Народилася 3 грудня 1984 р. у м. Макіївка Донецької області. У цей день були відразу і Мокшада екадаші (11-й місячний день, піст на зернобобові) і Ґіта Джаянті (День, коли Крішна на Курукшетрі у перший день битви повідав Арджуні «Бґагавад-Ґіту»), тож, не дивно, що на Радгаштамі (День Явлення Шріматі Радгарані) 2015 р. вперше відвідала Храм Свідомості Крішни у Києві та так і залишилась у цій культурі, яку у народі називають крішнаїтами, а правильна назва – вайшнави.
У 10 років Ганна хотіла стати художницею. Так народився її перший вірш. Художницею вона так і не стала, однак мистецтво проявляється у людях по-різному. З 12 років пише вірші. У 34 роки, на якийсь час припинила їх писати, але із липня 2022 р. знову написала декілька. З 14 років пише прозу, із 24 — у жанрі фентезі. Саме у фентезі описала свої перші контакти з потойбічними істотами через ясновідчуття.
Наприкінці 2004 року Ганна повністю переходить на українську мову. А через 2 роки, у 2006-му, стає Мавкою. Цілителька. Та цей Родовий і кармічний дар почав достукуватися до неї саме через фентезі.
Уже четвертий рік Мавка пише автобіографічну книгу для полички із ДСП.
Здобула вищу історичну освіту у Донецькому національному університеті (бакалаврат). І Національному Університеті «Києво-Могилянська академія» (магістратура). Магістерська програма називалась «Археологія (давня історія України)», однак у дипломі все одно вказано — “магістр історії”. А ще Ганна — педагог вищої школи, бо також пройшла у Могилянці відповідну сертифікатну програму.
Її творча біографія дуже насичена. Вона була членкинею Творчої спілки літераторів м. Макіївки, поетичного клубу «Велес», поетичного клубу «Стілос» (в якості керівниці), молодіжного прес-клубу м. Макіївки, літературно-художньої вітальні NEXT, творчого об’єднання «Мак’Київська Русь», літературного об’єднання ім. М.В. Хапланова.
Учасниця та лауреатка міських, обласних і всеукраїнських літературних конкурсів.
Має публікації у міських і обласних газетах і журналах, журналі «Дніпро», альманахах «За первым взглядом», «NEXT. Откровение», «Многоцветье имен», «Академічна ліра», «Бисер», «СУП», «Рыцари слова», «Берегиня», «Письменницький інтенсив VivArt-22», на обласних і всеукраїнських порталах, на сайтах «Буквоїд» і «Аркуш».
Крім того, 2008 року під час навчання у Могилянці приєдналася до Дружини охорони природи м. Києва «Зелене майбутнє».
10 років працювала археологом, потім — у бібліотеках міста.
Виїхала з окупованої Макіївки до Києва 1 лютого 2015 року.
Працювала вченим секретарем Громадської організації Національний екологічний центр України, діловодом і редактором Громадської організації «Центр екологічних ініціатив «Екодія». Залишається екофрендлі.
Редакторка.
Співзасновниця та постійна ведуча культурного проєкту #їбись_політика_конем.
Ми з нею поспілкувались на тому тижні. Це була бесіда не тільки про творчість. Її біографія надзвичайно цікава та сповнена стількох непересічних моментів, що не сказати про них було би неправильним. А почали ми нашу бесіду з релігії.
“Вайшнавізм цілком відповідає потребам моєї душі”
Чому саме вайшнавізм? Як прийшло розуміння, що ця релігія тобі підходить?
Навесні 2009 року я в один день кинула їсти м'ясо після антихутряного маршу на Хрещатику, участь в якому брала. Зрозуміла, що лицемірю, коли кричу "Хутро — це вбивство". А м'ясо? Повернулася до гуртожитку (у Ворзелі), віднесла відкриту банку домашньої тушквіки однокурсниці (у неї була тільки мама, її всі потроху обережно підгодовували) та все.
Слухала багато чого, у тому числі AtmaSfera, і на їхньому диску була лекція з якогось Храму.
У клубі розвитку людини "Восток" у Макіївці двічі були лектори з донецького Храму (який насправді у Макіївці).
Насправді я нічого не приймаю відразу, треба придивитися, проаналізувати, зрозуміти.
Коли я подзвонила мамі з експедиції 2011 року та сказала, що хочу охреститися (на заочному істфаку ДонНУ вчився отець Олександр, тому і з експедиції), бо обіцяла дідусю за батьком, мама спитала: "Що на це скаже твій Крішна?".
2012 р. батько приніс книгу "Наука самоосознания" Шріли Прабгупади. Почав читати та відклав зі словами "я думав, це — психологія" (коли це його психологія цікавила))), а я прочитала та кинула їсти гриби, цибулю та часник. І почала повторювати махамантру (Харе Крішна Харе Крішна Крішна Крішна Харе Харе Харе Рама Харе Рама Рама Рама Харе Харе) від 9 до 27 разів (що насправді дуже мало).
У серпні 2013 р. знайомий за Могилянкою привіз мені з Індії (він напівіндус) зображення Лакшмі, Сарасваті та Ганеші (насправді я просила Лакшмі).
Враховуючи те, що мій ішта-девата (напівбог, який приведе до Бога) – Ганеша, то далі вже він взявся за справу).
У вересні взяла піст 16 понеділків Парваті (дружина Шіви та матір Ганеші, 16 тис. років постилася, щоби вийти за нього заміж).
У жовтні 2013 р. вступила до ведичного обряду Пумсавана (річні аскези та зустрічі раз на місяць) після того, як у серпні подруга привела мене на нього в якості гості.
І кинула їсти рибу.
1 лютого 2015 р., коли я виїздила з окупованої території, був Прадош Врат (піст на честь Шіви). Я добу не їла та не пила та читала мантру Шіві. І виїхала без пригод. Шіва — один із вартових і провідників до Вріндавану.
Тож, у лютому я кинула їсти яйця та познайомилася зі своєю першою наставницею, яка у текстовому режимі у фб допинала мене до походу до Храму.
Вайшнавізм — релігія та філософія усвідомленості й агімси (максимальне ненасилля), але і дгарми (справедливості). Тобто це не про "підставити ліву щоку", а про "бийся", якщо треба.
Тож, це — та релігія, яка цілковито відповідає потребам моєї душі.
Як часто ти зараз ходиш у Храм?
Із початку карантину — раз на рік, на свій День Народження.
Карти Дорін Вірче. Що це за карти? Тому що, мені здається, велика кількість людей їх сприймає саме як Карти Таро. Яка різниця у підходах до... "трактування" карт?
Різниця у тому, що таро — це чорна магія, а карти Дорін Вірче, звісно, можна використати, як хочеш, але краще не займатися чорною магією.
Тож, карти Дорін Вірче — це послання від різних Вищих Сил, з якими вона контактувала безпосередньо.
Дорін Вірче — американська парапсихолог у четвертому поколінні, яка під тиском католицької церкви (привіт інквізиції) зріклася своїх робіт трохи раніше, ніж я почала цьому вчитися.
Та права на видання передала видавництвам)
Ну, християнство завжди було дуже "мирною" релігією. Нав’язане хрещення, хрестові походи, та ж інквізиція... І це тільки те, що вчать на уроках історії.
Еге ж. На Аркуші є моє оповідання: "Єдина, хто врятувалася". Воно саме на тему хрещення Київської Русі.
Чомусь, коли читав той твір, та згадав фото, як ти одна стоїш з плакатом "Донбас — це Україна". Наче не було більше інших, хто підтримує, а навіть якщо і були, то мовчали, бо боялися гніву свого князя.
На той час вже всі, хто щось таке робив, виїхали.
Як і всі, хто розумів, що таке "хрещення", теж уже мали би заховатися. Наштовхує на думку, що християнська церква — це релігійна імперія.
Мабуть, так і є.
Ти — цілителька другого ступеню Рейкі. Це дуже цікавий момент. Я не раз чув вислів, що "всі хвороби від нервів" або "якщо думати про погане, то воно так і станеться". Адже, саме налагодження потоку Рейкі і є тим, що має звільнити людину від таких думок, чи не так? І як тоді воно працює?
Хвороби не лише від нервів. Існують віруси та бактерії. Наскільки задоволені базові потреби. Що людина їсть і п'є, чим дихає. Які умови гігієни. Яке житло.
Рейкі перекладається як божественна (рей) енергія (кі, ці).
Є п'ять ступенів. Цілитель першого ступеню працює лише вживу. Цей рівень про роботу з фізичним планом. Цілитель другого ступеню отримує доступ до взаємодії із трьома символами Рейкі та може працювати дистанційно. Цей рівень про роботу з фізичним і емоційним планами, а також із ситуаціями, приміщеннями, рослинами, продуктами та водою.
А від думок звільнитися не можливо. Можливо лише переналаштуватися з поганих думок на позитивні та контролювати думки. Найкраще з цим справляється когнітивно-поведінкова терапія. Також навчитися не сприймати погані думки за правду можна через медитації. І тут я теж можу допомогти.
З якими питаннями люди найчастіше приходять до тебе?
Запит ще треба відшукати, зазвичай люди приходять вже вкрай дезорієнтовані та з цілою низкою питань, які потребують вирішення.
Чи є це конкретний запит, типу мене турбує "це і це" чи просто щось на кшталт "допоможіть, бо я уже не знаю, що робити"?
Дійсно скоріше: "допоможіть, бо я уже не знаю, що робити".
Як допомогти людині, яка у відчаї, і ще й не знає, в чому проблема? Наскільки це важкий та довгий процес?
Якщо все геть погано, можна провести мою авторську гармонізацію за допомогою Вищих Сил через карти Дорін Вірче "Вихід із Ж".
Питання ще й у тому, наскільки людина готова працювати, бо з тими, хто приходить за чарівною пігулкою, після якої з'явиться холостий мільйонер-красень, на вулиці знайдеться валіза з доларами, керівник видасть премію, всі навколо зміняться на краще тощо, я не працюю, бо таким точно щось не сподобається.
Тобто, воно ж все потребує якого часу, і це не можна пришвидшити.
Так. Хоча пришвидшити за допомогою Рейкі та гармонізацій можна, якщо дотримуватися даних рекомендацій.
“Твори — ілюстрація моєї взаємодії з Вищими Силами”
А як відбувається твій зв'язок з Вищими Силами?
Завжди по-різному. Або через Рейкі, або через карти Дорін Вірче, або у медитації, або через молитву, або через творчість, або якось саме.
Як це проявляється у творчості?
Твори й є ілюстрацією цієї взаємодії. Коли сідаєш писати, маючи всього одну зачіпку, але гарне оповідання саме ллється трохи швидше, ніж я встигаю записувати.
Що потрібно, аби знайти оту “зачіпку”? Має бути якась спеціальна атмосфера, чи вона сама по собі з’являється, наче й нізвідки?
Спочатку — зачіпка. З фільму, музики, вулиці, літературних тренажерів чи бозна ще чого. Потім — писати, коли на це є час і ресурс.
Хоча буває і несподівано, коли треба хапати папір і чим писати та писати.
Тобі більше подобається писати оповідання чи великі романи?
Я пишу оповідання. Хоча читаю все, що цікаво, незалежно від об’єму.
Намагаєшся створити собі умови для творчості, чи можеш писати майже у будь-якій ситуації?
Навряд чи я буду писати, коли будинок буде трусити від обстрілів (постукала по дерев’яній поверхні), наче інших ситуацій, які би заважали творчості, немає.
Мені, до прикладу, важко писати, коли я погано себе почуваю. Вибач, але як писати, якщо ти не вилазиш з туалету?
Позаминулої неділі я якраз написала два оповідання та дві мініатюри, тоді як у суботу мені було дуже погано.
(Далі буде детальний опис стану. Певні його моменти можуть бути для когось несприйнятними, хоча й є абсолютно природними. Кому не хочеться читати про “спазм кишківника” — можна одразу перейти до наступного запитання).
Вночі з п’ятниці на суботу прокидалася, бо почався метеоризм (як це витримують маленькі діти і їхні батьки — взагалі не уявляю. Це при моєму високому больовому порозі). Між приступами вдалося поспати. Однак метеоризм не буває сам: спочатку сходила до туалету, потім блювота й інший процес відбулися одночасно, благо, санвузол сумісний і є навички йоґи. Так було ще двічі. Звичайної нудоти та походу до туалету було більше. Лівий бік сильно болів. Температура, вочевидь, скакала, однак у мене сів мій старий електронний термометр (йому вже років і років, так що нічого дивного), тож точної температури до приїзду "швидкої" я не знала. Слабкість із підкошуванням ніг була страшенна, як я ще не гепнулася до ванної — не знаю.
Коли вперше подивилася на мобільний, було 7:27. Через біль почався тупизм у стилі "бачу щось і не знаю, що воно таке, секунд 20-30".
О 8:00 подзвонила Михайлу Вадимовичу Петрику (сімейний лікар). Бо все мені нагадувало червень 2018 р., коли від "швидкої" користі було нуль. О 9:00 додзвонилася. Він сказав не їсти та порекомендував ліки.
Я знайшла пакет з “АНЦ” і подзвонила туди, але доставка неможлива, бо ліки треба зберігати у холодильнику. Хоча аптека у сусідньому дворі. А я типу з термобоксом до аптеки ходжу. Порадили крохмаль із йодом. Їх у мене не виявилося. "Бетадин" не підходив, а крохмаль я віддала волонтерам. Сусідка знизу — медсестра, але вона була на зміні.
Я подзвонила до "швидкої" та хоча переплутала боки, а апендицит у мене на місці, однак симптоми всього пару годин і я ще нічого не приймала, тому диспетчер відмовила у виклику.
Тоді господар квартири подзвонив своєму другу, який живе у двох кварталах звідси, попросив купити ліки, але коли я знову побігла до туалету, психанув і викликав "швидку".
То правду казала моя мама: коли сам(а) викликаєш, можуть не приїхати, а коли хтось для тебе викликає — приїдуть.
Однак 187 бригада, яка приїхала, дуже професійні та людяні. Все, що треба, поміряли, легені та кишквіник прослухали, пальпацію та кардіограму зробили та зробили висновок, що таки це — аналогія 2018 р.: спазм кишківника.
Виписали ліки та сувору дієту. Сказали, як прийду до тями, зробити ще кардіограму та здати глікований гемоглобін, бо трохи не у нормі, та можуть бути просто реакцією на стрес, а не симптомом ще чогось. Зробили укол.
Ліки та сухарики мені купив друг господаря квартири, який за ним заїздив, бо в їхньому реконструкторському клубі якраз були зйомки.
За суботу-понеділок я з'їла одну пачку сухариків.
Симптоми після уколу, на щастя, більше не повторювалися. Але і у такому стані я написала два оповідання та дві мініатюри.
“Після антихутрового маршу повернулася до того, що відчувала душа”
Мені нагадалося, як постійно на кожну мою хворобу я чув раніше: "це все тому, що ти м'яса не їси. От з'їв би катлєтку". Дратувало, чесно слово. І так самопочуття не дуже, ще й капали на мізки. У тебе такого не бувало раніше?
Ще й як. Анемія через кровотечу — все одно винне вегетаріанство, а не кровотеча. При тому, що без кровотеч у мене гемоглобін 110-145. Завжди винне вегетаріанство.
Ну зараз хоч перестали звинувачувати вегетаріанство?
Крайній раз був десь навесні. Людина у результаті "вибачилася" словами: "Я — не вегетаріанка, тому нічого не можу сказати". Ну то і мовчала би.
Добре, хоч попросила вибачення. Бо зазвичай, ніхто не вибачається, а просто ображений іде геть, коли їх не слухаєш.
Таке собі вибачення насправді.
Мені дивно таку фігню слухати від лікарів, котрі наче мали би бути обізнанішими у питаннях.
У нас лікарі постсовкові просто.
І культура спілкування у суспільстві відсутня.
Ти просиш вибачення у людей? У яких випадках?
Я перепрошую, якщо образила людину чи зробила щось погане.
Але вже давно такого не робила. У сенсі, коли дотримуєшся агімси, то не треба вибачатися, бо нічого поганого не робиш.
Крім вегетаріанства, ти — учасниця багатьох екоініціатив. Як формувалися твої погляди? Адже, відверто, екоактивізм не є дуже популярним в Україні.
Ні, не багатьох. Я була членкинею Дружини охорони природи "Зелене майбутнє" м. Києва.
Після випуску автоматично доєдналася до Молодіжного відділення Національного екологічного центру України, бо ДОП ніби для студентів.
Була координаторкою місцевого осередку "ЕкоВарти", бо за структурою там потрібен потрібен старший, а так там був керівником і все робив брат. Коли у Донецьку зібралися будувати дельфінарій, познайомилась і провела пікет із місцевими зоозахисниками. Тусила з ними десь пів року.
Я з дитинства звикла підіймати равликів із дороги та відносити їх на траву, батьки так само рятували їжачків, ми з мамою робили операцію дощовим хробакам, яких переїхало авто — відрізали неушкоджену частину, щоби вона продовжувала жити.
Не смітила. Не ламала дерев. Не рвала квіти зайвий раз.
Книги та мультики вчили поважати природу. Я їм вірила і вірю.
Сортую сміття. Зараз, правда, тільки пластик та скло, бо саме такі баки є у дворі.
Як ти потрапила на марш "Хутро — це вбивство"?
Дружина охорони природи "Зелене майбутнє" м. Києва приєдналася до маршу.
Я з дитинства не дуже любив м’ясо. А ти?
Щодо м'яса, коли пішов прикорм у скільки там його починають вводити, я блювала від м'ясних дитячих консервів, але у мене їх пхали.
Якогось “нечудового” дня мої родичі просто мене зламали.
Тож, я після антихутрового маршу просто повернулася до того, що відчувала душа.
У мене рідні ще довгий час намагалися "запхати м'ясо". Наприклад, переконували, що суп без м'яса, хоча насправді він був на м'ясному бульйоні.
Я відразу подзвонила додому та сказала, що м'яса не їм, але бабуся, коли я приїхала на вихідні, вибігла на поріг мене зустрічати із криком "Я приготувала тюфтелі!".
Тобто вона сприйняла мою заяву, як відсутність грошей у студентки.
Однак ніхто з рідних до мене з того часу м'яса не пхав, а ось в експедиціях бувало, що намагалися вмовити. А одного разу був такий самий суп на бульйоні, після якого я блювала. Ну то від мене відчепилися. Бо потрібні здорові співробітники.
А ось рибу і яйця я б кинула їсти раніше, якби не мама з її погрозами серцевого нападу, якщо я "припиню їсти".
Маніпулятивні твердження, але люди чомусь їх кажуть до останнього вірячи в те, що роблять це заради інших. Чому така логіка поведінки у них, якщо це стосується якихось речей, що їм не зрозумілі?
Це вже до них питання, а не до мене.
Ти відмовилася від грибів, цибулі та часнику після прочитання книги Прабгупади. Що саме там мотивує на таке рішення?
Насправді гриби я якось перекрутила на м'ясорубці та побачила, яке це г. (Якщо ніколи такого не робили, все залежить від того, наскільки ви любите гриби, щоби повторювати це вдома). А у книзі пояснюється, що це теж — живі організми.
А ось цибуля та часник — це гуна тамасу (невігластва). Нічого дивного, адже вони виросли із крові, яка впала на землю, коли Крішна в образі Мохінімурті Своєю сударшана чакрою роз'єднав одного асура (демона) на голову — асура Раху та тіло — асура Кету.
Коли люди дізнаються, що я не їм м'яса, цибулі та часнику, то часто запитують "А що ти взагалі їси". Спершу я ще намагався якось пояснити це все. А потім просто втомився. Як ти це пояснювала людям раніше?
Як старша дитина у багатодітній родині я чула такі питання і до того. Мені було не зрозуміло, якого милого люди задають такі дивні майже інтимні питання.
А якщо запитують про вегетаріанство, то відповідаю: "Все інше". Хоча, останнім часом уже ніхто ставить подібних запитань.
“Писала вірші про кохання, бо начиталася французьких романів”
Кажеш, що у тебе багатодітна родина. Багато маєш братів та сестер?
Два брати та дві сестри
Німецькою брат і сестра разом – Geschwister, то у мене zwеi Geschwister.
О. То ти вчила у школі німецьку?
Так.
Я три роки “вчив” німецьку. Нині уже майже нічого не пам’ятаю з тих уроків, крім відчуття, що її складність перебільшено. Англійська, як на мене, складніша.
Згодна. У німецькій як пишеться, так і читається, тільки 6 звуків передається декількома літерами — це легко вивчити один раз і назавжди.
А якусь ще іноземну мову вивчала в школі?
У другому класі був факультатив із французької, але одного року для вивчення мови мало.
Якщо зараз згадувати шкільні часи, це буде якась ностальгія? Чи, можливо, радість, що ті часи в минулому?
Радість.
Хоча, мені є, що згадувати. Наприклад, у 8-му класі посіла перше місце на міській олімпіаді з німецької та третє на районній олімпіаді з історії. Після чого з “хорошистки” швидко стала відмінницею, бо директорка так наказала вчителям)) Просто відмінники, яких такими тягнули з першого класу, ніц не посідали ні на олімпіадах, ні на конкурсах.
Уточню, що я вчилась у 9-річній школі (це вже за брата вона стала 11-річною), а потім — на економіко-правовому факультеті Макіївського міського ліцею.
Багато читала в дитинстві?
Я у два роки вивчила літери за допомогою дідуся та газети "Правда" — там заголовки великі, а читати навчилася лише у 5.
Тому так, коли дорвалася до читання, читала дуже багато.
А що іще запам’ятала з дитинства?
Запам'яталися прогулянки районом. Наш парк (Кіровський) і Північний парк (трози далі центру). Азовське море. Поїздки до Єнакієвого, бо там жили батьки батька. Поїздка до Вовковинців (Хмельницька область), до брата дідуся за батьком. Я їх і розуміла, і не розуміла одночасно. "Вечірня казка" ж була українською, але вчити українську ми почали лише у другому класі. (Це вже пізніше школа стала першою україномовною у місті).
Проте, саме у шкільному віці ти захотіла стати художницею. Пам'ятаєш, чому з'явилися такі думки?
Бо у голові були яскраві гарні картини, які за логікою треба втілювати на полотнах.
А виявилося, що на папері у літературній формі)
Плануєш переписати щось зі своїх ранніх віршів “з висоти власного досвіду”?
Нічого з того переписувати не буду. Краще писатиму нове.
А які були перші "проби пера"? Про що писалося у 10-12 років?
Перший чотирирядковий вірш написався якраз про картину, хоча не зовсім про неї. Коротше кажучи, про любов.
Потім я почала писати вже у 12 років і теж про любов. Як то кажуть, начиталася французьких романів, ото і так. А "Три мушкетери" Дюма я прочитала ще у 9 років, коли прочитала всі казки й іншу дитячу літературу, що була вдома. Потім прочитала й інші його романи. У нас були майже всі книги Дюма.
“Причина війни — неадекватний східний сусід”
Як проходило твоє дорослішання, на фоні зміни устрою та проголошення незалежності України? Як відчувався оцей перехід від совєтського союзу до України?
А що — була якась інша країна? Я пам'ятаю вічне "Лебедине озеро" у телевізорі, але тільки й всього.
І не стало іншої мови. У перший клас я пішла якраз 1991 р. і кажу ж — українську почали вивчати у другому класі. “Вивчати” — це предмет такий з'явився. Тобто ми жили в Україні, але розмовляли та вчилися російською.
Взагалі, життя у Макіївці у 90-ті нічим не відрізнялося від життя у 90-ті в інших регіонах: талони, купони, карбованці, гривні, госпрозрахунок. Дефіцит. Зубожіння. Єдине, що конкретно моєї вулиці майже не торкнулося віялове вимкнення електрики, бо ми були на одній лінії з інтернатом для глухонімих дітей, які у темряві не змогли би спілкуватися.
Тобто, жили ви так, як і більшість країни. Чому тоді ці всі заворушення почалися не тільки в Криму, а і на Донбасі?
Я взагалі не раджу шукати причини війни у тому, що на Донбасі якось інакше жили.
Причина виключно у неадекватному сусіді ліворуч, який розхитував чужого човна.
Розхитував чи не відразу. У будь-якому разі давно, довго та професійно. Моє справжнє усвідомлення себе, як українки, а не остільки-постільки, сталося, ймовірно, у 7 класі, коли я у творі про рідний край написала, що не є фанаткою суто Донбасу та його автономії, і якщо буде автономія чи відділення, то поїду звідси.
1 лютого 2015 р. я так і зробила.
Склалося враження, що дійсно, сусідство з російською імперією наклало свій відбиток на подальші події. Чомусь, майже всі в країні удавали, що все гаразд, маніпулювали мовним питанням заради голосів виборців та дозволяли ерефії більше, ніж іншим. І замість українізації, ми отримали потужну русифікацію великої частини країни.
Як ти гадаєш, були шанси, що історія складеться інакше?
Історія не знає частки "би".
Українізація була надто лагідною. Документи велись українською, але чиновники розмовляли російською. Освіта мала бути україномовною, але фактично такою не була.
2009 року нашу школу закрили. Сестра пішла до 10-го класу до іншої школи. Там мама на батьківських зборах в 11-му класі дізналася, що клас офіційно україномовний. На папері.
Брат пішов до 7-го класу до третьої школи. Обіцяли україномовний клас. Виявився російськомовний.
Взагалі наша школа була україномовна 11-річна зі спортзалом, а та школа — 9-річною, де спортзал — це декілька з'єднаних класів. Вибір, яку закрити був між нашою школою та цією. Та закрили нашу. Де логіка?
Інший брат після школи пішов до вищу, сестра — до художнього училища. Їм було дуже важко після україномовної школи перевчатися на російську.
Мій ліцей також був російськомовним.
У нас в універі частина викладачів читали лекції російською, частина — українською, частина ставила на голосування та ми обирали українську.
“У суботу я зібрала речі, а у неділю — виїхала”
Як змінилося твоє сприйняття початку війни у 14-му та початку повномасштабки у 22-му?
Війна для мене почалася, коли у телевізорі показали “зелених чоловічків” у Криму.
Паралельно з думкою "ми — наступні" було величезне "будь ласка, хай цього не станеться та ми швиденько повернемо Крим".
Особливості гібридної війни у тому, що вона насувається поступово та непомітно.
І хоча російський прапор на будівлі моєї школи висів ще на початку квітня, Слов'янськ окупували тільки 17 квітня. У нас з'явилися переселенці. "Ну, не будуть же з війни тікати у війну", — сподівалась я.
Хоча після "референдуму" зняла з сумки стрічку у кольорах нашого прапору та прапору ЄС, яку постійно носила з Євромайдану з початку грудня 2013 р.
Та здавалося, що коли звільнять Слов'янськ, у нас саме розсмокчеться.
Вийшло навпаки. 5 липня звільнили Слов'янськ, а навколо нашої агломерації зімкнулося кільце рашистів, які після цього вже не прикидалися ввічливими.
А 24 лютого 2022 р. із першими вибухами все було відразу чітко зрозуміло.
Та війна почалася 20 лютого 2014 р. і окупований Донбас ще тоді пережив все те, що 2022 р., на жаль, переживуть і інші: вбивства, катування, ґвалтування, допити й інші звірства.
Єдине, що змінилося: масштаб окупації та з'явилися ракети із дронами далекого ураження.
Тобто якщо 2014-23 лютого 2022 рр. ти знаєш, куди може прилетіти, бо знаєш, яка артилерійська техніка на яку відстань стріляє, то тепер не знаєш, тому тривожності стало більше.
Тоді дійсно, мені здається, більшість проукраїнськи налаштованого населення принишкла і просто чекала можливості живими виїхати з того пекла. Ти прожила рік в таких умовах. Як готувалася до виїзду? Взагалі, знала куди їдеш, чи метою було виїхати звідти, а далі уже доля сама підкаже шлях?
Принишкли у березні 2014 р. після вбивства трьох активістів донецького Євромайдану під час масового мітингу та повного ігнору цих фактів із боку міліції. Взагалі це — наші перші мирні жертви у цій війні. Хоча і після того були люди, які боролися.
В окупації я провела менше, ніж рік. Війна почалася 20 лютого 2014 р. у Криму. Я виїхала 1 лютого 2015 р. Хоча ще у березні 2014 р. однокурсник із Могилянки кликав до Тернополя.
20 січня поступила оманна новина про падіння ДАПу.
Насправді це сталося 22 січня, а 20 січня тільки будівля нового терміналу обвалилася. А люди продовжували триматися там, де не витримав бетон.
Тоді я пару годин подивилась і провалилась у пустку, а потім у фб написала, що треба їхати. Потрібна робота, щоби не сидіти ні у кого на шиї, та, бажано, житло, або заміж)))). Втім, із житлом можна було і на місці розібратись.
Того вечора одна дівчина із Дружини охорони природи написала, що можна пожити у неї та ще один чоловік із природоохоронного руху написав "ми своїх не кидаємо, приїзди". Виявилося, він мав на увазі, що є робота, але забув відразу це написати))
Та тут ще з'ясувалося, що Україна вводить перепустки, але оформити їх треба в Україні, а як поїхати до України без перепустки?
Тож, почали думати, як мені виїхати та через волонтерів вийшли на "Правий сектор". Вони мене зустріли вже у Кураховому, але були готові приїхати на український блок-пост, якщо не пропустять. Після того, як був готовий цей план, я оголосила батькам і на роботі, що їду, допрацювала до кінця місяця та робочого тижня, у суботу зібрала речі, а у неділю виїхала.
Твої рідні та знайомі не хотіли виїхати?
Нормальні знайомі вже давно виїхали.
Дідусь був вже старий. І тут я у казці "Рєпка": мама не поїде через дідуся, а батько та малі — через маму.
Спілкуєшся з ними? Як їм нині живеться там?
Хріново їм там живеться.
“Коли побачила свою статтю в газеті, то стрибала від радості”
Повернемося до творчості. Пам'ятаєш перший свій твір, який вийшов друком?
У газеті "Большая перемена" вірш про міт про появу нарцису та розповідь про нарциси — я тоді у ліцеї відвідувала гурток із розведення квітів. Так я почала вести там таку квітково-літературну рубрику. Це була обласна газета для дітей і підлітків. Тільки почала тоді виходити. Проєкт міської газети "Вечерняя Макеевка". Батькові на роботі виписали у рахунок зарплати і ВМ, і БоП. Це був 10-ий клас, початок 2001-го року.
Збереглася десь вирізка з тої газети?
Так, вдома, у Макіївці, повна тека моїх газетних публікацій.
Як ти наважилася дати свою розповідь до друку в газету?
Написала листа (паперового). Я подумала, що вірші там ще не друкували. А як можна? Придумала статтю до вірша та написала, що взагалі рубрику зможу вести, якщо що.
Не було боязко, що відмовлять у публікації?
Ну, не надрукували би, припустимо, і що?
Відмова, трагедія, думки про те, що пишеш погано і нікому то не потрібно, закинути писання на кілька років... зазвичай, підлітки десь так і реагують на труднощі.
Тю. Взагалі на той час я вже відвідувала Творчу спілку літераторів міста і вдосталь чула критики, яка робила мою творчість кращою. Я вже знала, як пишу, та вдосконалювалася.
Та і як можна не писати? Хіба можна не народити, якщо уже почалися пологи? Головне, що це потрібне мені. Все інше докладеться. У мене не той характер, щоби здаватися. “Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими”.
А радість була, від факту публікації?
Звісно. Газета виходила у суботу. Я повернулась із ліцею (у будні були основні предмети, у суботу — спецкурси) та витягла газети (ВМ виходила у п'ятницю, інколи її приносили у суботу). ВМ віддала дідусю, БоП швиденько відкрила та побачила свою статтю на третій сторінці внизу. Стрибала від радості.
Вдома тебе похвалили?
Звісно.
Як у вас вдома проходили святкування? Які були улюблені?
Різні свята святкувалися по-різному, але готувалися заздалегідь.
А улюбленим святом завжди було День Народження.
Зараз також його святкуєш?
Звісно.
“Немає нічого важливішого за любов”
Любиш, коли дарують подарунки? Чи головне, аби просто привітали?
Моя мова любові — подарунки. Але можна і просто вітати, якщо на відстані, а не на святкуванні.
Які подарунки подобаються?
За такої мови любові я – та людина, яка цінує будь-який подарунок.
Ти теж готова дарувати подарунки іншим?
Звісно. Коли є достатньо грошей. Або проводжу гармонізації безкоштовно. Мова любові — вона в обидва боки.
Чи значить це те, що любов не можлива без взаємності?
Можлива. Чому ж ні. Безумовній любові живлення не потрібне. Вона безмежна.
А щось важливіше за любов може бути?
Любов має багато обличь. Тож, мабуть, нічого.
У якому твоєму творі найбільше любові?
У родинній сазі "Мавка та Берсерк", яка ще у процесі написання.
Треба буде прочитати, коли допишеш. Але зізнаюся, що читаючи твої твори, на Аркуші, мені видалося, що у творі “Чоловік мавки” теж дуже багато любові.
Так. Там теж багато любові. Та найбільше все ж у “Мавці та Берсерку”.
Гаразд. А що закладала ти у твір “Шаман”? Бо мені здалося, наче він про “відплату”.
Так. Це алюзія на нашу війну.
Перевтілення шамана. Це ж наче як "зміна влади" в росії. У якому би тілі не був шаман, він залишиться собою. Так само і влада в росії, яка б не була, продовжуватиме втілювати імперські амбіції.
Так. Люди, які покладають надії на смерть пуйла, не розуміють, що пуйло — колективний. Тут потрібна перемога, створення народних республік на території рфії та стіна.
До речі, "Самозахист" теж про відплату.
Гадаєш, природа дійсно здатна помститися людині?
Так. Природа мусить виправляти те, що коять люди.
Окрім художніх творів, у тебе опубліковано багато різних історій з життя, а також — роздуми та враження від прочитаного.
Зізнаюся, мене зацікавила твоя любов до твору Роджера Желязни — «Хроніки Амбера». Як на мене, то це одне із найкращих фентезі, що взагалі існують. Але у тебе аналіз твору, навіть не на рівні жанровому. Він йде глибше. І ти пишеш, що постійно перечитуєш і постійно знаходиш для себе щось нове.
Коли востаннє перечитувала? І що тоді знайшла для себе?
Взимку вперше читала в українському перекладі, бо мені на День Народження подарували гроші, на які я його і придбала. В українському перекладі більше деталей, присвяти та примітки. Так я дізналася, що рецепт вересового меду був віднайдений.
І, до речі, якраз почала перечитувати.
Ти читала щось іще з Желязни? Сподобалося?
В аудіо двічі слухала "Князя Світла". Читала "ДоннерДжек"; "Цей безсмертний", "Око кота", "Джек-із-тіні", "Творець снів", "Острів мертвих", "Створіння світла, створіння темряви", "Проклін зона"; "Тут бувають дракони"; "Дикі землі" (у співавторстві із Джеральдом Хаусманом). Все сподобалося.
Наскільки важливими для тебе є ті твори-роздуми, що ти публікуєш? Адже всі ми щось собі думаємо, робимо висновки, але не так часто ми це викладаємо в мережу.
Тобто, я б сказав, що це все можна об'єднати у якусь глобальнішу таку філософську роботу, яка би пояснила твої погляди на світ. Не маєш такого в планах?
Ні. Таких планів я не маю. Але бачу із відгуків, що ці роздуми важливі іншим людям. Я тому і почала їх викладати, бо відчула, що варто ними поділитися.
“Не вірю в те, що один переїзд дорівнює шістьом пожежам”
Як часто змінюється твій настрій?
Взагалі не часто. Я вмію абстрагуватися від більшості проблем.
І тебе тоді важко дістати?
Так.
Тобі вдається уникати людей, які просто провокують конфліктні ситуації? І як?
В онлайні для цього існує бан. У житті такі люди раніше були у громадському транспорті й інших громадських місцях.
Однак тепер людей стало менше і я не дуже, щоби десь їздила-ходила.
Але я взагалі інтроверт, тож мені тільки краще, коли таке спілкування зведене до мінімуму.
Що потрібно, аби стати твоїм другом?
Бути адекватною людиною із проукраїнською позицією, але це — основа, а що там ще, це не до кінця зрозуміла формула, у мене дуже різні друзі.
Який у тебе найдовший період дружби?
Десять років.
Як довго тобі взагалі потрібно, щоб "оформити" перехід людини із розділу "знайомі" до "друзів"?
Тривалість переходу — це дуже індивідуально. Я можу зрозуміти, чи легко з людиною і які цінності збігаються і різняться, але гратись у близькість із першої зустрічі я вже не буду.
Гадаєш, що це міт, і не може бути близькості просто після першого спілкування в мережі, чи зустрічі десь в житті?
Може, десь воно й є, але для мене має перевіритися часом.
Повноцінна близькість — це все таки про офлайн.
Часто буває переоцінка людей, коли спілкування переходить з онлайну в офлайн?
Останнім часом, то офлайн уже перейшов в онлайн у зв'язку із подіями 2020-2022. А люди якими були, такими й залишилися.
Який предмет у квартирі є для тебе найважливішим?
Їх два. Тобто дві, бо це тривожні торби. Хочеться бути готовою до будь-якого розвитку подій.
Знаю, що ти знімаєш квартиру. Як часто ти переїжджала останнім часом? І як взагалі тобі даються переїзди?
Із 2015 р. це — четверта квартира.
З часом накопичується багато речей: я приїхала до Києва з одним заплічником, за два місяці переїздила вже із двома. Речі треба зібрати (а ще знайти у що запакувати), запакувати, знайти людей, які те перенесуть і перевезуть, потім — розпакувати та розставити. Ще до кожного нового житла треба адаптуватися.
Однак у те, що один переїзд дорівнює шістьом пожежам, я не вірю.
Якось я переїздив тричі за два місяці. З цілою купою речей та меблів. Ну його, такі переїзди, чесно. Але пізніше я зрозумів одне, багато речей "обтяжують" та змушують триматися одного місця. Тобі так не здається?
Але це не привід не покращувати свій комфорт.
“Богородичне — це місце сили”
А де б ти хотіла пожити, якби взагалі була можливість вільно обрати місце?
Ось розмінують Богородичне, відженуть рашистів, і міст відбудують до Святогірську відбудують, тоді там.
Мені чисто естетично подобається Святогірська Лавра. Гарна будівля. Але все ж, чому Богородичне? Тебе щось пов'язує з тим місцем?
Бо там поєднання лісу, неподалік є степ, Сіверський Донець, крейдяні гори поруч. І Явлення ікони Богородиці у Донці було. Це місце сили.
А у Києві тобі подобається жити? Які, для себе, бачиш плюси-мінуси життя в столиці?
Мінуси: Сусідів у сусідній квартирі не знаю, вони змінюються постійно. Якась бабця у дворі попросила зняти з балкона "тряпку", а насправді це — прапор. І взагалі ватників, на жаль, вистачає. Косять траву. Дерев стало менше. Освітлення двору не цілодобового медичного закладу. Загазованість. Поповнити електронний квиток на всі види громадського транспорту можна лише на станціях метро, тобто треба на це витратити одну поїздку. Велике місто. Байдужість людей до незнайомців на вулиці.
Плюси: парки, медичні заклади, вищі, можливості, 1500 років, архітектура, Храми Свідомості Крішни й інші церкви, бібліотеки, музеї, театри.
У Чернівцях я ріс у досить агресивному районі, де не раз хотіли мене побити, коли я почав ходити з довгим (по плечі) волоссям. Тому, київська байдужість сприймалася мною як щось дуже далеке і чудове. А ще, коли буваю у Києві, то розумію що метро, це дійсно зручно.
Метро є не всюди. А ось коли когось на вулиці б'ють або людина свідомість втрачає — це чудово?
Ну, власне, людей на вулицях б'ють не лише у Києві. Через це проходив прямо таки особисто.
І коли ніхто поліцію не викличе, що б там не сталося на вулиці чи у сусідів — теж всюди?
Не завжди поліція хоче їхати на виклики, коли хтось буянить.
І чому коли я дзвонила, поліція приїздила? Починати треба не з вирішування, “приїде поліція чи ні”, а з “підняти слухавку та виконати свій громадянський обов'язок”.
“Археологія — це важкий спорт”
Чому твій вибір професії упав на історію, і конкретно на археологію?
Я вирішила стати археологом у 12 років. Мабуть, начиталася журналів "Вокруг света" — на горищі вдома були всі номери з якоїсь середини 50-х до початку 90-х.
Коли одна дівчина дивилася мою матрицю Ладіні, то спитала, що мені чітко або у цілительство, або у важкий спорт, то чому ж я відразу не обрала цілительство? Так для мого оточення й археологія була екзотикою, яке вже там цілительство. І археологія насправді ще той важкий спорт.
Стереотипний археолог в уявленнях людей, це той, хто ночує в наметі, копається в землі та багнюці, а коли знаходить частинку якоїсь давньої вази, то стрибає від щастя. А як воно насправді?
Та все правильно. Саме так і є.
Куди тебе заводила археологічна доля? Де бувала, що знаходила?
Археологічну практику проходила в експедиції Донецького обласного краєзнавчого музею під керівництвом Едуарда Євгеновича Кравченка на Сидоровському городищі.
2005-2009 рр. брала участь у комплексній археологічній експедиції Донецького обласного краєзнавчого музею, Донецького національного університету та Святогірського історико-архітектурного заповідника на багатошаровому поселенні Видилиха під керівництвом свого другого наукового керівника Олександра Вікторовича Колесника.
Могилянську археологічну практику проходила біля села Лікареве у Черкаській області під керівництвом завкафедри "Археологія та давня історія України" Леоніда Львовича Залізняка.
На першому курсі магістерки працювала лаборантом Північної експедиції на мезолітичній стоянці Таценки.
Виступала на польовій конференції на Картамиському гірничо-металургійному комплексі доби бронзи у Попаснянському районі Луганської області.
Восени 2009 р., у листопаді-грудні 2010 р. і восени 2010 р. працювала лаборантом першої категорії Миколаївської експедиції під керівництвом Віктора Миколайовича Фоменка.
2010 р. брала участь у розкопках Шестовицького городища та палацу Мазепи біля хутора Гончарівське у складі Школи молодого археолога Національного університету "Чернігівський колегіум" під керівництвом Володимира Петровича Коваленка. У серпні 2011 р. також приїздила на розкопки палацу Мазепи.
Восени 2010 р. працювала лаборантом першої категорії у Північній експедиції.
2011-2012 рр. була заступником керівника археологічної експедиції Донецького обласного краєзнавчого музею та Донецького національного університету на поселенні Обрив.
Влітку 2012 р. також брала участь у розкопках палеолітичної стоянки Великий Глибочок-ІІІ та Стильської печери.
Як далі ти поєднувала творчість і навчання/роботу? Чи не було такого моменту, коли хотілося віддатися повністю чомусь одному?
Ні, не було. Одне іншому не заважає.
“Письменники — теж цілителі”
Як ти стала Мавкою у 2006-му році? І чому, власне, Мавка?
На День археолога 2006 р. студент першого курсу Електроник, який на той час мав більше й археологічного (бо їздив в експедиції із 7 класу), й езотеричного досвіду, назвав мене Мавкою. Мені сподобалось.
Тому у Могилянці я зареєструвала електронну пошту під нікнеймом Мавка. У ДОП мене так і стали називати.
А 2018 р. на Арт-практиках на природі моя майстер Рейкі Тетяна Мелліна проводила розстановку — знайомство з Вищим Я. Так з’ясувалося, що моє Вище Я — Мавка.
Тобто, від покликання не вийде заховатися?
Я постійно на зв'язку зі своїм Вищим Я. Як тут сховатися.
Здається, що інші люди часто намагаються від цього сховатися. Бути кимось іншим.
Тільки потім розуміють, які вони нещасні, хворі, бідні, самотні — потрібне підкреслити.
Що ти відчула, коли вперше контактувала із потойбічними істотами?
Страх. Все невідоме викликає страх.
Потім можна роздуплитись і наступного разу поводитись інакше.
Зараз страху немає?
Ні. Зараз є спокій, довіра, вдячність, радість, щастя, гармонія.
Як вийшло, що дар Цілительства достукався до тебе саме через творчість?
Це почалося 2015 року. Я просто почала писати багато оповідань про цілительок, знахарок чи відьом. До речі, письменники — теж цілителі.
Всі письменники?
Тепер не всі. Але таких все ще достатньо. І їх твори зцілюють.
Які це твори?
Казки та класика.
Якщо людина кілька разів перечитує одну книгу, то вона так зцілюється?
Це залежить від книги, а не від кількості перечитувань.
Розкажи детальніше про проєкт #їбись_політика_конем. Як він виник, хто його учасники та яка мета проєкту?
У травні 2020 р. маркетолог Альона Щербюк забанила мене за заклик до обережності та відмови від живих зустрічей.
До того я була на неї підписана та прочитала про силу партнерства.
Тому у червні запропонувала Юрію Руденку — на той час ветерану АТО, який із 24 лютого 2022 р. знову у ЗСУ, автору книг «Психи двух морей» і «Свет и кирпич» (а тепер вже і war.ru) провести спільний літературний післяобідник до Дня звільнення Слов’янсько-Краматорської агломерації. Причому я тоді читала фентезі «Звільнення міста Славного» із родинної саги "Мавка та Берсерк".
У серпні ми провели ще один післяобідник, у вересні — ще. Там я вже читала реалізм із власних спогадів.
А тоді завдяки психотерапії та цим післяобідникам я зрозуміла, що можу написати книгу для полички із ДСП. І придумала назву на основі анонсів Юрія.
У проєкті раз на місяць-квартал ми проводимо тематичні літературні післяобідники, де читаємо свої твори про війну 2014-… і закликаємо донатити на ЗСУ через благодійний фонд «Повернись живим» або адресно.
Якщо хтось пише про війну 2014-…, то може до нас приєднатися. Для цього треба написати мені.
Наступний післяобідник відбудеться 4 жовтня о 15:00 на моїй сторінці у фейсбуці.
Він буде присвячений жовтню 2022 р.
До речі ось, про ковід. Як ти сприймала новини про це, щоденну статистику, яку постійно оприлюднювали?
Я новини не читаю ще із 2014 р.
Як тоді взагалі сприймала ти всю цю "ковідну" істерію? Чи вдалося ізолюватися від усього, пов'язаного з ним?
Я працювала з дому, заходи перенесла в онлайн, на вулицю виходила у масці, у громадських місцях вдягала рукавички, користувалася санітайзером.
Вакцинувалася?
Ні.
А хворіла, чи ні?
Хз (хтозна). Після VOD-біопсії лівої легені улипні 2021-го, гістологія, наче, і постковід показала.
“Люди мають давати простір одне одному”
Який він, твій звичайний день?
Молитва, сніданок, обід, вечеря, вдень — робота, ввечері — фільм подивитись якийсь. Можу при цьому послухати музику, в основному фолк-рок або класику.
А як ще ти любиш проводити час?
Мені подобаються прогулянки природою.
До карантину щомісяця бувала у театрі, треба вже повертатися до цієї традиції, може, не раз на місяць, але...
Любиш великий театр? Чи, комфортно й у малому?
І такий, і такий.
Яка вистава тобі найбільше запам'яталася?
Крайній раз була на "Весіллі Фігаро" у театрі Франка у лютому 2020 р. Вони адаптували його під наш час і це було ще більш ржачно, ніж в оригіналі.
Пробувала сама виступати, як актриса, чи може, як режисер/сценарист?
Я так добре зіграла Мавку на уроці літератури, що кураторка потягла мене до театру Козачека. Але той мене забракував. І добре, бо хз, що він міг зробити з "Лісової пісні", враховуючи його заеротизовані "За двома зайцями" та "Курочку Рябу або сексуальну революцію у нас у деревнє".
Хоча я все ж пройшла курси ораторської майстерності восени 2016 р.
А є бажання написати п'єсу у класичному розумінні цього слова?
Ні. У мене є цикл "Русалочі оповіді", його можна поставити, як моновистави, але поки що так думаю лише я)
У тебе немає абсолютно бар'єру "читання вголос своїх творів". Це саме завдяки курсам?
Бар'єру немає, але тільки на аудиторію до 30 людей. Я і до курсу виступала, але виразно читати не вміла. Саме курс допоміг розвинути голос.
Якщо тебе проситимуть піти на захід, на який ти не хочеш йти взагалі ніяк, чи можеш для близької людини зробити виключення?
Люди мають давати простір одне одному, тож, я думаю, є заходи, на які можна ходити окремо.
Які речі для тебе є апріорі неадекватними?
Рашизм, вбивство людини (виключення — самозахист і воїни ЗСУ), залежності, насилля.
Випити пляшку пива увечері — це нормально, чи ні?
Ні. Я — проти алкоголю.
А чашка кави вранці?
Якщо у людини кава не викликає таких реакцій, як алкоголь, то будь ласка. Але я каву не п’ю. І не тому, що вона заборонена у вайшнавізмі, як дурман. Я і до того прийшла набагато раніше, ніж до вайшнавізму.
Мені здається, залежність від кави може бути рівною залежності від нікотину чи алкоголю.
Якщо людина без кави стає агресивною, то так.
Які люди були знаковими у твоєму житті?
Батьки, дідусі, бабусі; Інна Леонідівна — вчителька другого класу, Еліна Олександрівна Абраменкова; — класна керівниця із жовтня 7 класу до кінця восьмого, яка також вела історію; Валерій Андрійович Косіков — перший науковий керівник; Тамара Іванівна Сорока — викладачка етнології; Алла Наумівна Беженова — керівниця Творчої спілки літераторів; Олена Стяжкіна вела у нас семінари з історії української та світової культури та другий семестр історії срср; Маріанна Савіна, яка допинала мене до приходу до Храму; Наталія Шевченко із Дружини охорони природи, яка познайомила мене з обрядом Пумасавани; Ганна Нужна із Дружини охорони природи, в якої я рік знімала квартиру «для людей із тимчасовими труднощами у житті»; Юрій Володимирович Урбанський, який написав: "Робота є, приїзди"; Олексій Володимирович Василюк, який відродив Дружину охорони природи; мої майстрині Рейкі Тетяна Соломка (Вострих) і Тетяна Мелліна; матаджі Тетяна Абрамова, яка сказала мені про Рейкі (а ще я у неї й Анни Толстих вчила базовий курс джойтіш); Лідія Чередніченко, яка провела мені гармонізацію ситуації за допомогою Вищих Сил через карти Дорін Вірче, після якої я зрозуміла, що теж так можу; Наталія Вернігор — авторка методики гармонізацій і трансформаційної гри "Янгольське керівництво", в якої я вчилась їх проводити; психолог Олена Сігута, в якої я проходила психотерапію через ПТСР; Юрій Руденко; Олег Андрос, Марія Шевченко (тепер – Чернишенко) й Іван Парнікоза, завдяки яким я потрапила до Дружини охорони природи; однокурсниця Тетяна Сай (не знаю, чи вона змінювала прізвище у шлюбі), завдяки якій я потрапила до "Неофіційної газети" та познайомилася з Олегом Андросом; гінеколог Наталія Дмитрівна Петрик.
А є якісь твої персонажі, теж знакові?
Знаковий персонаж — знахарка з родинної саги "Доля знахарки", бо це було перше оповідання про знахарку.
У неї є реальний прототип у житті?
Ні. Я таке не практикую.
Маєш якісь мрії чи плани?
Мрії: будинок у Богородичному з садом і квітником, родина, видані книги.
Про плани одна моя знайома добре сказала, що якби у неї вже був грант на зйомки, то це — план, а як немає — творчі побажання.
Тож, плани, це: психолог двічі на тиждень, підписати договір із сімейним лікарем, відпочити на вихідних, відредагувати замовлення й отримати за нього гроші.
Що хочеш побажати самій собі на майбутнє?
Щоби здійснилися мої мрії.
А що побажаєш тим, хто прочитає це інтерв’ю?
Перемоги України, натхнення та здійснення всіх мрій.
Дякую за цікаву бесіду, та за те, що приділила мені стільки свого часу. Бажаю, щоб твої мрії таки здійснилися.
