Діалог після телефонної розмови з лікарем:
– Ситуація його здивувала, але він сказав, що завтра якраз є вільний час об одинадцятій годині.
– Нічого собі везіння, – мовила Ніка, – це чудово!
– Так, – з полегшенням видихнула Ліза (ця дівчина доволі сильно перейнялася розмовою з лікарем).
Вероніка стала навпроти Лізи.
– До речі, ти знала що… – протягнула слова Ніка, так наче планує казати, щось що "вкусить" Лізу, – ти залишаєшся сьогодні зі мною на ночівлю.
– Ееее…
– Ніяких "Ееее…", ти в гуртожитку живеш сама, малоймовірно, що поруч хтось буде, якщо твоя ситуація повториться знову, а якщо повториться і мене не буде поруч, то я поб'ю тебе. Отож, ти залишаєшся тут, я про тебе потурбуюся, а завтра зранку їдеш в лікарню.
"Без шансів", – подумки розсміялася Ліза і пригорнулася до Вероніки.
– Гаразд, як скажеш, – посміхаючись відповіла вона.
Ліза лежала на ліжку, повернута до входу в кімнату спиною і бездумно спостерігала захід сонця за вікном. Її волосся вже висохло, тому рушник не був потрібний. Руки дівчини легко тремтіли, вона скрутилася калачем, гріючи холодні пальці між ніг. Так вона пролежала ще якийсь час, як раптом, беззвучно підійшовша Вероніка лягла поруч, біля подруги, обійнявши ту за живіт. Проте Ліза не злякалася, а тільки пригорнулася спиною до Ніки дужче.
Настав момент тиші. Дівчата спокійно лежали, вже вдвох спостерігаючи захід сонця. Штори в кімнаті були відчинені повністю, тому градієнти помаранчевих – вечірніх та синіх – нічних кольорів яскраво переливалися в самому приміщенні.
За вікном чітко розгорталося вечірнє місто. Його прикраси: веселі люди, що відпочивають по закінченні роботи; рясно посаджені дорожні ліхтарі; пульсуюча по венах міста кров – автомобілі; та вивіски неонові кав'ярень і аптек. Багато скла розкидано дорогами, провулками, та стежками у парку і віддзеркалюють вони ластовиння сонця, останнього за сьогодні. Зовсім скоро настане пізній літній вечір.
Пройшов ще якийсь час і сонце заховалося за багатоповерхівками, передаючи контроль над небом зорям. За цей час ніхто не вимовив ні слова, в кімнаті лунала тиша, а за вікном життя міста, лише спокійні, тихі подихи промовлялися на вухо. А потім, коли вечірня вистава за вікном скінчилася, Ліза повернулася обличчям до Вероніки. Тихо подивилася їй в очі та легко, з насолодою, доторкнулася своїми устами її уст, провокуючи поцілунок. Ніка подивилася на Елл очима залитими соромом, але не стала відштовхувати дівчину, натомість розслабилася, заплющила очі і поцілувала її. Цей поцілунок став ключем до повторення взаємовідносин піврічної давності між Лізою та Веронікою.
За вікном повністю стемніло, Ліза та Вероніка лежали під одним одіялом, обіймалися та майже спали. Як раптом Ліза заговорила, майже шепотом, але Вероніка її уважно слухала, хотіла її почути.
– Скоріше б все було добре… я так хочу грати на гітарі, – дівчина прижалася до Вероніки дужче.
– Я розумію тебе, давай заспіваємо? Ту твою пісню, яку ти пишеш, але на цей раз додамо трішки слів, що скажеш?
Ці слова підняли настрій Лізі. Руки їй вже не боліли, тому вона грайливо розсміялася і обіймаючи перевернула Вероніку таким чином, щоб опинитися під нею. Вероніка ж в свою чергу людина, яку засоромити легко, а від неочікуваності, вона ще й тихо запищала. Ліза розсміялася.
– Смішно тобі, так?!
– Так, – розсміялася ще дужче Ліза.
В такому положенні, Вероніка була доволі сильно прижата до гітаристки своєю ж вагою. Ліза своїм тілом, додотркалася Вероніку до грудей, живота та інших чутливих участків і навпаки, Вероніка доторкалася Лізу. "Вона цього наче не помічає…" – подумалося Вероніці. І раптом, коли ці слова пронеслися в її голові, вона все зрозуміла. Ліза просто насолоджується моментом, вона не думає про інтимність доторків та слів, тому що прийняла Вероніку, довірилася їй і змогла відкритися їй зі своєї тактильної сторони. Усвідомлення цього порадувало та заспокоїло Вероніку, вона посміхнулася і лягла трішки нижче, лягаючи на груди Лізі.
– Все, я спокійна…
– А ще, зніяковіла, все гаразд?
– Так, все добре, давай співати, – посміхнулася Вероніка, – причому в такому положенні, як зараз лежимо і залишаємося.
Ліза поцілувала Вероніку в лоб і почала:
– Просто не забувай мене…
– Забери моє серце, користуйся ним, а при погляді на нього…
– Згадуй мене з теплом на душі.
– Просто думай про мене з теплом та усмішкою на обличчі.
– Я хочу щоб ти раділа, хочу зробити тебе щасливою.
– Просто кохай мене…
– Не забувай поливати наші квіти, споглядаючи які згадуватимеш мене з теплом.
– Просто не покидай мене. Хай час летить, так швидко як зможе, хай ми розійдемося хто куди, та ти бережи моє серце, і згадуй мою постать дивлячись на нього.
– Просто не ігноруй мене і не руйнуй мене, я ж так тебе люблю. Просто..
З кожною стрічкою пісні, голоси дівчат ставали все тихішими-й-тихішими, а остання стрічка була промовлена майже шепітом. Ліза затихла і в кімнаті панували спокій та тиша, страх зруйнувати їх не дозволяв вимовити ще хоча б слово, воно здавалося занадто гучним. І лише звиклі до темряви та наповнені радістю очі Лізи та Ніки бажаючи одне одному солодких снів заплющились.
– Лізааааа, – раптом дівчина почула тонкий, ниючий голос, такий що наче знущається над нею.
– Лізааааааааа! – знову, тільки на цей раз голосніше.
"Відчепися, дай поспати!", – думалося Лізі, та вона продовжувала лежати в напівсплячому стані, не в змозі піднятися. Вероніка, любить дратувати Лізу, тому вона і не будить її одразу, а розтягує задоволення і на цей раз, вона придумала зробити щось, чого давно не робила з нерухомою гітаристкою.
– Гаразд, можеш спати, але тоді і я буду.
– Ммм.. – з полегшенням видала звук Ліза.
Але ці слова були не зовсім правдивими. Для початку Вероніка повільно та м'яко зтягнула з Лізи ковдру та перевернула її з боку на живіт, подумки погладила її по голові наче жаліючи. Після чого швидкими, але обережними рухами сіла на п'яту точку Елл і прижала її руки ногами, щоб жертва не могла нічого вдіяти. Ліза майже прокинулася від таких подій тільки чудом залишаючись дрімати. Вероніка ж в свою чергу випрямила спину та авторитетним голосом продиктувала свої умови Лізі:
– Значить так, Ліза, ти або прокидаєшся.., – цих слів вистачило дівчині щоб різко відкрити очі та спробувати піднятися, але нічого не вийшло, а Вероніка сміючись від усвідомлення своєї влади над людиною продовжила, – до біса, ти проспала всі свої будильники, дзвінок від лікаря, з яким розмовляла я замість тебе і щоб ти прокинулася зараз, мені довелося на тебе сісти, тому ти заслуговуєш на покарання.
Ліза не знала як реагувати, всередині ще сонної голови крутилося безліч думок та емоцій, та це все не мало значення, в цей момент. Зараз, Вероніка, по злому посміхаючись перемістила заважаюче волосся Лізи з її шиї в сторону, обравши найм’якіше та найпомітніше місце. Ліза ж в свою чергу розуміла, що далі відбуватиметься, тому намагалася вивільнитися, та все було марно. Зуби Вероніки вчепилися в гітаристку.
– Ай-ай-ай! – почервонівши протестувала Ліза.
В результаті відбувся укус. Укус, слід після якого Лізі прийдеться ховати ще якийсь час. І укус який заставив Вероніку світитися весь наступний день.
Розмова з куратором Лізи, до якого порадив звернутися сімейний лікар дівчини, через два дня після самої консультації з лікарем.
– Отож, В’ячеслав Старевський сказав звернутися до мене, щоб я провів тебе в центр лікування та діагностування онкології?
– Так, – Лізі було важко про це говорити, вона боялася, тому говорила невпевнено. – Аналізи базових досліджень показали, що в мене в крові підвищена кількість онкомаркерів.
Куратор групи Лізи сидів навпроти неї і очима "дійсно здивованої людини" розглядав на половину випиту філіжанку кави.
– Дивна ситуація.. – Дмитро Володимирович задумався. – Головне не переймайся сильно, все буде добре. Ну, мені, в принципі, зрозуміла позиція твого лікаря і того чого він тебе до мене направив, але зараз не про це.
Ліза мовчки кивнула.
– В таких справах прокрастинувати не варіант, якщо є така потреба, поїдемо туди, як тільки ти і я матимемо можливість. Цей центр знаходиться в іншому місті, але це не є проблемою.
– Я не можу спокійно сидіти, зробимо, як Ви і кажете.
– Гаразд, тоді домовилися, зателефонуй мені, як будеш готова.
Ліза не знала, як дякувати цій людині, тому залишилася чекати, допоки він закінчить.
– Просто, дякую Вам.
Чоловік розсміявся.
– Немає за що, до побачення, Єлизавето, я з вами зв'яжуся сьогодні по телефону. Не переймайся зайве.
– Добре, я спробую.
Ліза піднялася зі стільця і пішла до виходу, як раптом куратор зупинив її.
– До речі, Лізо, всю нашу розмову хотів запитати… а що в тебе на шиї? Схоже на слід від зубів…
– Нічого, до побачення! – перелякано різко відповіла дівчина ховаючись за дверима.
– Ало, Вероніко, привіт.
– Привіт, що хотіла?
– Словом, лікар сказав, що є ризик раку, тому, я з куратором в найближчому майбутньому їду в центр онкології.
Вероніка була збитою з пантелику:
– Чому ти мені не повідомила, як справи, раніше? Ми ж домовлялися говорити одне одній про своє здоров'я чи важкі ситуації. Я і образитися можу, я тут переживаю, а ти мовчиш.
– Пробач, я не спеціально, просто якось так вийшло.. я не маю звички писати комусь просто так або щоб поділитися новинами…
– Гаразд, просто отримаєш "по жопі" за таке, – знімаючи напругу з розмови сказала Вероніка.
Ліза нервуючись розсміялася, розуміючи, що це не жарт і може бути боляче.
– Це чудово, гаразд, так що тобі потрібно?
– Можна я до тебе сьогодні на ночівлю прийду?
– Щось сталося?
– Так. Вчора, поки я була в гуртожитку мої руки просто не слухалися мене, я випустила з рук сковорідку, розбила миску, так і не змогла приготувати собі поїсти, прийшлося купувати їжу в магазині. До того ж, вони почали боліти більше, взагалі важко, словом.
– … – Вероніка мовчала, вона намагалася не шокуватися сильно, всі слова Лізи сприймалися дівчиною, просто неймовірно, особливо те з яким спокоєм вона про це розповідає.
– Ти тут, Ніка?
– Де ти зараз? Я прямо зараз приїду та заберу тебе.
– Не варто, в тебе ж напевно зараз робочий день, до того ж, я недалеко, біля того продуктового де ми чай п'ємо зазвичай, я дійду сама.
– Ох.. гаразд, на тебе злитись сенсу небагато, приходь зараз, у мене робота якраз онлайн.
– Чудово, дякую, скоро буду!
– Давай.
Вероніка поклала слухавку.
По дорозі до дому Вероніки, Ліза зайшла в магазин та купила невеликий торт з динею. Практично прийшовши в місце призначення, Ліза зустріла одногрупницю.
– Привіт, Лізо, в тебе щось на шиї? Схоже на слід від укусу чи сильного поцілунку…
– Я маю йти, Людо, бувай, – відрізала дівчина та швидкою ходою попрямувала далі.
– Я купила тортик, – Ліза посміхнулася стоячи посеред кімнати, розглядаючи Вероніку, яка лежала на ліжку та зосереджено працювала за ноутбуком. – Я тобі не заважатиму, залишу тортик на кухні.
– Дякую, як твої руки?
Та, це сталося знову. Ліза спробувала, підняти їх та показати, що все гаразд, але нічого не вийшло. Це не сталося моментально, спочатку вони наче наливалися свинцем та їх проймав ниючий біль. А зараз вони і зовсім перестали відчуватися, а пакет з тортом випав з рук. Ще одна спроба і вони все ж піднялися до рівня живота, але тремтіли занадто сильно, наче дівчина робила це спеціально. Та зовсім скоро, тремор перейшов і на все тіло в цілому, і повторилася ситуація, як на зупинці.
– Ліза? – Вероніка поглянула на гітаристку.
Ліза спустилася до землі, спираючись спиною на шафу. Її трусило та відчувався сильний холод, тому вона не могла особливо нічого вдіяти чи сказати, просто притиснула коліна до грудей.
– Лізаа! – Вероніка тривожачись підірвалася з місця, швидко відклавши ноутбук на стіл.
Вероніка, з труднощами, але підняла на руки Елл, поклала на ліжко та вкрила ковдрою під яку Ліза занурилася з головою.
– Гарааазд, я не маю уявлення, що з цим станом робити, я телефоную в швидку.
– Ніка.. просто будь поряд, – вона говорила ледь чутно, та все-таки, почути можна було.
– Охх.. сонечко, я тут, але я всерівно їх викличу.
– Мммм..
Вероніка зателефонувала в швидку, пояснила всю ситуацію, її серйозність, але ніхто не збирався їхати на допомогу, все що їй порадили це деякі таблетки проти спазмів, тепло та спокій. Причина для фахівців не була критичною. Вони запитали про те, чи повторювалося це, як довго, після чого зробили свій вибір.
– Ходи сюди, Ніка, – видавила з себе Ліза.
Ніка не знала як реагувати. Потрібно було якось допомогти дівчині, але швидка не їхала. Єдине, що допомагало це тепло, але цього Вероніці здавалося дійсно мало. Та все ж, вона зробила так, як попросила її Ліза.
– Так… як скажеш.
– Дякую, Ніка, мені вже легше, все завдяки тобі..
– Погоджуся.. і все-таки, яка ти проблемна, – помітила Вероніка, на що Ліза слабко розсміялася.
– Але знаєш..
– Що таке?
– Я все ще не нагрілася, але ти можеш мене зігріти, якщо станеш додатковою ковдрою.
– Ах ти.. ну гаразд, рахуй це своєю винагородою, що правда не знаю за що.
Це було не просто, але приблизно за хвилини дві Вероніка знайшла зручне положення.
– Молодець, – прокоментувала Ліза, кладучи руку на стегно Вероніки.
Від неочікуваності, вона затамувала подих, та все ж сконтролювала себе і змовчала.
– Хороша дівчинка, – засміялася Ліза.
– Тихо там, а то вкушу.
– Боюсь-боюсь, не потрібно.
З часом вони перестали розмовляти, Вероніка спокійно лежала і думала про Лізу, та ж в свою чергу мирно сопіла. "Схоже заснула, причому десь десять хвилин тому", – думалось Вероніці.
Вероніка, зрозумівши це, притулилася губами до лівої руки Лізи, що лежала на грудях і повільно та тихо розцілувала, водночас з цим провалюючись в думки.
"Знаєш, ти така старанна, Лізо, постійно трудишся та навчаєшся, дійсно майже весь час. Ти дійсно класна, я захоплююся тобою і хочу продовжувати бути з тобою. Мені цікаво як проходять твої будні та вихідні, цікаво чим ти снідаєш і що читаєш. І тебе практично ніхто ніколи не підтримував, дивно склалося твоє оточення, і мені тебе шкода. Тому, тепер це робитиму я, якщо ти не проти звісно, я дбатиму про тебе, бо ж…"
– Я справді люблю тебе, – шепотом договорила свої думки Вероніка, спокійно дрімаючій дівчині і яскраво посміхаючись завершила, – солодких снів, Лізо.
