На вулиці стояв світлий, літній день, з кімнати студентського гуртожитку лунало звучання акустичної гітари. Чисте та прекрасне. Сам інструмент і струни були новими та якісними, вони відтворювали спокійну мелодію без, хоч якихось, неприємних чи неправильних звуків. А навичка володіння інструментом, Лізи, яка й грала мелодію, була як і сам інструмент, відточеною, безгрішною та прекрасною.
Вбрана музикантка була в білу сорочку та шорти синього кольору. Довге, чорне волосся було зібране в низький хвіст, резинкою синього кольору з блискітками. Як не дивно, але навіть очі Лізи, були, не розповсюдженого блакитного, а насиченого синього кольору, — кольору вечірнього неба.
Здається пісня, яку виконувала дівчина, була вже добре знайома, їй, настільки що можна було б назвати її рідною. Ліза грала її в різному темпі, сповільнюючи "перебір" місцями, а місцями пришвидшуючи його. Бувало заплющувала очі і починала грати більш віртуозно та креативно. Часто після спроб зліпити з пісні щось нове, дівчина валилася зі сміху та сорому в перемішку зі страхом, що це хтось почув.
Та як вона не грала б цю мелодію, практично в будь-якому положенні тіла, її пальці завжди були однаково швидкими та точними. По цьому і було видно, що виконує цей музичний витвір мистецтва вона вже далеко не вперше.
Зазвичай, Елл (як її часто називали знайомі) не співала, а лише грала, та сьогодні в неї був гарний настрій. Якщо точніше, то під час гри на гітарі, вона від збудження постійно крутилася на місці, міняла положення рук і тіла, здається ще трішки і почала б цибати на місці від радощів. Однак, дівчина сконцентрувалась, сіла рівно, придбавши ноги одне до одного і почала співати:
– Просто не забувай мене…
Забери моє серце,
Користуйся ним,
А при погляді на нього…
Згадуй мене з теплом на душі.
Ліза легко посміхнулася, притиснувши гітару ближче до себе, наче обіймаючи, дограла бій та продовжила:
– Просто думай про мене з теплом та усмішкою на обличчі,
Я хочу щоб ти раділа,
Хочу зробити тебе щасливою.
Просто кохай мене…
Не забувай поливати наші квіти,
Споглядаючи які пригадуватимеш мене з теплом на душі.
Раптом дівчина відчула дивне відчуття в руках. Кінчики пальців наче відчули потік холодного, зимового вітру і на мить зажимати акорди лівою рукою та грати правою стало боляче. Створювалося враження, наче струни ріжуть пальці.
Ліза від різкості випустила інструмент з рук. Гітара вдарилася про її коліна та з бряжкітом, гучно впала на підлогу.
– Ай! – спантеличено вигукнула Елл, автоматично тягнучись зловити інструмент, та було вже пізно.
Трішки панікуючи, швидко підняла гітару собі на ноги й почала її оглядати в надії, що все обійшлося, зовсім забувши про біль в пальцях. Ретельно оглянувши інструмент з усіх боків, дівчина з полегшенням видихнула, гітара не постраждала. Ні дека, ні гриф, ні струни, що сильно порадувало Лізу і вона з захватом обійняла інструмент. Проте в той момент, так і не зрозумівши, чим була викликана біль та холод в пальцях, і не надавши цьому ніякого значення.
Говорячи про виконану пісню, це була перша частина, придумана особисто Лізою. Вона написала мелодію та слова самостійно, вже через півроку, як почала вивчати гітару. Грала цю пісню Елл вже не один десяток разів, та на цей раз, як і кожний попередній раз, до цього, грала старанно, вкладаючи частинку себе у виконання. Бо ж вона дійсно любила грати на гітарі, це зайняття і було частинкою Елл.
"Гаразд, якщо сьогодні вихідний, можна піти прогулятися, здається у Вероніки також сьогодні вихідний, потрібно їй написати." — думалося Лізі.
Ліза була студенткою третього курсу медичного університету. Була людиною зайнятою та не мала багато часу на інших, та через любов до себе, була самодостатньою і не потребувала багато спілкування.
Вероніка ж могла називатися її єдиною близькою людиною, а заодно і подругою. Звісно гітаристка мала приятелів та знайомих і не мало, але назвати когось з них другом у неї не виходило так просто. Але Вероніка, як раз таки була подругою Лізи і навіть більше, вони сильно подобалися одна одній, проте, поки що, не вважали за потрібне говорити про стосунки.
Отож, Ліза домовилася з Веронікою про зустріч і на цей раз під час прогулянки їх застала злива. Вони спокійно йшли та ділилися останніми новинами одна з одною, як раптом, на ніс Вероніки впала одна краплина дощу.
– Здається починається дощ, але не схоже що він буде сильним, – почала Ліза.
– Так, скоріше всього зливи не буде, тому гуляємо далі.
– Отож, пам'ятаєш Сергія, що минулого року закінчив навчання?... – Ліза поновила діалог, що перервав дощ, та все ж, він не був таким мирним, яким здавався з першого погляду.
За однією краплиною що впала на Вероніку, через півхвилини послідувало ще десять, великих та теплих. Раптом, за мить, наче хтось зверху нажав кнопку з надписом "Злива" і дощ полив наче з відра.
Пригадуючи свої нещодавні слова, подруги розсміялися і побігли в пошуках прихистку. Проте, як на зло, єдиним місцем була автобусна зупинка з прозорою навісою, до якої, варто зазначити, було метрів триста. Отож, Ліза побігла вперед тягнучи за собою Вероніку, яка тимчасово занурилася в "астрал".
Вероніка сиділа на лавці намагаючись привести себе в порядок, а Ліза, присіла поруч, обійнявши коліна. Одяг дівчат намок надзвичайно швидко, особливо біла сорочка Лізи, що стала важкою і прилипла до тіла. По цій причині їй було сильно некомфортно. Гітаристка не любила одяг, що прилягає до тіла. Їй не подобалося відчувати дотик і те що форми грудей та живота виділялися, тому зараз, вона наче намагалася стати меншою, щоб не потрапляти на очі.
Вероніка в свою чергу все розуміла. Вона знала Лізу, розуміла її ранимість в деяких речах, тому зняла з себе куртку, яка хоч і була під дощем, всередині залишилася сухою.
– Лізааа, – протягнула Ніка посміхаючись, – не сумуй, все добре, тримай. Вона доволі вільна і чудом всередині залишилася сухою, тому по відчуттям має бути нормально.
Елл здавалося не збирається відповідати, а просто дивитися та кліпати очима, але Вероніка швидко повернула її в реальність, одягаючи на подругу куртку.
– Ніякої регуляції емоцій, – вдавано засудила Вероніка Лізу, поставила на ноги та обійняла.
Ліза притулилася ближче, вона тремтіла і це не було схоже на звичайний тремор від холоду, чи неприємних почуттів.
– Що сталося?
– Мені так боляче, – зі сльозами на очах поглянула Елл на свою подругу.
З моменту ‘’приступу’’ пройшло декілька годин. Ліза сиділа в квартирі Вероніки з ноутбуком та ледь не світилася від передчуття приємних подій. На кухні в цей час була Вероніка, дві години тому, вона наполягала на тому щоб піти до неї додому і допомогти гітаристці.
Справа в тому, що коли вони були на зупинці в Лізи стався невідомо чим викликаний приступ. У неї сильно розболілися руки, але тепер не лише подушечки пальців, а в цілому, руки нижче ліктів. Окрім того, все тіло дівчини пробрав сильний тремор, через що вона навіть не могла піти кудись самостійно. І хоча в такій ситуації було б доречним викликати швидку, але ніхто з дівчат до цього не додумався, тому Вероніка, підтримуючи подругу повела її до себе додому.
Проживала Ніка сама в найманій невеличкій квартирі, на четвертому поверсі. Зараз, вона ввімкнула чайник і вирішила приготувати канапки, з чорним, солодким чаєм, які, якраз, любила Ліза.
Декілька слів про подруг. Знайомі Ліза та Вероніка були ще з дитинства, спочатку, вони не сильно хотіли товаришувати, але завдяки одній спільній знайомій дівчинці вони зблизилися. Далі навчалися в школі разом, сиділи за однією партою, разом прогулювали уроки. Потім, вони разом закінчили школу в одинадцятому класі, та поступили в університети, хоча й різні, але в одному місті. Тому ці дві людини були доволі близькими між собою і це пояснювало те чому Вероніка так дбаючи та турботливо ставилася до Лізи.
Якщо ж говорити про їх ставлення одна до одної трішки детальніше, то варто сказати, що десь півроку тому, між ними був навіть короткий романтичний епізод. Вони не зустрічалися, але відкрито цілувалися та обіймалися. Хоча на теперішній момент, вони приділяють цим проявам тактильності значно більше значення і стали приховувати свої почуття. І хоча з однієї сторони, логіка проста, якщо цього хочеться обом сторонам, то нічого не заважає просто брати та робити, але їм захотілося поки що залишити стосунки на рівні дружби..
– Зачекалася? – усміхнено зайшла до кімнати Вероніка ставлячи на стіл перед Лізою ставницю з чаєм і декількома накладанцями.
– А як же, – сказала та у відповідь тягнучись за їжею.
Руки Лізи все ще боліли, але вона ігнорувала це та не показувала виду, щоб не турбувати подругу. Вона взяла канапку і довгоочікуючи вкусила. Сиділа Ліза з пухнастим рушником на голові та в такій ж піжамі. Як вияснилося, цей "приступ" Лізи можна було ефективно бороти теплом, тому, сухий, теплий одяг був досить доречним.
Гітаристка задумливо поглянула на канапку і вкусила ще раз, тим часом Вероніка спостерігаючи здавалося б звичайну сцену розсміялася. Ліза мала таку особливість, що легко входила в роздуми ігноруючи оточуючих людей, наче забуваючи про їх існування. Ніка знала в чому причина, тому й сама взяла та надкусила канапку, заходячи за спину Лізи і обіймаючи її.
– Значить одяг підійшов? Тобі достатньо зручно?
– Мгм… – кивнула Елл.
– Я рада. Як твої руки? – продовжувала Вероніка, – що плануєш з цим робити?
Ліза закинула до рота останній шматок накладанця, запила чаєм, який, варто помітити був доволі важким і дівчина ледь не впустила кружку, й вже тоді відповіла:
– Мої руки все ще трішки не в стані, щоб пояснити наскільки, скажу, що точно не змогла б зараз зіграти на гітарі, – з сумом посміхнулася вона. – Однозначно варто звернутися до лікаря, тому що руки мені важливі.
– Розумниця, правильно думаєш! – енергійно вигукнула Вероніка, ще дужче обіймаючи Лізу. – Але до лікаря спочатку потрібно записатися, назначити день і дожити до нього взагалі.
Ліза прийнялася поїдати наступну канапку і легко сміючись відповіла:
– Не перебільшуй, хоча, ти говориш все правильно, одразу на прийом до лікаря не потрапити.
– Тоді, зв'яжися з ним по телефону, обговори всі деталі.
– Трішки дратує коли ти кажеш, що мені робити, але дякую, так і зроблю.
Вероніка розсміялася.
