Геноцид мільйона людей, нажаль, подарував нам чимало великих книг. Думаю, кожен прочитав бодай одну про трагічну і жорстоку долю, яку довелось пережити не лише євреям, але саме вони постраждали найбільше від нацистського режиму. Про одну таку книгу я хочу сьогодні поговорити, а саме про роман Джона Бойна «Хлопчик в смугастій піжамі».
В свої юні 14 років я натрапила на екранізацію твору, і признаюсь чесно – вона розбила моє серденько. Більш, ніж через 10 років, я взялась почитати цей твір і заодно оцінити фільм вже в зрілому віці, знаючи першоджерело.
І саме тому сьогодні знову рецензія в форматі порівняння книга/фільм.
Книга побачила світ у 2006 році. Станом на 2008 рік твір був в списках бестселерів Іспанії і навіть очолив список «New York Times», за книгою зняли однойменний фільм, балет і навіть оперу. Успіх так і шкварив. Хоча книга і отримала стільки почестей, але не обійшлось і без критики. Про неї поговоримо трішки пізніше. А зараз розберемо про що цей твір і чим фільм відрізняється від першоджерела.
На початку роману ми стикаємось з тим як Бруно, повертаючись зі школи, застає як їхня служниця складає його речі в валізи. Він стикається з вельми неприємною новиною, що через батьківські службові обов’язки, вони змушені переїхати, і не просто в інший будинок, а за межі Берліну, що для юнака було рівносильно катастрофі. Хоча Бруно і не розумів, яку ж саме роботу виконує його батько, він знав, що це дуже важливо, тому діватись було нікуди.
Опинившись в своєму новому домі, Бруно намагається заглушити біль втрати великого будинку, шумних вуличок за вікном і головне своїх трьох найкращих в житті друзів. Взявшись досліджувати нову домівку, він бачить зі свого вікна абсолютно не зрозумілу для нього картину. Поділившись знахідкою з сестрою, вони все ж не змогли дати відповідь на те, з чим стикнулись.
«Там була висока загорожа з колючого дроту, що тяглась понад усім будинком і загиналась вгорі, простираючись далеко в обидва боки, далі, ніж сягав погляд. Загорожа була вищою, аніж ді, у якому вони стояли, і підтримували ї вличезні деревяні стовпи, схожі на телеграфні. На загорожі величезні мотки колючого дроту закручувались у спіралі»
«- Я не розумію, сказала Гретель. – Хто міг збудувати щось таке бридке?»
Та найбільш його вразила не сама місцевість, а люди. Здавалось їх там було тисячі, дорослі, старі, діти – всі вони сновигали з опущеними головами в однакових піжамах…
Поставивши за мету дослідити це незрозуміле йому явище, він зустрічає Шмуля - єврейського хлопчика, по ту сторону паркану. Саме з цього знайомства буде розвиватись подальша історія.
Весь твір написаний у стилі «твенщини», де ми бачимо події виключно через погляд дитини. Відповідно, нам не дають чіткого поняття, чим займається його батько, що це за нове місце і чому все так як є. Звісно, зрозуміти все це не складно, будучи вже ознайомленим з подіями тих страшних років. Ми одразу розуміємо, що його батько належить до числа офіцерів Нацистської Німеччини, а переїзд обумовлений його підвищенням до коменданта.
Деякі слова в творі спотворені. Як наприклад «Фурор», після візиту якого батька підвищують. Не складно здогадатись, що мова йде про фюрера, а саме Гітлера. Але ось з іншим терміном виникла проблема перекладу, чому я не одразу зрозуміла про що мова. В оригіналі Бруно називає новий дім «Out- with», по співзвучності ми здогадуємось, що мова йде саме про Освенцим, але в українському перекладі від Віктора Шовкуна, ми отримує «Геть-звідси». І, ну, чесно я не догнала. Довелось гуглити оригінал і лише тоді все стало на свої місця. Чому саме так нам вирішили подати – я не знаю, не знаходжу відповіді. Але все ж це не критично і якщо хотіти все рівно допетраєш.
Так, як усе ми бачимо очима Бруно, батько постає перед нами строгим і статним, хоча малий і зізнається, що хоча вони боялись батька, він ніколи не підвищував на них голос чи руку і не забував цілувати перед сном. Ми розуміємо, що хлопець захоплюється батьком:
«Батько стояв у центрі й здавався дуже гарним у своєму щойно відпрасованому однострої. Його густе чорне волосся було недавно покрите лаком та зачесане, й коли Бруно дивився на нього згори, то відчував перед ним страх і благоговіння»
Батько займав важливу посаду, та деталями нам показують, що він і сам цілковито розділяв антисемітські погляди
«- А ти про цих, - сказав батько, кивнувши головою і ледь усміхнувшись. Ці люди… вони взагалі не люди.»
Також нам подають його як дуже добру людину, зі слів служниці. Хоча доброта ця явно не надто щира.
У фільмі ми вже є незалежним глядачем, який спостерігає за всім більш об’єктивно.
Втрачається саме ядро історії, ця дитяча наївність крізь яку ми бачимо всі ті страшні події. Як наслідок картина втрачає основну відмінність від інших творів.
Також через це, персонажі постають перед нами іншими, адже ми не бачимо їх крізь призму сприйняття Бруно. Наприклад, образ батька так не возвеличується, що логічно.
Сценаристи намагались прописати персонажів, не відштовхуючись від погляду дитини і вийшло щось або не надто доречне, або сіре. Як наслідок, ми отримуємо такого собі домашнього татуся. Хоча фільм намагався деякими сценами передати його серйозність, або, можливо якраз мав на меті показати саме цей контраст його як батька і коменданта – та мені такий підхід зовсім не сподобався. Та і якщо по правді, Девід Тьюліс, хоча і хороший актор, не надто підходить на цю роль.
Розглянемо головного героя - Бруно. Чесно? Він дратував мене протягом всього твору. Так, я розумію, що він лише дитина, якою керує наївність. Але навіть в силу дитячої невинності, ми спостерігаємо його самозакоханість і сцикливість. Тому емпатією до нього я не пройнялась, але думаю так воно і мало б бути.
Ми бачимо його спілкування зі Шмулем і його поведінку з ним: те, як він наче хотів зробити добру справу, знаючи, що його друг голодний - носив йому їжу, але не соромився з’їсти більшу частину харчів по дорозі. Звісно не з жадібності, а через наївні переконання, що його там і так нагодують.
В сцені де хлопчики зустрічають в будинку, ми бачимо як боягузливо Бруно відрікається від друга, злякавшись сержанта. Він не усвідомлював наслідків, які спіткають Шмуля після цього, але це не надто виправдовує таку поведінку.
Мабуть, найкращий приклад цьому є момент де єврейський хлопчик ділиться з ним історією своєї сім’ї, моментом як євреї стали мішенню. Малому Бруно не в силу зрозуміти трагедію свого друга, але йому наче і не дуже це потрібно, в наслідок чого він вирішує, що йому краще піти.
«Розповівши свою історію, Шмуль дуже засмутився, і Бруно не розумів чому; його поневіряння не здавались йому такими жахливими, тим більше, що дуже схожу пригоду довелось пережити і йому»
Та навіть в силу незнання і нерозуміння, Бруно не постає як хороший друг.
Цей образ дуже доречний, насправді, адже в образі Бруно ми бачимо людей, які просто не хочуть помічати, що дійсно коїться у них під носом, не хочуть брати відповідальність і признавати свою вину. А як ми пам’ятаємо по історії 40-их років, чимало німців так і жили, закупорившись в своїй бульбашці і не бажаючи нести відповідальність за ріки пролитої крові.
У фільмі образ Бруно ще гірший. Адже якщо в творі нам хоча б дають побачити що це за персонаж, його характер, чому створений такий образ, навіть є декілька доволі смішних моментів, то в фільмі він взагалі аморфний, пустий, іноді навіть виглядає немов недорозвинений. Ну ось справді, складалось враження, що його просто не прописали, а на кастингу обирали пацана, який буде красиво бігти крізь ліс.
З другорядним головним героєм Шмулем, ситуація краща.
Його доля складалась несправедливо трагічно, але також через дитячу наївність він не здатен зрозуміти всього що відбувається. Він бачив жорстокість, відчував її, знав своє «місце» через страх, але, можливо і на щастя, не усвідомлював на скільки це було страшне місце. Доволі важко спостерігати за цим персонажем, складно від усвідомлення реальності, яка поза текстом.
У фільмі його, як і всіх, теж не розкрили як слід, але думаю актор дуже гарно виконав роль, яку йому дали.
Перейдемо до основного посилу твору. Головна мета, якою керувався автор – показати нам віддзеркалення. Весь твір нам дають факти, які об’єднують хлопців. Вони народились в один і той же день, двоє були привезені сюди без згоди і двоє не можуть покинути це місце. Вони сидять по обидва боки огорожі, як віддзеркалення один одного.
Щоправда, це віддзеркалення дуже трагічне.
Мабуть, при інших умовах, в іншому світі це б була історія двох хлопчиків, рівних в своїх можливостях. Ми бачимо як Бруно не може зрозуміти, чому він повинен не любити євреїв і взагалі хто такі євреї.
Він не розуміє чому офіціант Павло каже що він насправді лікар. Не розуміє чому йому не можна гратись з хлопцями по ту сторону.
І цей посил, насправді, мені дуже подобається.
Але фільм чомусь вирішив, що це не надто важливо, щоб передати його в стрічці.
Отак от.
Протягом фільму я не мала за що зачепитись. Персонажі безформені, історія однотонна - в чому посил? Чому забрали бесіди хлопчиків? Чому забрали історію Шмуля? Навіть той ж момент з волоссям: у творі, мати помічає воші, що і стає крайньою точкою в вирішення поїхати звідти, Бруно бриють наголо, після чого він замислюється, що вони зі Шмулем дуже схожі.
Крізь цю дитячу невинність автор стирає філософію нацизму і антисемітизму, адже Бруно розуміє, що йому насправді немає за що ненавидіти Шмуля, адже він такий ж хлопчик як і він сам.
І якраз це дало змогу Бруно пролізти крізь паркан так не помічено.
В фільмі вони це забрали, заховавши волосся під шапочку. І ну, наче ж як деталь не катастрофічно важлива, але вона додає ще більше посилу в мораль самого твору.
Та тут є один момент, через який я все ж оцінюю фільм на хорошому рівні.
Кінцівка.
Пройдемось по порядку. У творі, на мою думку, нахер зіпсували кінець. Твір невеличкий, але він поступово розкачувався і затягував, і ось дійшовши до кульмінаційного моменту - все стисло впихнули в 5 сторінок. Не знаю чи то автор не встигав в дедлайн, чи не зміг просто грамотно передати задумане, але наче такий трагічний кінець взяли і просто обірвали. По історії вони блукали по табору декілька годин і я не дуже розумію чому не можна було виділити додаткові декілька сторінок, щоб описати те, що спіткало зустріти там Бруно. Адже головна трагедія не в смерті хлопчика, а в смерті мільйона людей. І як важливий той момент, коли дитяча наївність зустрічається лице в лицем з жорстокою реальність, хай і не розуміючи її. Передати почуття Бруно, коли він усвідомлює де і як жив його друг. Автор дав їм декілька годин, але не дав нам змоги побачити те, що бачили вони. Враження, наче Бруно побачив просто не надто благополучний район і захотів назад. Ні запитань, ні сорому - нічого. Автор навіть на кінець залишає нам цього егоїстичного і байдужого малого. Хоча, можливо в цьому був задум.
Фільм виграє завдяки драматургії.
Режисер передав доволі схожу ситуацію, але вів історію через паралельний монтаж.
Перший – Бруно з Шмулем в таборі.
А другий – батьки Бруно усвідомлюють зникнення сина.
І на фоні паралельно двох подій кінцівка тримає нас в чималій напрузі, адже хочеш чи ні - ти починаєш надіятись на те, що фінал все ж буде не такий трагічний: режисер гарно грає на почуттях, тримає інтригу і змушує напружити кожен м’яз, після чого однією німою сценою коридора розбиває твоє серце.
Ось якщо б поєднати ці дві роботи, вийшов б один дуже хороший твір)
Та навіть зважаючи на всі недоліки, які я, особисто, спостерігаю в цих роботах, потрібно зважити на одну дуже важливу річ. Цей твір – байка. Байка про мораль і людяність, про рівність і байдужість.
А головна її мета - підштовхнути молоде покоління до вивчення історії.
Твір написаний простою мовою для того, щоб бути доступним поза віковими категоріями. І обігравши це в стилі такої собі «твенщини», автор дуже круто подав історію.
Пам’ятаєте я казала, що на твір впало чимало критики? А ось в чому справа: на піку слави книгу брали за основу викладачі шкіл і на фоні цього утворився скандал. Адже твір не є історично достовірним. Але автор і не намагається таким бути. Ніде чітко навіть не вказано де відбуваються події. Сам письменник одразу наголошував на тому, що це байка, головна мета якої була не стати навчальною книгою, а виконати іншу важливу місію - стати однією з перших сходинок в пізнанні нашого минулого. Автор створив надзвичайну і важливу книгу в світі дитячої літератури. А дорослі дядьки докопались, що хлопчика віку Шмуля не могло бути в Освенцимі._.
Критика мала б бути на тих хто не вірно трактує твір, а не на саму роботу.
Енівей, нічого з цього не змогло зашкодити успіху твору. По сьогоднішній день він являється актуальним і не падає в продажах.
