Розділ 1
Еллі пам’ятала як вперше відчула під ногами лід. Їй було 5 років, і мороз обпікав її обличчя так сильно, що вона весь час горнулася до тата, який і привів її вчитися. За першим разом вона постійно падала, і мамa, яка споглядала з-поза бортику вже була готова забрати її, бо материнське серце розривалося від такого видовища. Еллі була вже на межі того, аби розплакатися, але замість цього в ній пробудилося щось інше — дитяча впертість, яка переросла в дорослу рішучість.
Батько Еллі завжди знаходив для неї час навіть попри напружений графік головного тренера юнацької збірної з хокею. Він був відданий спорту. Його головним кредо було “дисципліна та рішучість формують справжнього чемпіона”.
Коли Еллі була маленької , вони з батьком мали особливу традицію — кожні два тижні вони ходили на хокейні матчі. Вони завжди сиділи на центральних трибунах. Еллі ставила багато питань, але батько терпляче пояснював кожен момент гри. Еллі любила спостерігати за тим, як тато, зазвичай стриманий і суворий, на мить ставав просто фанатом — кричав, сміявся, стискав кулаки від напруги. Вона не завжди розуміла всі правила, але відчувала: у цей момент вони разом, і це найголовніше.
Коли матч закінчувався вони йшли до спортивного бару і пили мілкшейк. Тато завжди жартував, що це їхній ритуал чемпіонів. “Знаєш, доню, справжні переможці не тільки перемагають, але й вміють програвати. Головне — як ти встаєш після падіння”, — сказав він їй, і ці слова закарбувалися в її пам’яті назавжди.
Він був суворим, але справедливим і найголовніше він був хорошим батьком, який душі не чув у своїй донечці. Він вболівав за її успіхи як ніхто й ніколи. Водночас, він був справжнім прикладом для неї. Батько був для Еллі не лише наставником, а й другом, тим, хто розумів її, навіть коли вона не могла знайти слів, щоб виразити свої емоції.
Він багато разів говорив: «У спорті немає місця для слабкості. Ти повинна бути сильнішою, ніж будь-хто інший, і йти до своєї мети, навіть коли здається, що все вже втрачено». Це були його слова, які залишилися з Еллі на все життя, навіть після того, як його не стало. Коли хвороба почала невблаганно забирати його сили, він все одно залишався для неї тим непохитним деревом, до якого можна було притулитися і відчути спокій та умиротворення.
****Перші змагання, перші програші, перші падіння, що залишали синці не тільки на колінах, а й десь глибше, всередині. Вона навчилася вставати. Завжди. ****Батько навчив її, що спорт — це не просто перемоги й нагороди. Це боротьба зі своїми слабкостями, втомою, сумнівами. Він навчив її бути лідером, навіть коли це важко, і вірити в свої сили, навіть коли всі інші будуть сумніватися.
Спочатку, вона тренувалася з самостійною програмою, але тренерка Хлої побачила потенціал на щось більше. Парне катання стало для Еллі випробуванням. Їй потрібно було навчитися залежати від когось, довіряти. Їй було важко довіряти комусь з чоловіків окрім тата. Його смерть була для неї крахом і великою трагедією. Вона навіть хотіла покинути фігурне катання, але її зупинила обіцянка татові…
“Вона пам’ятала кожну деталь того дня. Білу лікарняну палату, тьмяне світло, запах ліків, який змішався з його улюбленим ароматом парфумів. Батько виглядав настільки ослабленим, що його важко було впізнати. Його голос був хрипким, але в очах все ще жевріло те саме полум’я, що й тоді, коли він кричав її ім’я на трибунах, підбадьорюючи її на змаганнях.
— Еллі, ти ж знаєш, що я завжди вірив у тебе, — його губи смикнулися у знайомій, трохи втомленій усмішці.
— Тату, не говори так… Ти ж виберешся, правда? — вона стиснула його руку, маленьку і крихку, зовсім не схожу на ту сильну долоню, яка колись підтримувала її, коли вона вчилася стояти на ковзанах.
— Я хочу, щоб ти мені щось пообіцяла, — він обережно погладив її пальці. — Ти не здасися. Ти будеш йти до кінця, хай що б не сталося.
Вона похитала головою, сльози застилали її очі.
— Я не зможу без тебе…
— Ти зможеш. Бо ти моя донька. І ти народилася чемпіонкою.
Він зробив паузу, ніби набирався сил для останніх слів.
— Колись я пообіцяв своїй мамі, що ми з командою візьмемо кубок чемпіонів світу, але на жаль, склалося як склалося, але ти сильніша і талановитіша за свого татка. Ти для мене вже перемогла. От бачиш як воно, тільки я не переміг свою хворобу, вона забила фінальну шайбу.
Вона не хотіла приймати майбутнє без нього. Але дивлячись в його очі, сповнені віри, вона прошепотіла:
— Я обіцяю, що я виграю чемпіонат світу.
Він слабко стиснув її руку, заплющив очі, і здавалося, вперше за довгий час полегшено видихнув.
Ця обіцянка стала її єдиною мотивацією, її якірною точкою у світі, який без нього здавався порожнім. І навіть коли вона падала, навіть коли біль здавався нестерпним, вона згадувала його слова: "Ти народилася чемпіонкою".”
Еллі звикла контролювати кожний свій рух, а тепер мала дозволити комусь керувати. Це суперечило її характеру. На початку це видавалось для неї неможливим, непереборливим.
Джеймс був її повною протилежністю. Безтурботний, легкий, той, хто сміється навіть після важкого падіння. Він був її стабільністю там, де вона бачила хаос. І, можливо, саме тому вони працювали так добре разом.
Згодом вони стали командою, їхні рухи стали єдиним потоком, їхні серця — єдиним ритмом. Вони пройшли разом через сотні годин виснажливих тренувань. Їх не зламали крики тренерів і власні невдачі, розчарування. Це зробило їх міцнішими, ближчими.
На початку все не було так шовково та гладко. Постійні суперечки, непорозуміння і забагато питань, на які вони мали шукати відповіді.
****
— Ауч, ти знову в’їхав мені в ковзани!”
— А ти можеш нормально рухатися, аби я міг не в’їжджати в тебе!
— Можу, якщо ти перестанеш сунутися вперед, коли я ще не закінчила поворот!
— Ага, тільки не кажи, що це моя вина!
— А чия ж?
Джеймс голосно видихнув, відступив на кілька кроків і розвів руками.
— Знаєш що? Це безглуздо. Ми не рухаємося вперед.
— Бо ти постійно робиш все по-своєму! — Еллі схрестила руки на грудях.
— Бо я намагаюся зрозуміти, як нам кататися разом, а не просто виконувати окремі рухи!
Вона затнулася. Він мав рацію. Це було не просто катання — це було партнерство, і поки що вони були більше противниками, ніж напарниками.
Декілька секунд тиші. Вона розтиснула пальці й вдихнула.
— Добре. Давай ще раз.
Джеймс підняв брови, але потім кивнув.
— Ще раз.
Вони стали у позицію, і коли Джеймс цього разу поклав руку їй на талію, вона дозволила собі трохи довіритися.
Вперше за довгий час їхні рухи стали синхронними. Не тому, що вони механічно відпрацьовували елементи, а тому, що почали відчувати одне одного. Його підтримка була впевненою, її стрибки — легшими, а дотики вже не здавалися такими чужими.
****
І ось тепер — фінал. Тепер — шанс на справжню перемогу.
****
Ванкувер, Канада
Лід під їхніми ковзанами був бездоганним – рівний, ідеально відполірований. Але для них він завжди був більше, ніж просто замерзла поверхня. Це було місце, де вони жили, дихали, відчували одне одного навіть без слів.
Джеймс та Еллі з’являються на арені під прицілом тисячі глядачів. Їхні серця б’ються в унісон. Вони — одне ціле, відчувають одне одного як ніхто і ніколи. Мелодія їхньої пари починає лунати і полонити кожен куточок арени, проникаючи в душі людей. Вони знають свою програму щодо кожної секунди, кожного руху та вигину тіла.
Перша підтримка – Джеймс підхоплює Еллі так легко, ніби вона невагома. Вона злітає над льодом, руки розкинуті, наче крила. Під час кожного стрибка, оберту, ковзання вони залишаються ідеально синхронними. Відчуття безпеки, довіри, невидимого зв’язку між ними – ось що робить їхню пару особливою.
Коли звучать останні ноти музики, вони завмирають у фінальній позі. Мить тиші — і потім вибух овацій. Еллі радісно сміється, а Джеймс дивиться на неї, ніби бачить вперше.
Він не може зрозуміти, коли саме це сталося. Коли вона вперше тренувалися разом? Коли вона з малої дівчинки перетворилася на дівчину? Коли вона вперше довірилася йому настільки, щоб стрибнути, знаючи, що він упіймає?
Вона вже давно не партнерка для нього. Вона — щось більше. Та, заради кого він прокидається зранку. Та, заради кого він не покинув фігурне катання в 13 років, коли йому пропонували перейти до друзів у хокейну команду. Але він не міг залишити її саму.
Оплески - Фух, відкатали… - Молодці, але за той псевдоманевр вам могли знизити оцінку, — тренерка Хлої завжди вміла похвально дорікнути, такий вже в неї був характер.
— Але все ж таки 1 МІСЦЕ! Ми їх зробили! — сміється Джеймс.
— Цього разу вам пощастило, але добре, добре ви перемогли. — тренерка посміхнулася, ковзаючи поглядом по результатах. — Нехай це й було близько до катастрофи.
— Елл, ходімо в кафе, відсвяткуємо! — запропонував Джеймс
— Добре, Джей-Джею, я зараз залюбки вкину в себе з сотню калорій.
— Вирішено! - підморгнула вона йому, звільняючись від ковзанів.
— Тільки не перестарайтесь, завтра дуже відповідальний виступ! — застерегла тренерка.
— Все-таки тут роблять добрі мілкшейки, чи не так? Скільки ми років вже ходимо в цей спорт бар? 5-10? Вічність? Ха-ха.
— Вічність з половиною точно, - відповідає Джеймс, посьорбуючи шоколадний мілкшейк, — А пам’ятаєш як ми перший раз побачили цей бар? Скільки нам було? 12? І просили батьків купити нам енергетик, бо ми ну дуууже втомилися?
— О так, це було кумедно. Але тоді ми так хотіли відчути себе дорослими. — Еллі згадала той момент з усмішкою, потім її голос став більш задумливим. — А зараз я б багато віддала за те, аби повернутися в ті роки. Коли на тобі ще немає стільки відповідальності, обов’язків.
— Але тоді й не було стільки нагород! — підхоплює Джеймс. Еллі ріже шматок м’яса, але ніж ненароком зісковзує і на пальці з’являється краплинка крові. Джеймс відразу підскакує до неї, бере за руку, — Давай обробимо, аби уникнути зараження, в мене є чим.
— Джей-Джею, це тільки подряпина, ти що. Але можливо в тебе є пластир?
— Звісно, для моєї принцеси все що завгодно. Еллі трошки знітилася від цієї фрази, але ж вони стільки років знайомі. В барі вже поволі стає менше людей. Світло горить лише над їхнім столиком. Джеймс допомагає їй з пластирем і раптом, начебто ненароком цілує її пальці дивлячись їй прямо в очі. Еліс закам’яніла, в неї всередині все перевернулося… І в цей момент її повного зім’яття, Джеймс цілує її. Вона відсторонюється майже тієї самої хвилі, — Джеймс… ти чого? що ти робиш?
— Я думав…ми вже стільки разом пройшли і стільки знаємо одне одного, - говорить він відводячи погляд.
— Власне, ми стільки всього пройшли і тому ми найкращі друзі та партнери. Але не більше. Вибач, якщо дала тобі привід думати інакше.
Еллі мовчки вийшла з кафе тієї ночі, відчуваючи в собі дивне поєднання розгубленості та спокою. Вона не могла зрозуміти, що відбувається між ними з Джеймсом, але розуміла, що це не черговий його жарт, який забудеться з заходом сонця. Поцілунок був настільки неочікуваним, тому вона вирішила, що варто просто вийти, залишити все позаду й не поспішати робити висновки. В той момент вона була наповнена такою ніяковістю, що втеча була єдиним шансом дати собі та йому час на роздуми. Тільки от... тепер вона не була впевнена, як буде з їхньою дружбою. Чи все зміниться назавжди? Чи вони просто переграють цю сцену, щоб знову повернутися до нормального стану?
Льодова арена, Монтреаль
Еллі відчувала, як ковзани надають їй крила. Вона народилася для того аби літати, літати по льоду. Зимне повітря для неї було гарячіше за будь-які обійми чи палкий поцілунок. Поруч з нею її підтримка та опора — Джеймс. Вони разом вчилися стояти на ковзанах, робити перші елементи… І ось тепер, вони за крок до фіналу міжнародного чемпіонату. Розмах рук, різкий ривок, і ось вона, готова до останнього елементу програми - трійного лутца. Джеймс як завжди повинен був підтримати її, але цього разу щось пішло не так. Вона відчула як його руки зісковзнули, як його захват став слабким, і замість впевненості в його підтримці… Тіло зсунулoсь на міліметр, а потім — все як в сповільненій зйомці: лід з кожною мілісекундою наближався все ближче і їхня зустріч була дуже жорстокою.
Удар… Різкий спалах пронизуючого болю, що заполонив її тіло. Вона не чула вже жодної музики, світ звузився до єдиного звуку — її крику. А потім все як в тумані — лікар льодової арени, тренер, світло, що сліпило очі, істеричний плач мами десь вдалечині. І перелякане обличчя Джеймса, його вона вже не бачила, але відчувала.
Лікарня
Джеймс, тренерка Хлоя і мама Ірен сиділи в кам’яній тиші біля операційного блоку вже 4 годину. Нарешті двері відкрилися і вийшов лікар, знімаючи маску і тяжко зітхаючи.
— Що ж, перша операція була дуже складною…
— Перша…? Тобто будуть й наступні? — схлипуючи запитала мама.
— У вашої доньки компресійний перелом хребта. Це серйозна травма, яка зазвичай вимагає проведення декількох хірургічних втручань для стабілізації стану та мінімізації ризиків ускладнень. У таких випадках часто проводять від 3 до 4 операцій для корекції пошкоджених хребців, з метою відновлення функцій хребта та запобігання подальшим ушкодженням спинного мозку.
— Вона зможе повернутися в спорт? — питає ніяково Джеймс. Лікар тихо зітхає, переглядаючи результати обстежень. В його погляді зібрана вся серйозність і сум.
— Спорт? Їй би хоча б змогти сидіти і в ідеалі ходити. Про спорт і фігурне катання можна забути. — його голос безнадійно холодний. Він не може обіцяти те, чого не буде.
Джеймс відступає, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Але Ірена, не витримавши, кидається до нього, сповнена гніву і болю.
— Це все через тебе! — кричить вона, з ярістю б’ючи його по грудях. — Моя донька тепер не те що кататися, вона не зможе навіть сидіти без допомоги, а ти ставиш такі питання!
— Заспокойтеся, зараз емоції не допоможуть, після операції на Еллі чекає довгий шлях реабілітації та відновлення. Тому краще приготуйтеся на значні кошти, але найголовніше на підбір професійного реабілітолога. Я можу дати вам контакти спортивного реабілітаційного центру. Там з такими випадками працюють кожного дня. Але й Еллі буде потім легше психологічно бути серед колег, яких спіткало те саме. Їй теж знадобиться психологічна допомога після такої ”втрати”.
— Боже, вона ж ще не отямилася… а що буде, коли вона усвідомить. — прошепотіла мама з тремтячими губами.
— Ви маєте бути сильною для неї, — нарешті відізвалася тренерка, - вона має відчувати вашу підтримку, а не бачити ваших сліз.
Хлоя завжди була правдорубкою і ніколи не церемонилася з фразами. Чітко, по суті, без зайвих емоцій. Саме так можна виховати чемпіонів. Чемпіоном може стати тільки ментально сильна людина з дисципліною і внутрішнім стержнем. Саме так вона виховувала і вчила Джеймса і Еллі.
— До неї можна, лікарю? — ризикнув ще раз відізватися Джеймс, чим знову зловив ворожий погляд Ірен.
— Сьогодні вона буде весь день відходити від наркозу і сильних седативних препаратів, краще приходьте завтра.
Джеймс сидить у тренерському кабінеті, слухаючи слова Хлої, але його розум заповнений лише однією думкою: Еллі. Як він може продовжити, якщо вона більше не з ним? Як він може бути готовий до фіналу, коли її страждання та те падіння постійно стоять в нього перед очами?
— Добре, Джеймс, а тепер без емоцій, не вини себе, так вже сталося, це спорт. Для Еллі сезон вже точно закінчений, якщо і не вся кар’єра, але Тобі не можна зупинятися. Судді зарахували вам технічний програш, але я можу домовитись і ти будеш виступати в фіналі.
— Але з ким?…, — Джеймс не може втримати голос, сповнений розпачу. Його погляд порожній, а серце стискається від думки про те, що він мав би виступати без Еллі. Вона була його партнеркою, його опорою. Він навіть не уявляв собі, як вийде на лід без неї.
— Не хвилюйся за це, охочих виступити з фіналістом чемпіонату - море. — Хлоя говорить з холодною впевненістю, не звертаючи уваги на емоції Джеймса. — Ти не можеш зупинятися зараз. Як би важко це не було, ти маєш продовжувати.
— Але це була б зрада Еллі.
Хлоя виглядає роздратованою, її погляд холодний і впертий.
—А зрада себе? Себе тобі не шкода? Не будь дурним Джеймс, ми живемо в жорстокому світі. Хочеш чогось досягнути — мусиш волосся на собі рвати і йти по головах, — тренерка була розсерджена не м’якотілість свого підопічного, — так, шкода Еллі, але вона в лікарні, а ти можеш виграти фінал. І ти повинен це зробити, хоча б для неї, ви так довго до цього йшли.
Ці слова немов тягар падають Джеймсові на плечі. Це рішення мабуть буде одним з найскладніших в його житті. Він мав би залишитися поруч з Еллі, але в той же час він знає, що її мрії про перемогу так само важливі, як і його власні. І тепер він стоїть перед вибором: зберегти свою моральність чи йти далі, до мети, яку вони разом визначали.
Він мовчить. Хлоя мовчки чекає на відповідь, і вся ця тиша здається нескінченною.
