На душі спокійно та тихо. За вікном йде дощ, в каміні тихенько потріскують дрова, якими я п’ять хвилин тому задимила вітальню. Мій пес мирно спить на дивані, замацавши світлу ковдру бруднющими лапами.
Роблю ковток свіжозвареної кави і ловлю хвилю натхнення. Погляд падає на ноутбук на столі.
За кілька хвилин мої руки вже рухаються в шаленому танці над клавіатурою, створюючи новий світ, даючи життя образам та персонажам, що до цього існували лише у моїй захламленій голові. Вони народжуються на неприродньо-білих електронних сторінках, закохуються, ненавидять, вбивають, рятують та, в кінці-кінців, вмирають.
Клавіші вистукують в ритм класичної музики, що лунає на фоні. Відчуваю себе божевільним піаністом, що вигадує новий твір. В якому сенсі це так і є.
Мої романи та оповідання теж свого роду музика. Кожен персонаж, кожен образ, кожна маленька деталь - це окремі ноти, що згодом з'єднуються в унікальну магічну симфонію.
Роблю паузу, щоб зробити помітку у щоденнику. І з ручкою відчуваю себе наче скрипаль зі смичком, що грає на струнах-лініях письменницького записника.
Уявляю своїх читачів у театрі. Уявляю як вони слухають, а не читають. Уявляю, що оголосили антракт аби мої слухачі мали змогу скуштувати ту смачну каву, що надихнула мене на цю симфонію. Уявляю, як після повернення вони поринають в концерт ще з більшим ентузіазмом, цього разу пальцями вистукуючи ритм на бильцях оксамитових сидінь. Уявляю, що коли стихає музика стає чути чиїсь схлипи, як бачу в залі кілька заплаканих людей. Але більшість публіки в захваті посміхається і вже за секунду зал вибухає аплодисментами.
Ставлю крапку і вимикаю ноутбук. Ця симфонія закінчена, але я створю ще десятки, а може й сотні таких. Я ще почую аплодисменти, побачу сльози та усмішки. Однак для цього треба більше кави.
