Роман Нелі Романовської «Рятуючи Єву» — це не просто художній текст про війну. Це свідчення, внутрішній документ часу, що фіксує момент крайнього зла, ненависті. водночас — письменниця показує,чому так важливо берегти людяність в своєму серці навіть у найтрагічніші моменти життя, коли навколо відчай, страх та смерть. Читання цієї книги потребує внутрішньої готовності: вона важка емоційно, деякі сторінки та спогади героїні особливо сумні, але саме тому необхідно читати цю книгу кожному, щоб розуміти як саме можна пережити травму і знайти новий сенс життя, якщо втратив близьких людей.
В центрі оповіді — Єва Шелест, вагітна жінка, яка разом з іншими мешканцями змушена ховатися в підвалі окупованої Бучі. Простір підвалу стає ключовим символом книги: це місце, де люди ховаються в надії врятувати своє життя. Тут зникають звичні ролі, немає розуміння чи виживеш ти завтра, залишається лише страх, хвилювання за ненароджену дитину, інстинкт виживання і постійне очікування небезпеки.
Одна з головних тем книги — беззахисність цивільних перед жорстокістю окупантів - загарбників. Авторка не прагне ефектності чи гучних сцен, але через деталі щоденного життя під окупацією показує масштаб трагедії. Відсутність світла, води, інформації, неможливість вийти назовні, постійна загроза обстрілів і принижень — усе це створює атмосферу тотальної несвободи. Людина позбавлена права на вибір, а саме життя зведене до мінімуму.
Важливою проблематикою тексту є дегуманізація, яку несуть окупанти. У книзі чітко проступає контраст між українськими цивільними, які намагаються підтримувати одне одного, і тими, хто прийшов із війною. Знущання, страх, свавілля — це не випадкові прояви, а система, у якій людське життя не має цінності. Саме тому «Рятуючи Єву» — не лише про одну жінку і не лише про Бучу, а про механізм війни, спрямований на злам людської гідності.
Тема материнства варта особливої уваги в тексті. Вагітність Єви надає історії особливої напруги. Вона думає не тільки про власне виживання, а й про життя дитини, яка ще не народилася, але вже опинилася в епіцентрі війни. Це загострює питання відповідальності, страху і надії. Дитина в утробі стає символом майбутнього, яке окупанти намагаються знищити, але яке все одно проростає крізь темряву.
Книга також свідчить про внутрішній опір. Навіть у підвалі, навіть у повній безпорадності, люди намагаються зберегти волю до життя нормальності: підтримати словом, поділитися їжею, зберегти здоровий глузд. Цей тихий, непомітний опір є не менш важливим, ніж збройний. Він доводить, що окупація може захопити територію, але не здатна повністю знищити людяність. Важливо, що читач знайде в тексті книги й офіційні статистичні дані від представників української влади щодо закатованих російськими військовими цивільних українців у місті Буча. В процесі читання тексту вічуваєш надмірну емпатію авторки до внутрішньо перенміщених осіб зі сходу України, які втратили все внаслідок цієї жахливої війни, але чи ставила собі авторка справедливе питання –твердження про те, що якби на сході, півдні нашої країни люди більше говорили українською мовою, то в російського кривавого диктатора –військового злочинця мабуть не було б причин здійснювати повномасштабне вторгнення в Україну, під приводом «захисту» російськомовних громадян України?. Звісно, тепер, коли війна триває і невідомо коли завершиться, таке питання є радше риторичним.
Актуальність «Рятуючи Єву» сьогодні є беззаперечною. В умовах, коли війна триває, а злочини проти цивільного населення намагаються знецінити, забути або перекрутити, такі книги виконують функцію пам’яті. Вони не дозволяють перетворити трагедію на суху статистику. Це текст, що спонукає не уникати жахливої дійсності в Україні, в якій живемо усі ми зараз не спрощувати і не звикати до війни.
«Рятуючи Єву» — це перевірка на людяність і для героїв книги, і для читача. Вона ставить запитання без простих відповідей: як залишитися людиною в нелюдських умовах, що означає відповідальність за інше життя і чому пам’ять є формою спротиву. По суті, це книга рефлексій та спогадів про перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли кожен робив свій вибір – виїхати з України чи залишитися вдома. В процесі читання дуже відчувається довіра авторки до Господа. Саме Його Світло дає надію у найтемніші моменти.
18.01.2026
