Наступної ночі
Він знову не спить. Він чекає на неї.
Йому більше не потрібно шукати виправдань — ні собі, ні комусь ще. Цей ритуал став чимось неминучим, необхідним. Як дихання.
Він притискається до холодного скла вікна, розіпнувши гудзики сорочки, дозволяючи нічному повітрю доторкнутися його шкіри.
І тоді вона приходить.
Цього разу він не чує кроків, не відчуває подих вітру. Вона просто є.
Світло місяця підсвічують контури її тіла, біла тканина знову трохи зім’ята, знову прикриває лише одне плече. Цього разу волосся розтріпане сильніше, неначе її тільки що випустили з полону.
Його серце вискакує з грудей. Вона не говорить ні слова. Просто тягне руку, погладжуючи тканину його сорочки на грудях. Потім торкається пальцями його шиї.
Він не рухається. Він не дихає.
Її пальці ковзають вище, до його підборіддя, кутиків губ. Вона затримується на них трохи довше, ніж треба.
- Ти виснажений, — її голос низький, теплий, проникаючий до його плоті.
Він киває погоджуючись.
Вона посміхається, повільно, ліниво.
Він не відповідає.
Вона нахиляється ближче, її волосся лоскочуть його шкіру.
- Ти вже не чиниш супротив. Мені це подобається.
Її губи зовсім близько. Але перш ніж він встигає приблизитись, вона відступає.
Він хоче протягнути руку, втримати її, але знає — не можна.
- До завтра, — вона шепоче, і її тепло зникає у темряві.
Він залишається на самоті.
І ледве помітний, вислизаючий у невідомість аромат дощу на його подушці.
