Поява Еліс
Ранок жорстокий. Занадто яскравий, різкий, занадто реальний.
Його тіло функціонує на автопілоті — душ, кава, механічний процес одягання. Але у своїй підсвідомості він все ще застряг у подіях минулої ночі: у відчутті її пальців на його шкірі, ілюзорному диханні біля його губ.
Він більше не дивиться у дзеркало. Він знає, що він побачить. Людину, яка розпадається на частини.
В офісі все так само. Гудіння розігрітих комп’ютерів, шурхотіння офісного паперу, гул розмов його колег.
І раптом — він бачить Її. Ні. Ні, це не вона.
Це хтось інший. Жінка, що стоїть біля ресепшену, листаючи якісь папери, невимушено заправляючи прядку волосся за вухо — рух настільки знайомий, що в нього завмирає дихання.
Серце ось-ось вискочить з грудей.
Форма її губ, вигин вилиць. Це неможливо, але вона тут. Реальна, осяжна, з плоті та кісток.
Хтось промовляє її ім’я. Еліс. Нова співробітниця.
В голові у нього дзвенить. Світ обертається з невгамовною швидкістю.
Еліс.
Ім’я звучить дуже знайомо. Він хоче відвернутися. Повинен. Але вона обертається та їх погляди зустрічаються.
Повільна, виважена посмішка. Без насмішки, без хитрого відблиску в очах. Тільки легка, ледь помітна напруга в районі брів. Не пізнання, щось інше. Жалість.
Неначе вона бачить людину, яка зовсім не належить до цього місця. Людину, яка розпадається на кордонах реальності. Тінь того, ким він повинен бути.
————————————————————————
Він сидів перед монітором, пальці механічно рухались по клавіатурі, але слова на екрані розмивалися, перетворювалися в незрозумілі символи. Його думки були десь далеко — загубилися в тінях, в дотику, якого можливо ніколи не існувало.
Еліс пройшла повз. Вона поглянула на нього, її погляд затримався на секунду довше. На її обличчя промелькнула тінь занепокоєння.
- Ти в порядку? — її голос був м’яким, ледве чутним.
Йому хотілося відгризнутися, сказати щось різке, аби вона пішла. Але замість цього він лиш кивнув, неначе один з цих рухів міг переконати не тільки її, але й самого себе.
Він не був в порядку.
Вночі сон тягнув його вниз, як підводна течія, але заснути він міг тільки за однієї умови — коли Вона приходила. Коли її руки торкалися його обличчя, коли її дихання було поруч. Але її не було, він лежав, дивлячись у стелю, слухаючи внутрішньочерепний гул.
Це було кошмаром.
Еліс була занадто схожа на неї. Він старався триматися від неї подалі.
Думка взяти відпустку видавалася єдиним розумним рішенням. Офіційно — лікарняний. Неофіційно — відчайдушна спроба зберегти розум.
Кабінет психіатра
Він сидів у кабінеті психіатра, стиснувши пальці у замок. Губи пересохли. Лікар — жінка сорока років, з гострим, оцінюючим поглядом і стомленим виразом обличчя — вивчала його.
- Чим можу допомогти?
Він відкрив рот, аби розповісти їй все. Вивільнити правду. Про безсоння, про сни, про Неї, про прокляття, яке могло би бути маячнею, або чимось лякаючи реальним.
Але атмосфера в кімнаті змінилася. Повітря стало холодним.
Позаду крісла лікаря, у слабому світлі лампи щось поворухнулось.
Його дихання збилося, коли він підняв очі.
Вона була там.
Розмитий силует, неначе відображення у воді. Біла сорочка спадала з плеча, темне волосся заплутане, губи, які він міг згадати з хворобливою ясністю.
Вона не зводила з нього погляду.
- Якщо ти зрадиш мене, — прошепотіла вона, — я більше ніколи не прийду до тебе.
Його серце стиснулося.
Лікарка подивилась на нього з питанням на обличчі.
- Що вас непокоїть?
- Безсоння, — тяжко зітхаючи сказав він.
Вона посміхнулася. Лікарка щось записала в блокноті. Але він не міг думати. Не міг дихати. Тому що, вона все ще була там.
І тепер він знав — це не просто гра його розуму.
———————————————-
Він вийшов з кабінету психіатра з відчуття неначе повітря навколо стало тягучим та важким.
Вона слідувала за ним. Він не бачив її, але відчував. Легкий холод по спині, майже невловимий шепіт над вухом, слабкий запах чогось знайомого.
Вона була задоволена.
Він знав це без слів.
Ніч прийшла, як завжди нещадна.
Він лежав в ліжку, мнучи ковдру в кулаках. Його серце вже давно збилося з ритму. Він знав, що вона прийде. Вона ніколи не залишала його в такі ночі.
- Чому ти це робиш? — прошепотів він до темряви.
- Я нічого не роблю, — її голос ковзнув по його шкірі як химерний дотик.
Його очі розплющились.
Вона сиділа на краю ліжка, витягнувши ноги, ліниво проводячи пальцем по краю простирадла. Темне волосся спадало на її плечі, завелика біла сорочка ледве прикривала вигин бедер. Вона ніколи не з’являлася вдягнена у щось інше.
- Я належу тобі, — сказала вона, дивлячись на нього.
Його щелепа напружилась. Він різко сів, стискаючи кулаки.
- Ти не справжня.
Вона посміхнулась.
- А що, якщо я — це єдина справжня річ у твоєму житті?
Щось всередині нього обірвалося.
Він не був в стані нічого відповісти.
Її руки ковзнули по його шиї, кінчики пальців ледве торкалися шкіри, плутались у волоссі. Вона нахилилася ближче, її подих доторкнувся його губ.
Він не відсторонився.
Він не міг.
Тієї ночі він не спав.
Ранок прийшов повільно, задушливо.
Тіло ломило, втома тягнула вниз, неначе ціпок, але дивним чином, він не відчував себе втомленим.
Він прийшов на роботу пізніше, ніж зазвичай.
І першою, кого він побачив була вона.
Ні. Не вона.
Еліс.
Та, що занадто сильно нагадувала її.
Вона подивилася на нього з тихим занепокоєнням, злегка нахиливши голову.
- Ти знову не спав, так?
Її голос був теплим. Живим.
Не таким як у неї — тої, що переслідувала його ночами.
- Я в порядку, — пробурмотів він, проходячи повз.
Але навіть коли він повернувся до неї спиною, він і далі відчував на собі її погляд.
І щось в її погляді тривожило його сильніше, ніж будь-які кошмари.
