ти мріяв –
Із давніх легенд найвродливішу Діву,
Яку я від світу у Башті сховав.
Любив ти насправді себе лише, лицар,
Коли у далекую путь вирушав.
Та ти перетнув і моря і пустелі,
І гори здолав, що шкребли світу стелю,
І, зрештою, браму залізну зламав.
Сміявся ти з мОго обличчя страшного,
За ікла і пазурі звіром назвав.
І билися люто за Діву прекрасну,
Відвести хотів її долю нещасну,
Та зрештою, лицар, мене ти здолав.
Якби усю правду легенда казали,
То знав би ти, лицар, про нашу любов.
Про втіху і пристрасть, що нас поєднали,
Як Діва роками мене лікувала,
Від чорних проклять позбавляючи кров.
І ніжність її, і довіра, й кохання,
І щастя – зробили мене заслабким.
Та відчай і гнів повернули закляття!
У серці похмурім – пекельне багаття,
І образ мій чистий розтанув, мов дим!
Рубцює прокляття смертельнії рани,
Хребет вигинається перед стрибком,
І рвуться солодкі любові кайдани –
Не знатиме Злодій кохання від Панни.
Мій шал буде зброєю й провідником!
Хай брешуть легенди про мене і Діву,
Хай кажуть – Чудовисько, кажуть - Дракон.
Зазнаєш ти, лицарю, помсти страшної,
Розірваний будеш в смертельнім двобої,
Бо справжнє кохання – найвищій закон!
*
СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО
Спочатку було слово, і слово буде потому.
Буде слово після всього – після життя, після смерті.
Після війн, вогнищ інквізицій, нового потопу,
Коли зорі із неба, Місяць і Сонце будуть стерті.
Коли впадуть мідні брами і стіни новітніх імперій,
Коли вичахне в світі остання квітка,
Прийде знову Людина на руїни, розкриє двері –
І словом у тьму крижану впустить літо.
АТЛАНТИДА
Діадеми, талери й дукати, корони, піастри й флорини,
Розсипані в глибоких гротах, лиш для мене корисні.
Якби хтось зажадав їх, якби до святинь вдерся –
Череп’я мертве лишень віддав би Острів Серця.
Загублений всіма, не нанесений на жодну мапу,
Острів Серця височить посеред південних океанів.
Тут, на вилизаних штормами опуклих скелях,
Завершилися відчайдушні мандри багатьох капітанів.
Тут, серед хвиль і рифів, у гострих як ікла відрогах,
Гниють розбитих надій фрегати, каравели й галеони.
Знають ці береги, як від пориву й святого шалу
Тріщали переборки, ламалися кілі й реї у піну спадали.
Тут, у закам’янілім моноліті все ще нуртує і глибинах вода солона.
Тут, у надрах Серця ще повільно й потужно струменіють підземні ріки.
З жерла з роками все рідше й рідше вивергається диму й вогню колона,
Коли зливаються вода і лава, коли безсилі алкоголь і ліки.
Вибухи ще здатні примусити нажахано здригнутися
Всіх китів, всіх слонів й черепах в фундаменті світу,
Та швидше щораз ріки лави в каятті застигають,
Й знесилений мій Острів вже не марить весняним квітом.
А які славетні битви колись моря ці знали!
Як розчахувались люки, вибухали борти залпом, гарчали мортири!
Як в диму пороховому трощились борти і щогли!
Як дзижчали кулі, як співали шаблі й сокири!
Незліченними скарбами напихалися печери й форти,
Вилітали із літавровим гуком денця діжок із грогом і ромом.
Бурі й шторми не породжували страху, лиш жагу до помсти,
Кожен берег вдалині, кожна скеля, кожна хвиля – була домом.
Й обплітало Острів цей соковите й молоде зілля,
Й вивергало повсякчас пломінь пристрасті його жерло,
Та страшніші за цунамі і мусон – мертві штилі.
Все живе зів’яло тут. Все живе – вмерло.
У безжалісних небес просить Острів зливу теплу.
Хай іще один лиш раз весна прийде – й піде.
За розмай й пташиний спів він віддасть жертву –
Сплатить ціну, що сплатила вже Атлантида.
*
ПОБАЧЕННЯ
Проміння навскоси,
Цвіркоче коник,
І пухом від тополь
В повітрі ніжність.
Підбори й пояси
І сукні довгі.
І ти приходиш в хол –
Святая грішність.
У залі голоси
І другий дзвоник,
Та ти мені дозволь
Украсти кілька
Секунд, і не проси
Зім’яти дотик,
Віднайдених двох доль
Дай чути пишність.
Нічого не кажи,
Даруй свій погляд,
Торкнися моїх скронь –
Я втрачу пильність.
Дай випити роси
Із твого рота.
Ох! Де мої квитки?
Скоріш! Побігли!
МАУ ВА ТЕА (СПІВИ КИТІВ)
Кан Сатеу Кіа, я тебе зустріла.
Я не знала досі може так бриніти
Голос в моїм серці, спів у моєм тілі.
Айя Оа Муа, у промінні сонця
Я дивлюсь на тебе, і дивуюсь морю,
Що створило абрис твій граційний й тонкий.
Милий, твоя шкіра шрамами укрита,
Добре ти старався, щоб підступних Кіу
Вполювать в глибинах і віддати дітям.
Мила, клюви Кіу, їх страшні присоски
Не лякали мене, а тепер, близ тебе,
Став геть не сміливий і на серці тоскно.
Кане мій прекрасний, чом же тобі сумно?
Та невже ж ти більше не кохаєш мене?
Або, може, інші душу крають думи?
Айя, моя люба, як тебе зустрів я,
Десять раз між зорі піднімалась повня,
І кохання вищі кожен раз припливи.
Може я не мила твоєму народу?
Чи вагань немає у старійшин ваших,
Чи я гідна дати діток твого роду?
Кожен наш маленький буде всім за щастя,
Та боюсь я, мила, світу, де їм жити.
Де лаштують Імлу всім народам пастку.
Що ти, любий Кане! Ті вогненні Імлу –
Так вони далеко, і такі дрібненькі,
І не мають мови, і не знають співу!
Не всміхайся сумно – я верзу дурниці,
Та згадай, чи предки віддалися тузі,
Коли Імлу били гарпунами з криці?
Ти дивуєш мене, мій коханий Кане –
Думи ці тривожні виснажили тебе
Так, що ти утратив віру Океану?
Обійми скоріше, ми пірнем в глибини,
В тишу й прохолоду, до істот осяйних,
І кохатись будем із тобою, милий.
Наш народ не знає, що несуть нам хвилі,
І коли навчяться співам діти Імлу,
І коли останній Теа і морі згине,
Ми не знаєм, любий, що за виднокраєм.
Є в нас лиш ця хвиля, у якій ми разом,
У якій ми любим, у якій кохаєм.
*
Важко оцінити, наскільки слова мови китів стають зрозумілі з контексту при читанні, тож автор не полінується розмістити маленький словничок:
Теа – власне, кити;
Мау – співи, поезія і водночас мова китів;
Кіу – велетенські кальмари, що їх в давнину називали кракенами і зараз чомусь багато хто вважає вигадкою. Хоча вони досі існують. Кальмар росте, поки живе. І інколи один його панцир досягає більше десятка метрів в довжину. Для кашалота це ласий шматок, але полювання на Кіу чимось схоже на бій тореро із биком. Часто - ви –ого, але інколи – і він вас. Кальмар – грізний і розумний суперник. У вічній темряві глибин він раптово з’являється поруч, рухаючись із незбагненною швидкістю, миттєво зупиняється і завмирає, уважно дивлячись на вас велетенськими мертвими очима завбільшки із вашу голову кожне. Від того, яке рішення ухвалить почвара, залежить все;
Кан та Айя – персональні імена китів. Чоловіче та жіноче. Подальші складові їх імен означають щось, що характеризує особу. Як в індіанців. Що означають імена героїв оповіді авторові, нажаль, невідомо. Можна лише здогадатися, що Сатеа Кіа може означати щось на кшталт «Переможець Кракенів». А Оа Муа – «Повний Місяць», що його кити вважають еталоном краси і символом кохання. Кан натякає на цей сенс у своєму співі до коханої;
Імлу (із наголосом на «І») – що ж, автор не сумнівається, що ми впізнали себе, людей. Кити ставляться до цих дивних створінь без злоби і зверхності, скоріше з терплячою добротою, як до дітей, що лише навчаються відрізняти погане від доброго, не зважаючи на всі страшні удари, що їх отримав народ Теа від народу Імлу.
Варто також пам’ятати, що кажучи «народи» Теа мають на увазі себе, а не нас.
Що ж до їх поклоніння Океану – хіба їх божество не переконливіше за наші? Хіба його щедрість і суворість не очевидніші? Хіба не ліпше жити всередині свого Бога, ніж розміщувати його десь на Олімпі, чи небі і волати до нього, сподіваючись бути почутим?
І останнє: ми, люди, досягли свого стану за десятки тисяч років і все ще зростаємо з невідомим результатом. Кити ж співають в океанах десятки мільйонів років і ії мне треба нічого міняти, бо вони вже досконалі.
*
