Катерина Колесник народилася у Миколаєві на початку 90-их. З дитинства мріяла стати астронавткою, але життя склалося так, що вона обрала зовсім іншу діяльність. І нехай полетіти за стратосферу не вийшло, це не біда. Можна почати писати про космос! Не дарма, один з улюблених жанрів для Каті — фантастика. Хоча пише вона у різних жанрах. Колись, у 15 років, це був підлітковий містичний роман, про вампірів. Нині ж, до друку готується її фентезійна книга “Захисники Лісу”, і до кінця осені, цілком ймовірно, Катя зможе показати друкований примірник підписникам свого телеграм-каналу.
Проте, довгий час мрії про власну книгу були заховані кудись глибоко. Робота, молода сім’я, потім народження сина — це все, якийсь час, не було сумісне із письменництвом. Хоча, розмови з чоловіком про улюблені книги, та казки, які вона увечері вигадувала, щоб прочитати сину перед сном, не давали Катерині повністю забути про своє захоплення.
На початку лютого 2022-го року Катя вирішила вперше побувати за кордоном — поїхати на відпочинок у Сакартвело. Саме там вона і почула страшні новини про наступ кацапів, бомбардування її рідного Миколаєва. Щоб уберегти сина, Катерині з чоловіком довелося залишитися в чужій країні. Тоді вона вирішила знімати напругу письмом. Тепер, не тільки маленький Ярик заходив спокій у цих вигаданих історіях. Відчувши, що душа лежить до письменництва, Катя вирішила не повертатися до попередньої роботи, а працювати задля розвитку української літератури. Заручившись підтримкою найрідніших людей, Катя почала писати.
Взагалі, список того, що вдалося Катерині Колесник досягти за такий короткий час, дійсно вражає:
Школа письменницької майстерності "РИБА" — відмінне виконання домашніх завдань (трьох новел), які високо оцінив Любко Дереш. Дві новели "Руде щастя" та "Булочки з маком" увійшли у збірку "Любов перемагає", яка з'явиться в магазинах вже до кінця осені.
Оповідання "Надія" у збірці "Тризуб" від Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради спільно з Науковим товариством студентів, аспірантів, докторантів та молодих вчених Національного університету «Одеська політехніка».
Щорічний конкурс "Кентавріда" — грант на друк підліткового фентезі "Захисники лісу". Орієнтовно до кінця осені має надрукуватися.
ЛІТавиця — оповідання-фіналіст "Вогник" (5 місце), теж увійшло до збірки. Дату виходу поки не оголошено.
"Склянка часу 2022" — у збірку потрапило оповідання "Надія".
"Паперовий топчик №1" — оповідання "У тіні мальв" (ще є аудіокнига, з озвучкою від Книгоманії").
"Євшан — 2, 2023" — новела "По совісті".
Також, на різних літературних платформах можна прочитати з десяток інших творів, що позитивно сприйняті читачами.
Але, не тільки письменництвом живе Катерина. 16 вересня було рівно 10 місяців від створення телеграм каналу “Поговоримо про книжки”. За цей час там уже назбиралося понад тисяча підписників. Але, що куди головніше, він продовжує залишатися тим майданчиком, де багато авторів-початківців, можуть отримати такий важливий фідбек до твору. При чому, це може бути як в рамках взаємних читань, так і особистий відгук від Катерини.
На розмову Катерина погодилася одразу. Але попередила, що іноді може відповідати із запізненням, тому що варто приділяти увагу всім своїм проєктам (а нещодавно туди додався новий) та підписникам, котрим вона ніколи не відмовляє, якщо її просять про допомогу. У підсумку, ми провели в мережі кілька приємних вечорів. Розмовляли про творчість, Сакартвело, українську фантастику та багато чого іншого.
Тож, знайомтеся із Катериною Колесник — письменницею та блогеркою, що уже сьогодні є помітною фігурою в українській літературній сфері, проте все ще залишається простою, скромною та дуже сентиментальною дівчиною.
“Краще підтримаю письменників, ніж буду з кимось сперечатися”
Я познайомився з твоєю творчістю уже після того, як знайшов твій канал в телеграмі "Поговоримо про книжки". Коли взагалі виникла ідея його створити? І як змінився канал за цей час, що ти його ведеш?
Ідея виникла майже рік тому, коли я жила в Сакартвело (Грузія). Пам'ятаю, тоді через ремонтні роботи вимкнули світло, тож я взяла блокнот й почала записувати якісь думки щодо сюжету своєї книги. А потім подумала, що хотіла б створити свій канал, тож записала кілька ідей щодо цього.
Як змінився? Важко сказати... Звичайно, кількістю підписників. Ну і я намагаюсь додавати нові рубрики, писати щось цікаве від себе.
Так. Кількість підписників уже більше тисячі. Ця тисяча, це є важливий рубіж для тебе особисто? Пам'ятаєш, хто був тим тисячним підписником?
Так, важливий, бо це достатньо велика кількість. І найбільш цінним для мене є те, що люди не йдуть, а залишаються надовго). Багатьох пам'ятаю ще з першої сотні. Вони й досі зі мною❤️.
Не відстежувала той момент, якщо чесно). Я була дуже завантажена, тож навіть не відразу помітила: мене поздоровив мій чоловік (він же ж — мій перший підписник😁), а я відразу й не второпала, що за свято).
Відкоркувала тоді увечері пляшку вина з цієї нагоди?
Ні, проте трішки поплакала, бо дуже сентиментальна🤣; мені було дуже тепло на душі від того, що я отримую таку підтримку від людей.
Яка наступна цифра, з якою можна буде тебе поздоровляти? 2 тисячі? 5? 10?
Не замислююсь над цим. Нехай буде, як буде. Поки що мені подобається така кількість, бо я багатьох вже знаю, встигаю відповідати кожному у коментарях. А коли людей занадто багато, то може початися хаос і сварки. Таке я не люблю.
Люди дійсно можуть реагувати досить гостро на теми, що їх триґерять. Починаються справжні пожежі. Як ти до такого ставишся, коли це відбувається на твоєму каналі?
До останнього намагаюсь бути ввічливою та розібратися. Якось вирішити конфлікт й прийти до якоїсь загальної думки. Хочеться, щоб кожна думка була почута.
А сама час від часу береш участь у таких дебатах, якщо вони не на твоєму каналі, а просто десь в мережі?
Взагалі не маю часу на це. Швидше напишу щось приємне письменникам, які ведуть власні канали — підтримаю їх.
Нещодавно сперечалася багато — але у мене тоді був важкий день, і та ситуація мене "добила". Проте варто було прокинутися наступного дня — і світ вже не виглядав таким поганим😉. Вкотре нагадую собі, що не варто витрачати час й доводити щось людям (особливо в інтернеті). Колись це було прикольно (десь років у 15), а зараз я краще приділю цей час синові, або ж попрацюю над текстом).
Якби у тебе у 15 років був власний канал в ТҐ, про що він був би тоді?
Йой😂. Важко зараз казати. Напевно, це було б щось готичне, темне, з поезією, рок-піснями та песимістичними розмовами про життя. Я тоді була представницею готичної субкультури. У той час модними були емо, а я відрізнялась серед всіх. Чорний одяг, сумні вірші, хрести й таке інше.
Любиш рок?
Люблю рок та музику, яку пишуть для фільмів. “Інтерстеллар”, “Гаррі Поттер” та таке інше. Або в іграх — таких, як відьмак🐺. Симфонічну музику теж люблю. Але зізнаюся, що тепер я слухаю музику не так часто. Намагаюся більше часу приділити читанню.
Чому готичний стиль, а не емо?
Бо це був стан душі, а не сліпе наслідування моди. Так я себе почувала і мені було комфортно.
Вже зараз я розумію, що частково це сталося через втрату дуже близької, рідної мені людини.
То була моя бабуся, з якою я жила ще з дитинства. Вона певний час хворіла, а я була підлітком — тож вважала свої справи важливішими... Коли вона просила провести її до лікарні, щоб їй не було сумно, я йшла. Звичайно, я не відмовляла, проте відчувала роздратованість. Мені кортіло до друзів, до комп'ютерних ігор — та будь-чого, аби не тинятися по лікарнях з бабусею. Я приділяла їй мало уваги, особливо в останні її місяці життя. Я не звинувачую себе, бо я була дитиною (це тоді мені здавалося, що я вже доросла).
Іноді жалкуєш, що менше часу проводила з нею, ніж могла?
Так, жалкую. Проте пробачила собі вже давно. Усе це відчуття провини не несе в собі нічого хорошого — тільки гризе й не дає нормально жити.
Взагалі, часто жалкуєш за щось у своєму житті?
Скоріше не жалкую, а сумую за моментами, які були в житті останніми, а я про це не знала. Звичайно, ніхто не знає — і це боляче. Найбільше я сумую за татом, тож іноді згадую наші останні зустрічі й думаю, чи могло б бути їх більше, наприклад.
Щодо всього іншого — не бачу сенсу жалкувати. Не вийшло — зроби якось інакше, або переступи через це та йди собі далі. Нагадую собі, що часу в нас, людей, не так багато насправді. Тому, дозволяю собі сумувати, проте стараюсь не зациклюватися тільки на цьому.
Багато авторок та авторів кажуть, що рідні не розуміють і не поділяють їх творче життя. Як твої рідні відносилися та відносять до твоєї творчості?
Так само як і у більшості — ніяк. Зараз наче трохи краще, але тільки тому, що читають про якісь відзнаки у мене в соцмережах. Тобто з'явилися докази, що я не зовсім безнадійна. І смішно, і сумно. Проте мене це вже не ображає.
Зараз, звичайно, у мене є друзі та кохана людина — вони підтримують мене, хвалять, навіть читають мої тексти. Для мене це велика підтримка і я її ціную. А син ще й слухає авторські казки щоночі перед сном😁.
“Мотивують мрії про екранізацію”
Що тебе мотивує?
Мене мотивує саме бажання писати. Я не можу не робити цього, не можу не думати про письменництво.
Крім того, хочу залишити після себе щось. Хочу, щоб мої онуки тримали в руках книжки, написані бабусею й зберегли їх. Хочу, щоб хтось згадував історію, написану мною. Хочу викликати емоції у тих, хто її читає. Планую віднести до Польської бібліотеки дві збірки, у яких є мої твори.
Ну і ще мотивують відгуки, виграні конкурси та мрії про екранізацію (а у кого їх нема😂).
Який свій твір ти найбільше хотіла бачити на екрані?
Якщо станом на вже, то підліткове фентезі "Захисники лісу". Можливо, у вигляді мультфільму. Але найбільші плани маю на книгу, яка ще в процесі. Ой, там так багато роботи, що навіть не знаю, чи вкладуся в один рік. Проте я розумію, що це суто моя примха — детально продумати світ. Але ж і я, як читач, обожнюю саме такі книги — над якими автор працював дуже довго, вкладав знання, час, сили, душу.
Не боїшся, що у тобі скажуть: "Ой, у вас так багато деталей, то буде надто дорого, і ми не помістимося у час. Давай ми це і це обріжемо?"
Ну в кіно можливо все. А от на таку книгу читачі точно знайдуться. Ну і я все одно пишу в першу чергу для себе — а я люблю продумані світи.
Довірила б адаптацію своєї книги під фільм комусь іншому?
Ну я прекрасно розумію, що інакше й бути не може. Я не режисер, тож не мені вирішувати. Проте, звичайно ж, хотіла б мати змогу хоч трохи впливати на рішення знімальної команди.
Як ставишся до критики, коли інші люди кажуть, що потрібно щось змінити у твоєму творі? Немає такого враження, що "це ж моя книга, я краще знаю, як треба"?
Бувають дійсно круті поради, які варто взяти до уваги. А буває, що просто твір не "зайшов", бо це не мій читач, а я — не його автор😁. Це нормально. Просто не треба аж так сильно пропускати через себе критику, а тверезо оцінити, яка вона.
А якщо це відверто токсичні коментарі?
Якщо чесно, то я не пригадую таких. Тож або їх і справді не було, або просто не звернула уваги.
Я вже пройшла той проміжок, коли ти ладен "спалити рукопис", бо тобі хтось зробив зауваження (навіть доречне). Зараз я знаю, що пишу непогано, проте і знаю, скільки всього ще треба вдосконалити. Тому, часто додаю твір "з-під пера" на письменницькі сайти та уважно читаю коментарі. І щиро вдячна тим, хто витрачає час і пише важливі зауваження. Саме завдяки таким відгукам я вдосконалюю тексти.
Якби колись було багато літературних майданчиків, то зараз ми навряд чи вважали б Шекспіра найвидатнішим драматургом. Можливо, багато талантів не мали навіть такого майданчика, аби якось проявити себе?
Так, звучить правдиво. Але цього ми вже ніколи не дізнаємось.
Які майданчики ти використовуєш?
Загалом це Аркуш та Букнет. Аркуш мені подобається більше, тож саме там я збираю відгуки.
Наскільки важливий фідбек від читачів на таких платформах?
Дуже важливий. Не так легко знайти читачів на недруковані твори, тож я рада, що вихід є. Зазвичай там багато авторів, тож всі підтримують одне одного, коментують, обмінюються порадами. Це круто.
Хотілося б, авжеж, щоб і звичайні читачі також потрапляли на сайт. Чомусь багато хто дотримується правила: “Що безплатно — то не якісно”. Але ж є реально круті автори з цікавими творами. Так, вони не видані, а розміщені у безплатному доступі, однак ці історії варті уваги. І дуже жаль, що не кожен читач хоче витрачати час на подібні пошуки.
“До команди BestSeller приєдналося дуже багато талановитих людей”
Як вибратися із цього зачарованого кола? Людина щось пише, викладає на сайт, де її читають такі ж самі автори, яких вона теж читає по взаємній підписці?
Має бути хтось, хто розповідатиме читачам про нових авторів, про їхні твори. Не тільки магазини та видавництва, а якісь медійні люди, можливо. Загалом, це мета нового проєкту BestSeller (частиною якого я є) — знайомити читачів з сучасними авторами.
Розкажи трішки про BestSeller? Що це за проєкт і яка твоя роль у ньому?
Ідея виникла завдяки талановитій дівчинці Вікторії. Ми десь рік тому познайомилися й працювали разом над благодійним проєктом "Зірка", що збирав кошти на модульні будиночки для тих, хто втратив житло на війні. Я писала тексти, Віка займалася презентаціями та іншою важкою роботою, у якій я навіть не розбираюсь.
Пізніше ми вирішили створити інший проєкт — "Особливий книжковий підрозділ". Це сторінка в інстаграм, де ми закликаємо людей віддавати прочитані книжечки на благодійність, щоб інші люди могли ті книжки купити за донат. Таким чином у нас з'явилася велика кількість книжок від небайдужих людей та велика кількість тих, хто бажає купити книжечки. А ще "Особливий книжковий підрозділ" допоміг закрити багато різних зборів, тож я щиро пишаюся кожним, хто до цього причетний.
Обговорюючи книжкову тематику та письменників, ми часто поверталися до того, що молодим українським авторам важко пробитися через гучні імена українських та закордонних письменників. Для нас це виглядало як проблема, у якої чомусь немає вирішення. Говорили про це багато й одного дня Віка запропонувала створити проєкт, який допоможе молодим авторам бути почутими та міститиме в собі корисні поради та матеріали, літературні новини, тренінги, офлайн та онлайн зустрічі, послуги літагенства та багато чого іншого. Також ми захотіли знайти спосіб, щоб об'єднати читачів та сучасних українських авторів, привертати увагу видавництв, можливо навіть проводити цікаві конкурси. Загалом планів багато і команда у нас чудова.
Моя роль — бути голосом молодих письменників. Об'єднувати нашу команду та авторів-початківців. Генерувати актуальні ідеї, ділитися очікуваннями авторів, анонсувати майбутні події. Приймати й обговорювати важливі рішення. Давати ідеї щодо контенту.
І як перші враження від BestSeller?
Гадаю, саме про враження від проєкту ще говорити зарано. Проте я точно у захваті від тих людей, що вирішили до нас приєднатися.
Талановиті журналісти, копірайтери, дизайнери, коректори — всі ці люди відають свій вільний час проєкту, бо повірили у нього. Кожен з них вкладає душу у те, що робить. Мене це мотивує та заряджає на нові ідеї😊.
Які ще проєкти є у тебе?
Телеграм канал, книжковий клуб, консультації молодих авторів. Поки що це все, бо треба писати власні твори врешті решт . Для мене важливо мати час на власну творчість, бо без неї мені сумно й самотньо. Мені потрібно писати щось, бо інакше я відчуваю, що згасаю.
Це перший книжковий клуб у твоєму житті, чи раніше ти уже мала такий досвід?
Був такий досвід, але там ми обговорювали просто враження від книг. Тобто, як і в будь-якому іншому клубі. З початком повномасштабного він "розсипався". Але я зрозуміла, що цікавіше буде, якщо розбиратимемо твори, як письменники, а не як читачі. Так виникла ідея нового клубу. І я рада, що цю ідею підтримали 😊.
Бачу, що тобі багато чого вдається організовувати, або долучатися до організації. Гадаєш, це ще один твій талант, окрім письменництва?
Якщо чесно, то я не знаю, чому це відбувається, бо я взагалі-то інтроверт. Я не полюбляю розмовляти, кудись ходити на зустрічі й таке інше. В душі я письменниця-одиначка, що живе на острові й раз на рік може вийти в люди. Але голос розуму каже, що потрібно вилізати зі своєї мушлі, щоб бути ближче до людей. Проте я все одно щоразу відчуваю страх. Але це не той вид страху, який попереджає про небезпеку. Це інший — страх нового, страх змін. А він означає, що ми йдемо вірним шляхом😊. Тож я йду, хоч і боюся.
А у твоєму близькому оточенні більше інтровертів, чи екстравертів?
У мене зараз невелике оточення, тож більше інтровертів. Але буває таке, що два інтроверти настільки звикли одне до одного, що їм комфортно разом на 100%. І вони разом продовжують уникати спілкування з іншими — це моя ситуація. Але якщо казати у загальному плані, то все залежить від того, які саме люди оточують тебе. Зараз я спілкуюся в основному з письменниками, тож моя відповідь очевидна. Письменник не може бути повним екстравертом, бо письменництво, як казав Кінг, то самотня праця. Багато часу доводиться сидіти сам на сам зі своїми думками, писати тексти, редагувати. Все це зазвичай мовчки та трохи далі від інших.
“Бачу в голові фільм, і намагаюся його “написати” словами”
Крайній твій твір, що я зустрів на літературних платформах: "Морська тиша". Дуже чуттєва мініатюра, яка залишила по собі смуток і трішки надії. А які емоції керували тобою, в процесі написання?
Перші рядки я написала ще кілька місяців тому.
"Тая сиділа на березі, зануривши тонкі пальці в гарячий пісок. Їй дихалося легше – нарешті, після стількох років вона дійсно живе. Море сьогодні напрочуд тихе: зачаїлося, неначе перед бурею". Ці слова просто прийшли мені в голову, але для чого і що ж там було далі — не знала. Записала й забула. А потім побачила конкурс мініатюр про Одесу і подумала, що це саме те, що потрібно. От куди можна "прилаштувати" ті слова й трохи "розкрутити" історію далі.
Зазвичай, коли я пишу, я не те щоб відчуваю щось... Я бачу фільм і намагаюсь його “написати” словами😊. Ось так я побачила цю мініатюру.
А наскільки сильно відрізняється той твір, що "у голові", від того, що потім є "кінцевою версією"?
Зазвичай, досить сильно. Є головна ідея, яка просто доповнюється упродовж написання. Але буває і таке, що навіть початковий сюжет повністю перероблюється. Особливо важко змусити себе переробити щось глобальне у романі. Проте якщо я відчуваю, що так буде краще, то йду на це.
А яка найглобальніша була у тебе?
Я повернула з мертвих одного персонажа. Не дуже люблю, коли автори так роблять, проте й сама потрапила у цю пастку. Але чомусь так мені захотілося. А хто я така, щоб собі відмовляти.
Це уже щось із темного фентезі. Некромантія:)
Ну приблизно так і було😁. Але я не жалкую.
До речі, я не бачив у тебе жодного тегу "темне фентезі". Окрім того, із прочитаних творів, мені здалося, що ти завжди намагаєшся знайти щось добре та хороше. Навіть у тих моментах, які є сумними за фактом.
Напевно, так і є — проте я не звертала уваги. Випадок, описаний вище, це про "Захисників лісу". Книга, яка має вийти друком вже скоро. Це підліткове фентезі, але не темне — просто був такий от момент з "поверненням".
Також вийде моя новела "Булочки з маком" — там доволі сумна історія...
А зараз я працюю над фантастичним романом, проте не впевнена, що там буде акцент на хорошому. Я бачу багато болю, сліз, втрат та іншого. І над фіналом я навіть ще не думала — він надто далеко поки що. Чи буде він хорошим — навіть не знаю.
Хочеться писати по-різному, тож шукаю способи це зробити. Але я рада, що можу писати щось миле й добре❤️.
Перемістимося у самий початок твоєї творчої історії. Якою вона була? Яке воно твоє найперше творіння?
Прям найперше — це журнал, який я та моя сестра вели у дитинстві. Ми малювали на аркушах та писали актуальні новини. Наприклад, що бабуся купила цукор і буде робити пиріжки, або ж про дідуся, у якого зламався велосипед. Читачами були ми, тож журнал нам дуже подобався.
Якщо вже починати з підліткового віку, то точно було багато віршів. А потім перша серйозна проза — історія про вампірів. Це був якийсь мікс із Сутінок та Щоденників вампіра. Але головне було те, що я завершила той твір. Не кинула, не передумала, а дійсно написала від початку й до кінця. Писала ручкою у великому, товстому зошиті. Зараз ці каракулі лежать десь вдома😁. Але мушу визнати, що на той час, для 15 років, він був хороший. Можливо, колись навіть щось зроблю з тим твором. Я думаю, що його можна було б трохи переробити й видати. Для підлітків точно підійде. До того ж мода циклічна. Я можу помилятися, але наче давненько не "вистрілювало" щось вампірське — як Сутінки. Белла й Едвард потроху забуваються, а новому поколінню потрібні свіжі герої😁.
Готика, вампіри та 15-річні підлітки. Що ж, все логічно наче.
Отож😁. Має спрацювати й зараз.
Думала уже, що колись, як станеш дуже популярною, можна буде продати на аукціоні той зошит за шалені гроші?
Якби робила якийсь аукціон, то тільки для того, щоб гроші потім віддати на благодійність.
А що із написаного ти вперше опублікувала десь на просторах інтернету? Чи можливо його ще там знайти?
Це був уривок з отієї вампірської історії. Але написана вона була російською і сайт, скоріш за все, теж російський. Іноді в соцмережах викладала свої вірші.
А якщо говорити про україномовні письменницькі платформи, то першою там з'явилась чернетка фантастичного роману "Темрява". Буквально кілька розділів.
Для багатьох авторів дуже важливою є перша публікація їх твору. Ти теж вважаєш це важливою віхою у творчому житті? Можливо ти якось відсвяткувала цей момент?
Важлива у тому розумінні, що до автора, нарешті, доходить, що він — автор. Хоча насправді видання книги не має на це впливати. Просто так заведено в народі.
Мені було приємно, але якось я відразу перемкнулася на наступний текст. Типу пораділа й досить. Можливо, коли вже книга буде цілком моя, а не збірка, то порадію її виходу більше😊.
Можеш поки запланувати якесь святкування.
Я в принципі така людина, що якось не можу сприймати свої перемоги, як щось особливе. Близьких мені людей — ще б пак! Кульки, тортики, свічки й таке інше. А якось знайти настрій й бажання щось подібне для себе влаштовувати? Ну не знаю.
Напевно, могла б організувати якусь зустріч з тими, кому цікава моя творчість, щоб обговорити вихід книжки. Ну якщо видавництво запропонує приїхати на презентацію, то я б подумала. Або в Польщі організувати.
Гадаю, якщо ти приїдеш, то охочих зустрітися з тобою буде вдосталь. Ти досить відома серед письменників-початківців. Це якось відчувається, в порівнянні із тим, яким було твоє життя до цього? Можливо, тепер у тебе в рази більше натреновані пальці, щоб друкувати людям відповіді на їх запити?
*Панічні крики інтроверта*
*Тим часом тисяча підписників такі 😳*
Вперше про таке чую. Мені здається, що мене особливо ніхто й не знає.
Але я дійсно стала витрачати більше часу на якісь листування. Комусь щось постійно потрібно, тож я намагаюсь допомогти.
Мені здається, не всім цікаво, хто саме веде той канал. Ну є щось прикольне і добре. Навіть якщо вони знають ім’я, то можуть бути не знайомі із творчістю.
Люди тягнуться до тебе. І ти намагаєшся всім відповісти. Як підзаряджаєш свої інтровертні батарейки? Чи спілкування в мережі так не виснажує?
Виснажує, дуже виснажує... Бо я не помічаю, як летить час. Листування відвертає від реального життя й дуже розмиває оті кордони "життя-робота".
Але без нього важко комунікувати з людьми в наш час. Бачиш якісь альтернативи?
Як мінімум — не відповідати, якщо мені не зручно. Ставити себе на перше місце. Ну і навчитися не відповідати у вихідні дні. Але чесно кажу, поки що це не дуже виходить.
“Споглядання чужої творчості змушує мене теж творити!”
Пам'ятаю, якось в юності, я переписував вірші Шевченка, щоб вийшли кумедні рядки про наш клас. А тільки потім почав вигадувати власні. У тебе був такий період, коли ти замінювала слова у віршах інших авторів?
Ні, такого не було. Все завжди авторське. Комічне теж писала на день народження комусь, але теж повністю з 0.
Коли був написаний твій останній, на сьогодні, вірш?
Кілька місяців тому.
* * *
Свобода вигризається зубами.
За неї падають, встають та знову йдуть.
Ті, хто хоч раз в душі її тримали,
Нікому й нізащо не віддадуть.
Свобода забирає плату кров'ю.
Сльозами й потом, відчаєм, життям...
Але якщо вона колись буде легкою,
То неминуче втратить цінність того ж дня.
Яка різниця, для тебе, між написанням вірша та оповідання?
Вірші писати складніше. В оповіданні можна написати якийсь там блок тексту так-сяк, чисто щоб ідею не забути й продовжувати історію. Потім вже повертаєшся, корегуєш, переписуєш...
А з віршем ходиш ото, тиняєшся, шукаєш риму до слова... і наче можна й без нього піти далі, але потім воно все починає розвалюватися через нестачу елементів. Ну і для мене вірш — це більше про натхнення. Оповідання цього не так сильно потребують.
Не повіриш, але для мене навпаки. Заримувати слова можу хоч уже. Чомусь, завжди вважав, що писати вірші значно легше. Звісно, потім можна десь слова переставити, заради кращого ритму. Але за кілька хвилин накидати простенький віршик можна. А ось з оповіданням все не так просто. Треба щось старатися, аби сюжет був не кривий, аби герої були живі, слова не повторювалися зайвий раз.
Ну бачиш, що кому ближче. Все залежить і від досвіду теж. Вірші залишила чисто на оте примарне натхнення, що іноді до мене приходить. А от з прозою легко, бо багато пишу і читаю, навчаюся.
Як тобі допомогли курси від "РИБИ"? Чим вони змінили твоє письмо?
Курси допомогли мені переконатися, що я маю правильне бачення того, яким має бути текст, сюжет. Я написала три новели на 3 000 знаків — навіть не думала, що зможу, бо малий обсяг. Я отримала багато приємних слів від Любка Дереша — а це не може не надихати😊. Послухала, як автори розповідають про творчість й вкотре переконалася, які вони чудові.
А як тобі творчість Любка Дереша? Подобаються його твори?
Я вам відкрию секрет — не читала ще жодного твору Дереша. У мене так багато книжок, які я хочу прочитати, що його книга до черги дійде не скоро. Але це ніяк не заважало мені оцінити те, як він подає матеріал, говорить про творчість. Його відношення до письменництва дуже мене надихає.
Але цим ми підійшли до стрижневого питання, яке задають всім письменникам та поетам. З якого колодязя ти черпаєш натхнення до своїх творів? (Ото я напустив пафосу).
Що мене надихає писати? Я не знаю. От чесно. Я просто занадто багато мовчу, думаю про щось... І тоді зі свідомості виринають ідеї. Спочатку наче якийсь спалах — з'явилася ідея й десь загубилася. Проте я знов і знов повертаюся до неї подумки — поки мию посуд, їду в транспорті, читаю якусь книгу. Для мене це наче тоненька ниточка, що потроху намотується на котушку. І коли я продумала достатньо, щоб сісти й це все записати — я одразу ж сідаю й пишу. Я не можу сказати, що мене надихає щось конкретне. Я просто люблю писати, люблю читати. Люблю займати мозок питаннями на кшталт: "а що було б, якби..." Я люблю гарні авторські фільми, концерти, музеї — все, у що залучені творчі люди. Можливо, саме споглядання чужої творчості змушує мене творити❤️.
Які емоції керують тобою від першого абзацу і до останньої крапки. І як вони еволюціонують за час написання твору?
Іноді я переживаю, щоб історія була така ж, як і у мене в голові. Бо одне діло — образи, якесь там розуміння сюжету, й зовсім інше — описати це словами.
Емоції різні: відчуття чогось нового, захопливого; смуток, коли бачу, що у героя слабка мотивація — отже, треба обдумати нову. Іноді емоцій немає — просто надто зосереджена написанням.
Головне, чого я позбулася — думка, що нічого не вийде. Це дуже небезпечна думка, бо вона змушує нас лінуватися. Я для себе вирішила, що в будь-якому випадку у мене щось вийде. А от наскільки добре — залежатиме від моїх зусиль😊.
Немає відчуття полегшення, коли нарешті виписала весь отой сюжет, що був у голові, у текстовий файл? Чи навпаки, думаєш: "А тепер починається справжня робота" і сідаєш одразу ж за редагування?
Так, полегшення є. Проте, хочу зазначити що для мене редагування — це класний процес. Мені дуже подобається "причісувати" свій твір. Подобається перечитувати й переписувати — бо я ж знаю, що то на краще. Подобається відкидати непотрібні слова, або ж заміняти їх на цікавіші. Подобається читати вголос й шукати, де збивається ритм. Прям обожнюю покращувати те, що вже написане.
Але у якийсь момент треба вже себе зупинити та дати тексту і собі відпочити хоча б кілька тижнів. А потім, із новими силами, "прогнати" його ще раз.
Скільки разів ти даєш вичитати свій текст бета-рідерам та сама його корегуєш, перш ніж він потрапить в лапи редакторів?
Я не рахую, але багато. Прям спеціальних рідерів у мене немає, зазвичай просто викладаю чернетку й беру участь у взаємному читанні, щоб зібрати коментарі.
Чим більше я пишу, тим менше трапляються якісь там хибодруки, неправильне тире, довгі абзаци тощо. З досвідом якось краще розумієш — ще на етапі першої чернетки як і що має "звучати". Але взагалі треба писати так, як зручно. Іноді краще забити на помилки та просто написати ото все, що прямо зараз крутиться у голові. А вже потім розбиратися.
Ти кажеш, що з досвідом приходить краще розуміння, що і як має "звучати". Що то у тебе були за помилки, які з досвідом ти навчилася їх оминати. Чи вважаєш ти, що це дійсно характерні помилки новачків?
Довгі речення, які можна розбити на два, а то і три коротких. Негармонійний темп — коли підряд йдуть або багато коротких, або багато довгих речень. Навантажені речення — їх можна переписати й зробити більш зрозумілими. Бо більшість початківців вважає, що чим краще "закрутити" речення різними зворотами, навантажити епітетами, тим крутішим буде текст.
Крім того, у письменників час від часу виникає синдром самозванця, тож буває корисно побути в колі однодумців, послухати інших письменників, записати їхні поради.
А як у тебе проходить процес від чернетки до публікації?
У мене все починається не з чернетки, а з ідеї. Далі ця ідея має перерости в синопсис, бо якщо ні — мені немає про що писати, мало інформації. Коли готовий хоч якийсь синопсис, то можна спробувати "накидати" перший розділ. Обдумати, щось переписати, продовжити далі. І так потроху щось вимальовується. Але це стосується оповідань.
З романом у мене складніше: тут мало синопсису. Потрібно проробити світ (особливо коли вигадуєш власний).
Зараз я пишу фантастичний роман, який можна частково віднести як до НФ, так і до постапокаліптики, з елементами до фентезі. У мене є дві планети — Земля та Кеплер, які мають бути продуманими. Земля у мене сніжна і холодна, темна — бо вона знаходиться у Чорній дірі без сонця. Кеплер теж там є, але цій планеті пощастило більше із теплою зіркою. Багато чого доводиться продумувати: як саме можуть жити люди при низькій температурі, без сонячного світла, без води на поверхні (тільки під землею). Як вони поділилися, що вони видобувають, які ресурси є найціннішими та чому. Яка у них влада, яка валюта, які порядки...
Так, є якісь фантастичні елементи (не наукові), як от сам факт життя всередині Чорної діри. То суто моє фантастичне припущення, яке не має ніякого логічного пояснення. Проте все інше має чимось підкріплюватися, щоб історія виглядала правдивою.
Тож процес від чернетки до публікації кожного разу різний. Десь треба більше вкластися, а десь виходить швидше.
Бувало таке, що редактори пропонували щось змінити, з чим ти була категорично не згідна?
Так, нещодавно було. Скоро вийде збірка "Любов перемагає", де є дві мої новели. З деякими правками я була згодна — дійсно стало краще. Проте одну фразу попросила залишити, бо вона трохи змінила контекст. Мені дозволили, тож я рада.
Іноді складається враження, що скільки не редагуй, все одно є іще простір для покращення. У тебе є таке, що перечитуєш опублікований твір, і думаєш: "От блін, тут краще написати ось так".
Буває, але якщо дивлюся на текст через декілька місяців. Зазвичай я розумію, що на даному етапі текст мене задовольняє і його можна відправляти на конкурс, у видавництво, викласти в мережу. Важливо в якийсь момент відчепитися від себе й похвалити за важку роботу. Завжди можна краще, звичайно. Але для того вже існують редактори.
“Можливо колись видам збірку казок”
А є тексти, від яких ти не "відпочивала"? Які вийшли от саме такими, якими були з самого початку?
Я все одно час від часу відкриваю щось стареньке й трохи переписую) Бо з кожним днем я маю більше досвіду, ніж вчора😊.
Але прямо так, щоб написала, відредагувала й відпустила? Ну, напевно, твір "Вогник". Він був написаний для конкурсу, тож я не мала часу довго з ним возитися. Все одно залишила на кілька днів, перед тим, як відправити. Відкрила, ще раз перечитала — наче все нормально, тому відправила.
Хороший твір, до речі. Дуже добрий. Мені надзвичайно приємно було його читати.
Я просто добра людина. А зла якось і так вистачає навколо.
На те, що вони часто такі добрі, якось впливає те, що у тебе є дитина?
У мене багато записів, просто не всі з них зараз доступні. Є й сумні, є й ті, які змушують про щось задуматися й можуть залишити після себе якийсь не дуже приємний, гіркий осад. Іноді буває, що історія наче добра — як от Вогник, але все одно сумна.
"У тіні мальв" — не дуже добрий, до речі. Важкий. Не те щоб там було щось погане, там просто багато горя й немає правих чи неправих.
Мені теж тут відчувається надія. Нехай вона і пов'язана з утратою. Та все ж, це природне дитяче бажання, бачити рідних людей. "Морська тиша" теж підіймає важку тему. Але навіть там в кінці твору, коли вона відчуває дотик...
Мабуть, підсвідомо я залишаю якусь дрібку добра. Не всюди, але там, де вона б пасувала😊.
Можливо, ти читаєш такі твори сину перед сном, і тому хочеш, щоб вони були добріші?
Малому, до речі, я не тільки читаю, а й часто сама вигадую казочки. Прям в процесі того, як розповідаю. Дуже прикольно, бо я не маю змоги переписати щось. Слово вже сказане😁. Є декілька казок, які я вже потім записала й трохи підкорегувала. Можливо, назбираю їх трохи й відправлю у видавництва.
А я ото вигадував доньці казки, але щось не записував їх. Зараз навіть жалкую трішки про те.
Може вона нагадає, про що вони? Мій пам'ятає навіть якісь тогорічні казки, які я напівсонна йому бурмотіла поряд.
“Ніхто не розповість вашу історію краще за вас!”
Якщо людина поки не читала твоїх творів запитає тебе: “Назви мені три оповідки для ознайомлення із твоєю творчістю?”, які б ти порадила їй? І чому саме вони?
"Вогник" — бо це свіжий твір та не дуже великий. Написаний просто, його фізично легко прочитати за кілька хвилин.
"Віронька" — добра історія про справдження мрії.
"Волошковий дракон" — легка фентезійна замальовка на одну сторіночку. Але дуже мила.
Як ти дійшла від готичної підліткової літератури до фантастики та фентезі, які зараз складають основну частину твоїх творів?
Все безпосередньо залежить від того, що читає автор. Фантастику я завжди любила, але чомусь більше читала саме фентезі. Власні історії теж, зароджувались в подібному жанрі. Тема космосу мені близька ще з дитинства: я читала багато енциклопедій про всесвіт, зірки, планети. Навіть мріяла бути астронавтом😂, але враховуючи те, що мене нудить просто від поїздки на автобусі, я вирішила, що літати в космос я не буду. Найбільше мене надихнув фільм “Інтерстеллар”. Я не знаю, чи можна подивитися його й залишитися таким, як і раніше. Потім я стала читати фантастичні збірки та зрозуміла, що теж маю, що сказати 😊.
От я наче і намагався писати фантастику. Маю замальовки якісь. Але все ще не впевнений, що цей жанр мені підходить. Можливо щось порадиш всім авторам, котрі ще сумніваються у виборі жанру?
Тільки намагатися писати. Ну але якщо тільки замальовки, значить треба більше фантастики читати. Мені дуже підійшов формат коротких фантастичних історій. Раніше, до речі, я й близько ніякі збірки не брала до уваги. Тільки багатотомники, тільки хардкор😂, так щоб місяцями читати про один і той самий світ. А зараз у мене зовсім немає часу, а читати хочеться. Тож мені подобаються коротенькі історії, які можна прочитати хвилин за 30. Так я охоплюю більше авторів та більше їхніх творів, які об'єднані спільною тематикою. Остання фантастична збірка, яку я прочитала, це "Колиска на орбіті" — там така досить старенька фантастика, але вона має свій вайб❤️ притаманний творам 70-80-их років. У мене стільки ідей виникало під час прочитання — мати б час все це написати. Тож однозначно рекомендую "заливатися" книжками, щоб краще розбиратися у жанрі.
З кого почалося твоє знайомство з фантастикою?
Якщо чесно, то важко сказати. Я прочитала стільки книг, що вже перестала їх запам'ятовувати. Можливо, це був Роберт Гайнлайн "Двері у літо".
Маєш улюблений піджанр в ній? І чи вони збігаються для читання та для письма?
Обожнюю соціальну фантастику та наукову; постапокаліптичні історії — то взагалі супер. Тож, для мене збігаються майже завжди. Стараюсь не читати того, що про що не хотіла б написати. Якщо, наприклад, у майбутньому мені захочеться написати якийсь жахастик, то я приділю час на те, щоб удосталь начитатися майстрів у цьому жанрі.
Кого з українських фантастів можеш виділити?
Нещодавно читала збірку фантастичних історій від Ігоря Росоховатського — мені сподобалося. Мене постійно тягне на стареньку фантастику, бо вона кльова.
Із сучасних українських фантастів я, здається, нікого не читала. Ну або просто книга не запам'яталася.
А взагалі, з усіх українських авторів, хто є твоїм улюбленим?
Колись я обожнювала Дяченків і перечитала купу їхніх творів. Ну але тепер не можу назвати їх улюбленими, бо все ж таки вони ніяк не висловлювалися щодо війни в Україні. Сергія вже немає, проте його дружина продовжує спільну справу, а книги так само виходять в росії.
А так дуже люблю Ліну Костенко. Ще, можливо, Любко Дереш — він чудова людина та крутий викладач, але я ще так і не прочитала жодного його твору, тому тут швидше на рівні відчуттів. Важко когось виділити, якщо чесно. Мені надзвичайно приємно, що в нашій країні є стільки талановитих авторів.
А скільки їх серед авторів-початківців! Я маю велику честь читати та робити огляд на їхні твори, тож з упевненістю скажу, що там є справжні скарби.
Хто з авторів-початківців може стати відомим автором найближчим часом?
Віталій Дуленко, Злата Соловей, Олександр Молодецький, Олександр Бовкун, Надія Мак, Ольга Пелещук, Леся Сагула... Блін, у мене в голові величезний список імен, які дійсно варті читацької уваги. Я щиро пишаюся усіма, хто продовжує писати в такий важкий час.
Не буває такого, що читаєш чийсь твір і думаєш: "Ой, а він же ж пише значно краще за мене".
Так, буває, але без заздрощів. Не думаю про те, що прям "краще за мене", бо ніхто не напише так, як я. І про це має пам'ятати кожен автор: ніхто не напише вашу історію краще за вас — бо вона тільки ваша.
Зазвичай я захоплююся та відмічаю для себе цікаві сюжетні повороти чи щось таке, що може мені допомогти прокачатися.
Яке місце у твоїй творчості посідає любов?
Якщо ви маєте на увазі кохання у творах, то точно не останнє. Але й не перше😂. Любовна лінія, якщо і будується, то точно не як основний "важіль" сюжету. А просто, бо так треба.
Що потрібно, аби любовна лінія у творі виглядала гармонійною частиною сюжету, а не чимось нелогічним або відірваним від основних подій?
Не думаю, що я "спец" по любовних лініях. Найголовніше особисто для мене — щоб читач повірив у те кохання, яке мені потрібно показати. Вчинками, діями, поглядами тощо... Без банальностей. Взагалі ніколи не думала про те, як саме я писатиму любовну лінію. Вона або вимальовується у моїй голові, або ні.
Де ховаються самі необхідні дані про персонажів, локації, світобудову і т.д.? Користуєшся спеціальними програмами, чи, можливо, блокнотом і ручкою? Або ж, у тебе якимось чином виходить тримати все в голові?
У мене всього потроху. Дивлячись, де мене наздогнала ідея. Було й таке, що сама собі голосове повідомлення в телеграмі записала. Щоб швидко, поки не забула, розповісти концепт. Потім створила собі чат в телеграмі, щоб кидати туди історії, які поки що на рівні ідей. Їх недостатньо, щоб сісти й писати, проте вони зберігаються там на той випадок, коли космос надішле мені продовження.
Також є дошка в пінтерест — щоб візуально надихнутися тим світом, про який пишу.
Блокнот теж є, але стараюсь перенести потім ці записи у комп'ютер. А основні записи на комп'ютері — в окремих файлах. Наприклад, "Лор Темряви", де я прописую основні закони, правила світу. Або "Персонажі" — там зберігаються зображення та опис персонажів, щоб мені було легше з ними працювати.
Знаю, що є багато програм, але поки що мені зручно й так.
От ти кажеш: “Дивлячись де наздогнала ідея”. Було таке, що вона наздоганяла тебе у якихось дивних місцях?
Ха-ха. Та я особливо не ходжу по незвичних місцях, які ти маєш на увазі. Частіше щось таке буває, коли роблю щось за звичкою, а сама думаю про інше. Миття посуду, прибирання, душ — все це не вимагає розумової концентрації, тож мозок працює над чимось іншим😊. Іноді я щось готую, а потім біжу вся в тісті й борошні та записую важливу думку на клаптику паперу.
“Ціную свій сон”
А хатні обов’язки ви якось ділите з чоловіком?
Не те що прямо ділимо, скоріше хто може зробити щось зараз і допомогти — той і робить 😊.
Від яких хатніх справ ти хочеш відмовитися в першу чергу? Або, можливо, ти уже відмовилася від них?
Частково мене розвантажує робот-пилотяг, посудомийка. Це те, що я не люблю робити.
Я люблю чистоту, проте прибирання віднімає багато часу і сил. Важко втримати баланс, коли треба бути мамою, жінкою, прибиральницею, кухаркою, письменницею😂. Щось обов'язково буде "просідати".
Гадаю, що тут взагалі нереально знайти баланс. Це вибір, який людина робить постійно, що саме буде в пріоритеті у цю мить.
Так і є, тому страждає частіше за все щось із хатніх робіт.
А як вдома ставляться до такого моменту як "мама пише". Дають тобі спокій на цей час? Чи таки доводиться самій більше його шукати поміж рештою сімейних та хатніх обов'язків?
Зазвичай пишу вдень, коли малий у садку. Мені так зручніше.
Пройшов той час, коли я писала вночі😂. Зараз ціную свій сон, тож до 23:00 вже маю спати.
Сон, це як хороше вино. З віком цінується куди більше.
Особливо, коли маєш дитину.
Хто смачніше готує, ти чи твій чоловік?
Провокативне питання 😂.
Ну кожен готує по-своєму смачно. У мене, наприклад, класні сирники. У нього — смачні стейки.
А які у тебе взагалі смаки в їжі?
Люблю просту їжу: гречку, котлетки, салатик з капусти😊. Обожнюю сніданки: тост та смажене яйце. Мій ідеальний ранок — це тиша, легка осіння прохолода, гарний вид з балкона, багато дерев навколо. Запах сніданку та смачного капучино, який розноситься по квартирі. Початок осені — то ❤️. Саме коли сонечко ще іноді є, проте вже не спекотно. Можна одягати якісь там куртки, пальто, кеди. Люблю, коли йде дощик, а під ногами жовто-баргяні листочки.
І часто бували такі “ідеальні ранки”?
В Україні такі ранки були у відпустці в Коблеве — комплекс VitalPark. Ми поїхали туди у перших числах вересня, тож людей там вже було мало) Там були офігезні сніданки, зелена територія, ставок, фонтанчики. Зранку було так тихо... Тільки пташки щебетали й водичка у фонтані журчала.
У Сакартвело були гарні краєвиди: всюди високі гори та пагорби.
Тут, у Польщі, теж дуже гарно. Зараз у мене з вікна чудовий краєвид.
“Люди у Сакартвело — офігенні. А влада — ні”
Знаю, що про повномасштабне ти дізналася якраз у Сакартвело. Пам'ятаєш свої емоції в той час?
Так, звичайно... Моя сім'я виїхала за 20 днів до повномасштабного. Просто про всяк випадок, бо та напруга, що наростала через війська на кордоні, ставала нестерпною. Вирішили полетіти з Одеси до Тбілісі. Тоді там ще така приємна ціна була і нова авіалінія. Нас підкупили краєвиди, тож вирішили злітати, відпочити. До речі, це був наш перший виїзд за кордон. За рік до цього ми зробили закордонні паспорти — чисто так, "щоб було", як кажуть. Але їх наявність теж якоюсь мірою спростило нам прийняття рішення щодо виїзду. Прилетіли у Тбілісі 4 лютого — з холоду й снігу у сонячну країну Сакартвело. Ми ходили на екскурсії, багато фотографувалися, підіймалися на фунікулері на величезну висоту, їздили в Боржомі.
Проте на душі була легка тривожність через новини. Пам'ятаю, що напередодні повномасштабного вторгнення я писала своїм родичам та друзям, щоб вони виїхали про всяк випадок. Хто куди може — не важливо. Проте ніхто не вірив, що війна почнеться. Ніхто не слухав. Хоча і я теж не вірила. Потім скасували авіаперельоти й стало ще страшніше. Мені здається, що напруга відчувалась у повітрі, стала якоюсь липкою...
Ми відганяли від себе погані думки. Пам'ятаю, що 22 чи 23 лютого ходила по ринку Тбілісі й купляла подарунки друзям. Магнітики, прикраси картвельських (народності Закавказзя) майстрів; смачну чурчхелу — національні солодощі. У той день я дозволила собі повірити, що все буде добре. Уявляла, що зовсім скоро повернуся додому.
Ну але зранку, як і мільйони українців, отримала смс від рідних, що їх обстрілюють, чутно вибухи, волають сирени. На той момент синові було 3 роки, тож мені не хотілося його лякати і я закрилась на якийсь час у ванній, щоб поплакати. А чоловік в цей час бавився з ним.
Всі мої рідні та друзі були у Миколаєві, а багато хто знає, як сильно йому діставалося, особливо, коли взяли сусідній Херсон. Далі я мало що пам'ятаю — мозок багато чого стер із пам'яті.
Було багато дзвінків, смс. Я розповідала мамі, як і що можна знайти у нашій квартирі, щоб вони цим скористалися. Ліхтарики, ковдри, ліки, їжа — все, що тільки можна.
Наша оренда помешкання в Сакартвело добігала кінця, але хазяйка дозволила пожити трохи безплатно. У перший же день тисячі людей вийшли на підтримку України в Тбілісі. У них теж є території, окуповані росією, і до них теж приходила війна... Тож від картвелів ми отримали підтримку та розуміння.
Ми прожили там цілий рік, проте вирішили перебратися кудись ближче до України.
Чому вирішили змінити Сакартвело саме на Польщу?
Ну, по-перше, Польща ближче до України. Тут більше наших людей, бізнесів, сервісу. Легше відправити щось із дому, побачитися з кимось... Тут більше порядку (я маю на увазі роботу поліції, дорожній рух тощо). Менталітет ближчий до нашого, легша мова з точки зору вивчення.
По-друге — наявність русні. В Сакартвело їх дуже багато. Іноді виходиш в центр столиці й думаєш, що потрапив у маскву. Звідусіль цей клятий акцент. Вони собі понаїхали, відкрили бізнеси й живуть добре.
Як гадаєш, чому попри те, що росія окупувала частину Сакартвело, там все ще досить толерантно ставляться до росіян? І чи можна це порівняти із нашим ставленням до росіян яке було ще перед початком повномасштабного?
Не можу сказати, що прям толерантно... Їх не люблять, але квартири все одно здають, бо гроші потрібні. Русняві бізнеси процвітають, бо фактично не мають конкурентів.
До того ж ще й проросійська влада. Люди там офігенні, а от влада — ні.
Вони зможуть це змінити, наприклад на наступних виборах?
Білоруси вибрали іншу владу, але попередня чхати на те хотіла. Сакартвело може чекати такий самий сценарій. Насправді що Білорусь, що Сакартвело — це те, якою могла б бути наша країна, якби ми раз у раз не відстоювали її. В цих країнах теж були спроби скинути владу, але росія швидко розбиралася, "допомагаючи". Ми вже бачили на прикладі білорусів, що вони вибрали іншу владу, але ніхто їх не слухає.
Ну, у грузинів все ж була уже одна успішна революція. Є досвід, як-не-як. А білоруси... У мене, особисто, відчуття, що вони не дуже готові до рішучих дій. Не достатньо в країні тої "прогресивної молоді що підпалює автозаки". У Сакартвело, з їх південним темпераментом, з цим наче не має бути проблем?
Не так давно вони показували свій темперамент, коли влада хотіла якийсь там проросійський законопроєкт протягнути. На якийсь час його відклали — але це поки. Подивимося. Я дуже переживаю за них, бо полюбила цей народ за той час, що прожила з ними поряд. Часто слідкую за їхніми новинами.
Взагалі, правду кажуть за їх темперамент?
Ой, так. Дуже гучно розмовляють, дуже нервові. Постійно "бібікають" на дорогах, сваряться. А іноді не сваряться, а просто розмовляють — а звучить так, неначе вони зараз поб'ються. Довго звикали до цього.
Напевно, потім довелося звикати до поляків?
Та насправді ні. Але я все ще звикаю до того, що тут тебе пропускають на "зебрі", бо в Сакартвело, навіть при зеленому світлі, ти маєш виборювати право перейти дорогу😁. Зазвичай водії "пруть" і їм все одно. А тут ввічливо пропускають. Якщо зупинився трамвай на зупинці, то машини позаду нього сумлінно чекають, тож люди спокійно собі заходять-виходять. Тут немає бродячих тварин — це теж і досі дико для мене. Бо в Тбілісі їх було аж занадто багато... Тут сортують сміття, є велодоріжки та багато іншого, що мені подобається.
Як відчувається підтримка українців у Польщі?
Вже пройшло півтора року з початку повномасштабного, тож частина українців повернулися назад, інша частина — вже якось влаштувалися тут. Проте пам'ятаю, що розповідала мені мама, коли на якийсь час виїжджала до Польщі. Тоді це було страшно: переповнені потяги, крики, плач дітей та жінок. Черги на кордоні, давка... Проте її вразило, скільки ж людей стояло по ту сторону, зустрічаючи наляканих українців. Мама казала, що поляки просто давали пакети з цукерками, іграшками, хлібом, просто всім, хто проходив повз. Вона навіть не помітила, як у неї в руках з'явилася торба з усім необхідним — якась пані просто дала цю торбу й побігла до когось ще. Я пам'ятаю, як мама розповідала про це мені й плакала, а я, згадуючи це зараз, теж плачу.
Підтримка поляків була неймовірною — це правда. Але ж варто розуміти, скільки вже пройшло часу. Проте вони все ще привітні до нас і я безмежно за це вдячна — мені достатньо😊.
Вивчила уже польську?
У Польщі багато наших. Куди не знайдеш, чутно "шо" і наше рідне "г". Але і їх мову уже трішки вивчила. От у Сакартвело, там все дуже складно. Зовсім незнайомий мені алфавіт. Літери чимось схожі на ельфійські. Максимум 10 слів використовувала їхніх. Багато з них знають не тільки російську, а й англійську, тож проблем у спілкуванні не було.
“Не знаю, як можна НЕ ГОВОРИТИ українською”
Я був у Польщі, ще у 2020-му. Мені впало в око те, наскільки там гордяться своєю країною, культурою, історією.
А от у нас, попри всі історичні події, все одно на язиках багатьох людей було дуже популярним говорити “совкове” твердження про братні народи. Як наслідок, вирісши у Чернівцях, я все одно довгий час був впевнений, що південь України тотально зросійщений. Ти прожила 28 років у Миколаєві. Який там був стан справ увесь цей час?
Не можу сказати однозначно, бо могла не бачити усієї картини. Але так — усі мої знайомі були (а хтось і залишається) російськомовними. Усе моє оточення, мої рідні... В школі треба було розмовляти українською, так. Але поза нею всі переходили на російську. З крінжового — пам'ятаю, що в моїй школі були уроки “рускага язика”. Десь раз на кілька тижнів. Але сам факт. У селах або селищах міського типу говорили частіше суржиком, аніж чистою українською. Але в містах української мови було мало.
Я вже майже два роки не була у Миколаєві, але мені багато хто казав, що там російської мови не сильно й поменшало.
Сумно, що довгий час це все здавалося нормальним. Я розмовляла російською і мені чесно було норм. Хоча, я з радістю купляла книги українською, бо наша мова милозвучна, приємніша. Проте сама не розмовляла. У сина теж перша мова, яку він почув — російська. Зараз, із нами, він розмовляє українською. дуже непогано, до речі. Проте, якщо в садку діти говоритимуть російською, то він теж починає. Так само й з родичами — якщо хтось російськомовний приїде у гості, то Ярик вже забуває українську. Мені прикро, але й звинувачувати немає кого, окрім себе. От так сильно нам "накидали" цю чужу мову, що в якийсь момент кордони "розмилися" й ми вирішили, що вона і наша теж. Тепер мені гидко. Коли я дивлюся старі відео, то мені здається, що то якась інша людина говорить — не я.
Читала українською. А писала раніше..?
Тільки російською. Українською почала писати вже після повномасштабного вторгнення. Було не так складно, бо читання книжок українською мовою дало мені якусь словесну "базу". Проте зараз я пишу набагато краще — прийшло з досвідом.
А російськомовні твори перекладеш на українську?
В основному то були вірші. Ну і підліткова історія про вампірів. Її може колись і перекладу. А от з віршами мені трохи складно. Пробувала, але якось не вдалося перекласти так, щоб звучало гарно. Але повністю від цієї ідеї не відмовляюся. Можливо, потім спробую ще раз😊.
Перехід на українську можна назвати таким собі рушієм твоєї сучасної творчості?
Так, безперечно це допомогло! Саме зараз сучасна українська література відроджується і мені приємно бути серед тих, хто цьому допомагає. Навіть не знаю, чи продовжувала б я писати, якби не перейшла на рідну мову.
А яке майбутнє російської мови ти бачиш наразі?
Я хочу, щоб вона зникла, але розумію, що тільки мого бажання — замало.
Як відбувся твій перехід на українську? Отак вмить, коли дізналася про початок повномасштабного, чи все ж, через якийсь час?
Через якийсь час. Думки прийшли раніше, але я боялася зробити цей крок. Бо "а що ж скажуть родичі", "це буде виглядати нещиро" ну і таке інше. Але чим більше я чула русню навколо себе (у Сакартвело), тим більше мені не хотілось мати з ними спільну мову. Більш того, я не хотіла, щоб вони розуміли те, про що я говорю.
Отож вирішили спробувати. Домовилися з чоловіком спочатку переписуватися українською, змінили мову налаштунків у телефонах. Потім розмовляли десь по 1-2 години на день (я навіть не думала, що це буде так важко). Ми довго шукали потрібні слова, говорили, як Азіров🤣. У мене реально потім боліла голова, як після важкого навчання у школі. Але крок за кроком ми українізувалися. На те, щоб прям вільно розмовляти, пішло десь місяці 3-4. На те, щоб думати українською — трохи більше.
Проте тепер я не знаю, як можна НЕ ГОВОРИТИ українською. Я рада, що це зробила. Хоч мені соромно, що тільки зараз.
От, про мову у телефонах. Чому багато людей дотепер не можуть перекласти на українську? Чесно кажучи, я іноді "ловлю крінж" з того, колись хтось кидає скриншот, а там інтерфейс москальський. І я не знаю, що це: плекання спогадів, думки про “вєлікій язик” чи банальна лінь? Як ти гадаєш?
Мені здається, що всього потрохи. На своєму прикладі скажу, що це важко. Навіть зараз я ледь тримаюся, говорячи з російськомовними родичами, щоб не переходити на їхню мову. Чомусь у мене в такі моменти якесь відчуття неправильності (з моєї сторони😱), що от я повинна розмовляти з ними так, як зручно їм. Я прямо фізично відчуваю важкість і опираюся з усіх сил. А хтось навіть не намагається спробувати — бо так типу зручно. Пам'ятаю, як навіть таксисти в Сакартвело вивчили трохи слів українською, щоб підтримати нас. Декілька разів сідала в таксі, а вони, бачивши у мене на куртці значок з прапором, казали: "Слава Україні", "Доброго дня!" "Вибачте" ну щось типу того. Ну якщо вже чужі люди здатні докласти зусиль, то чому ж я не можу? Тож я чітко побачила, що хочу закінчити використання мови окупантів.
На жаль, я теж багатьох знаю, хто в такі моменти починає переходити на іноземну. Зазвичай, коли звертаєш їх увагу на це, то слідує агресія, типу "це ж просто розмова". Чому вони так захищають мову окупантів?
Я думаю, що у психологів точно є пояснення. Але, на мій погляд, це частково через те, що хтось і досі соромиться говорити українською. Що от так у нас в голові закладено, що головна мова — інша. Я зараз говорю про тих, хто все життя говорив російською (як я, скажімо). Тож навіть якщо ми зробили зусилля й перейшли на українську, то відчувати себе комфортно у російськомовному середовищі стає важко, тому мозок знаходить вихід.
“Завжди хотіла, щоб мого сина звали Ярик”
О. Давай трішки про комфорт. Можеш описати ту "зону комфорту", з якої тобі точно не захочеться виходити?
Я люблю самотність. Дуже люблю дощик, чай, класне кіно, яке можна дивитися в ліжечку, закутавшись у ковдру. Мені подобається читати вдома або ж у транспорті, парку. Я не люблю розмовляти з людьми. Не люблю ходити у гості, шумні тусовки, галас.
Мій комфорт — це тиша й спокій😊. Але маючи дитину й собаку, це практично нереально). Тож моменти спокою я ціную ще більше, бо вони рідкісні.
Раз ти вже згадала, що у тебе є собака, то не можу не запитати дуже важливе питання. Більше любиш собак чи котів?
У мене зараз коргі — а їхні звички трохи схожі на котячі. Тож маю 2 характери в одній тваринці. Можна сказати, що я знайшла гарне поєднання.
Ну а взагалі всіх люблю, бо з самого дитинства були собаки, коти, рибки, папужки, хом'яки, морські свинки, щури.
Можна було цілий звіринець зібрати.
Так.
А нині я рада, що у моєї дитини теж є собака. Він дуже сильно хотів її, навіть листа писав на новий рік. Тож ми з чоловіком вирішили, що як тільки переїдемо до Польщі, подаруємо йому собаку.
Що потрібно у Польщі, аби узяти собі тварину?
Якщо брати з притулку — то не знаю. Але десь чула, що це важко, бо тут серйозно до цього відносяться.
Ми купили собаку, але перед цим, звичайно, запитали у хазяйки квартири. Знаю, що у Польщі, у деяких містах треба платити податок на собак. Але саме в Познані цього немає.
Плануєте якось збільшити кількість домашніх улюбленців?
На цьому поки все. Все ж таки не останню роль тут відіграє розуміння того, що ми не вдома. Скільки ще буде тих переїздів? Ми не знаємо. Поки що одна дитина та одна тваринка — ідеально. А що там далі — подивимося.
Плануєте ще переїзд?
Не хочемо, але життя може готувати сюрпризи — як приємні, так і не дуже. Тому хочеться бути підготовленими.
Ти казала, що вдома було багато тваринок завжди. Це ж, певно, всім варто було давати імена. Хто був відповідальний за їх вибір?
Зазвичай якось всі разом обирали, але коли я вже стала жити окремо, то вибирала сама. Взагалі люблю давати ім'я тваринці на честь когось із книги чи фільму. Але бували виключення. Я просто думаю, на кого могла б бути схожою конкретна тваринка.
Піп і Сем — це були два милих щурики на честь гобітів з Володаря перснів.
Ну а нашого собаку звуть Торін😊.
Дитині ім'я вибрати складніше — бо ти ж її не бачиш спочатку.
Довго обирали ім'я дитині?
Ну я, наприклад, завжди хотіла, щоб мого сина звали Ярик. Мені здається, багато дівчат обирають ім'я майбутній дитині заздалегідь. Але на той момент я знала, що Ярик — це скорочення від Ярослав. А вже потім, познайомившись з його майбутнім татом, він розказав мені, що є ще таке ім'я Яромир. Ну і все — воно мені дуже сподобалося. Потім так само назвала головного героя у книзі.
Можна ще Ярополк. Можливо наступну дитину так назвете? Чи не плануєте поки більше дітей?
Взагалі більше не плануємо. Ну але раптом що — Андрій (на честь мого тата), Любомир — бо співзвучне з Яромиром.
Жіноче ім'я — мені дуже подобається Надія. Але сильно там не обдумувала, бо мені цілком достатньо однієї дитини.
Не думали ніколи всиновити чи вдочерити когось?
Не планували. Але життя навчило не кидатися словом "ніколи".
Якщо не брешуть аватарки в телеграмі, то у тебе на лівій руці є татуювання. Що там зображено, і як прийшла ідея його набити? Плюс, можливо є ще десь татуювання, заховані від чужих очей?
Так, є і не одне. Перше — це мама й син, що сидять на місяці. Зробила після народження сина. Друге — персонаж аніме "Demon slayer" Зеніцу. Робила в Сакартвело. Майстром була дівчина з Херсону. Третє - малюнок грузинського стріт-художника — два котики, як переосмислення роботи Далі. Це всі три на руці. Ще одна, яку не видно, — дві маленькі вишеньки на стегні.
Виявляється, зупинитися майже нереально 😂.
Можна очікувати, що через кілька років твоє тіло буде забите від шиї до п'ят?
Аж так не планую. Але руки хотілося б забити😊.
Є уже ескізи чи ідеї майбутніх тату?
Дуже багато, але поки не сильно про це думаю, бо інші справи.
Але точно хочу уривок з вірша Шевченка, продовжити тематику Demon Slayer ну і багато іншого.
"Думи мої, думи мої"?
"І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі."
“Малюю на рівні трирічної дитини”
Люди в мережі та на публіці зазвичай поводять себе інакше, ніж серед близьких людей. Якою є Катерина Колесник удома?
Я добра, мовчазна, мрійлива. Багато думаю, пишу, читаю, іноді люблю пограти в комп'ютерні ігри. Люблю тварин, м'які іграшки.
Часто плачу від сентиментальності.
Що зараз читаєш?
Г’ю Гоуї — “Бункер”.
Маєш якісь улюблені книгарні, де “затарюєшся” книгами?
В Миколаєві їх не те щоб багато було. Іноді брала щось прикольне у КСД, так більше й не пригадаю. Зазвичай замовляла онлайн теж в КСД або в Yakaboo. Барахолки теж любила 😊.
А як більше любиш читати, паперові книги, чи електронні?
Звичайно, люблю паперові. Але під час всіх цих переїздів та знаходячись далеко від дому й українських книгарень, зацінила електронну книжку. Вона дуже зручна, компактна. Вона вміщує в собі багато різних книжок, під різний настрій. Дає змогу читати без освітлення й таке інше.
Які ще галузі мистецтва тобі до вподоби?
Музика, кіно, театр. Обожнюю картинні галереї та музеї. Тату, як мистецтво, теж.
Ти любиш малювати? Чи більше подобається дивитися на малюнки інших людей?
Малювати я вмію на рівні трирічної дитини😂. Тож ні. Але часто беру в малого якісь розмальовки. Вони мене заспокоюють. Але я дуже захоплююся тим, яку красу творять художники. У мене вдома залишилася велика картина з Відьмаком, яку написала моя знайома.
Останнім часом стали дуже популярні картини по номерах.
Дарували таку, але не встигла навіть почати. Тож картина залишилася вдома.
Які фільми полюбляєш?
Насправді їх багато... Ван Хельсінг, Констянтин, Початок, Ріддік, Еквілібріум (це взагалі🔥), Інтерстеллар — ну і все у тому ж дусі. Якесь глибоке, цікаве кіно, яке змушує тебе задуматися про щось.
Син уже дивиться щось таке з тобою?
Ні, таке ще точно зарано. Але ось найближчим часом планую познайомити його з першою частиною Гаррі Поттера❤️.
Чому цей Всесвіт Гарі Поттера став настільки популярним?
Важко виділити щось одне... Розповідь про звичайну людину, яка раптом опинилася у вирі чогось незвичного, чарівного — хороший хід. Кожна дитина мріє, щоб і в її буденному житті сталося якесь диво. От як омріяний лист із чарівної школи😊.
Хороший світ, у якому є свої звичаї, незвична їжа, магія... Трійко друзів — абсолютно різних за характером, проте у їхню дружбу віриш. Гаррі, якому хочеться співчувати. Герої добре продумані та описані😊.
І що потрібно українським авторам, щоб їх твори теж стали світовими бестселерами?
Насправді немає ніякого секрету... Всі успішні письменники кажуть одне й те саме: пишіть для себе. Пишіть ту історію, яку хочете ви. І тоді вона буде чудова, бо в неї можна повірити. Пишіть якомога частіше, читайте багато різних авторів, не лінуйтеся редагувати й переписувати, будьте відкриті до зауважень.
“Іноді знімаю окуляри. Тоді вдома миттю стає дуже чисто”
На деяких фото ти в окулярах. На деяких без. Маєш показання для того, аби носити окуляри, чи це просто такий аксесуар?
Раніше носила, бо від монітора втомлювалися очі, ще коли працювала адміністратором. Потім завагітніла і зір просто з такою швидкістю почав погіршуватися, що я не очікувала😢. Два роки тому був мінус 2,5. Зараз не знаю, але точно ще гірше, бо погано бачу навіть в окулярах. Іноді знімаю окуляри для фото, проте без них вже важко😢. Але у квартирі як чисто 😂, якщо зняти їх.
Що ж ти адмініструвала?
Квест-кімнати. Популярна штука була.
Ким ти ще працювала, живучи в Україні?
Оператором кол-центру та секретарем.
У операторів завжди є якісь кумедні історії про дзвінки клієнтів. Можеш щось таке пригадати?
Пригадати вже важко, бо пройшло років 8-10.
Пам'ятаю, що була в мене у вихідний день (так вийшло, що я когось підміняла) якась бабця на лінії. Вона дуже чекала на свою посилку (я була оператором служби доставки) і задовбувала дзвінками з самого ранку всіх операторів. Потім вони просто "скіпали" її номер, аж поки він не перекинувся на мене. Ну і мені випала честь прослухати усі можливі матюки про себе, нашу компанію, кур'єрів та взагалі всіх людей😆. Їй не сподобалося, що чекати треба цілий день (з 10 до 18) і ми не можемо сказати їй точного часу.
То була зима, ожеледиця, затори... О 17 мені подзвонив кур'єр й попросив сказати тій бабці, що доставка буде в понеділок.
Бабця, напевно, подумала що з неї знущаються.
Спершу так подумала я!
Кур'єр сказав: "Я з цією скаженою розмовляти не буду, подзвони ти"😅.
В той день я почула багато нових матюків.
Люди різні, і я наче не конфліктна, намагаюсь “розрулити” теж. Проте часто емоції оточення охоплюють і мене. Я не завжди можу це контролювати.
Матюкалася на ту бабцю, чи все ж вдалося стриматися?
Ні, ти що. Нам не можна було. І першими слухавку кидати теж😐. Тож наговорила мені та бабця хвилин на 30, а за нормою ми маємо розмовляти до хвилини, аби була гарна статистика, щоб премію видали. У мене саме така й була. Але потім цей дзвінок мені все зламав.
Можна було просто відкласти телефон та піти обідати чи ще чимось зайнятися.
Та приблизно так і було. Я уже розуміла, що премія мені не світить, тож не сильно ризикувала.
“Дякую чоловіку за те, що вірить у мене”
За освітою ти — бухгалтерка.
Вчилася на бухгалтерській справі, але особливо душа ніколи не лежала до цього напрямку. Все-таки — творчість мені ближча.
Чому тоді обрала бухгалтерію, а не, скажімо, філологію чи журналістику?
На той момент вибрала аби що, тільки б рідні заспокоїлися. Пам'ятаю, я тоді навіть ризикнула сказати, що взагалі-то хочу стати письменницею, що пишу книгу. Ну але ніхто мене не слухав й значення не придав моїм словам. Було б круто, якби у мене ще тоді повірили й спробували розвинути оту письменницьку рису. Але маємо, що маємо.
Письменництво все одно мене наздогнало😊.
Як гадаєш, чому тоді не прислухалися до тебе?
Не сприймали серйозно... Хотіли чогось іншого для мене (а може — для себе?).
Зі своєю дитиною намагаюсь так не робити. Підтримую всі його "хочу" — футбол, малювання, боротьба — щось сподобалося, щось відкинув. Але мені хочеться, щоб він відчував підтримку. Звичайно, йому лише 5 і про якісь там великі зміни у житті ще розмов немає. Проте дуже хочеться бути тією людиною, з якою він не боятиметься обговорювати свої мрії.
У Грузії чи Польщі ти десь працювала(-єш)? Чи займаєшся тільки письменництво?
Письменництво. Дякую чоловіку за його віру в мене та можливість займатися улюбленою справою.
Курси від “РИБА” — то був його подарунок.
Можна сказати, що чоловік тебе підтримує у всіх твоїх починаннях?
Так, бо і він теж письменник. Колись писав, вигравав конкурси, друк у збірках був... Він читає мій канал, дає якісь поради. Ми обговорюємо книжки та фільми, їхні сюжети. Ми фанати Сапковського та Толкіна😊.
Але він взяв на себе відповідальність за фінансову сторону нашої сім'ї, тож йому довелося зосередитися на цьому😔.
Можливо напишете щось удвох? Як взагалі ти ставишся до співавторства?
Ми часто обговорювали Дяченків, бо колись це були наші улюблені письменники. Мені завжди було цікаво, як їм це вдається? Але особисто мені такий варіант не дуже подобається. Мої тексти — то мої тексти 😁. І я хочу писати так, як хочу я.
До того ж ми обоє "душнілки", тож доводили б щось одне одному, сперечалися.
Але буває таке, що я ділюся своєю ідеєю, бо хочу почути його думку. Можливо, я десь щось упустила в сюжеті. Тож він може це помітити. І навпаки: коли у нього виникає ідея, він розповідає мені. Не пише, на жаль, але занотовує у блокнот. На майбутнє.
Виходить, він твій перший бета-рідер.
Ну типу того, але тексти не читає. Слухає ідеї та говорить свою думку😊.
Бета-слухач думок.
Точно!
Як ви з ним познайомилися? Хто кого знайшов?
Познайомилися 7 років тому у квест-кімнаті. Він прийшов з друзями святкувати свій день народження, а я проводила для них гру. Розповідала правила, потім слідкувала по камерах, чи вони можуть впоратися, давала підказки.
Трішки допомогла йому тоді?
Та вони й самі впоралися. просто після цього стали спілкуватися й закохалися. Бо вже тоді було багато спільного.
Якщо я не забув математику, то від знайомства до твоєї вагітності пройшов рік стосунків. В наш час, це вважається досить стрімким розвитком стосунків.
Понад рік, можливо десь півтора... але так. Не те щоб ми планували, але нас ніхто не питав.
Проте малий в нас кльовий і йому вже 5, а ми наче не такі й старі. Тож молодими батьками теж бути непогано (заспокоюю себе, як можу😅).
Жити разом почали до вагітності чи уже коли дізналися про вагітність?
Ні, з'їхалися раніше на 4-5 місяців. Пожили трохи для себе😁, ну і досить.
Нічого, от син виросте, то поживете ще для себе.
Якихось там ще рочків 13-15.
“Головне, щоб у творчості були плани на мене”
От я знаю кількох авторів саме з Миколаєва. Крім того, в інших галузях теж багато людей, так чи інакше пов'язаних з цим містом (чого варті тільки Ольга Харлан, що там народилася та Олександр Абраменко, котрий проживав у місті з десяти років). В чому секрет Мико?
Я думаю, що в кожному місті живуть талановиті люди. Миколаїв рідний мені та тим, хто у ньому живе. Напевно, це і надихає людей — щось рідне та знайоме.
Які твої улюблені місця у Миколаєві?
Напевно, набережна. Гадаю, там всі миколаївці мають особливі спогади. По річці туди-назад їздили річні трамвайчики, на яких можна було покататися. Недалеко стояв пішохідний міст через річку, увішаний замками, які залишали закохані пари.
Зізнайся, скільки разів ти залишала там замочки?
Жодного. Якось мені нема до того діла.
Улюблений дитячий спогад?
Їх багато, але мені подобаються спогади про книжки. Пам'ятаю, читала книгу про космос — там така мультяшна мальовка і дітки у скафандрах на обкладинці. Пам'ятаю точно, що тоді там Плутон ще вважався планетою.
Пам'ятаю, як тато подарував мені величезну енциклопедію про космос — вже з реалістичними зображеннями, глянцевими сторіночками... А для мене такі спогади важливі, бо тата не так багато було у моєму житті — він мав іншу сім'ю, тож ми бачилися у кращому випадку на якісь там свята. Ну як от новий рік чи мій день народження. Тому я бережу ті крихти спогадів, що маю про нього.
Ще згадую, як купу разів перечитувала "Чарівника країни ОЗ" — така зелена обкладинка з чудовими ілюстраціями.
Не було бажання займатися астрономією?
Ні. Тільки полетіти в космос.
Кажеш, що в дитинстві перечитувала Баума. А малому не читала його казки? Я от навіть нещодавно читав їх доньці. Хоча вона, на той момент, була у п'ятому класі вже. І все одно, це дуже цікаві казки. Навіть мені. Тим паче, що в дитинстві я читав тільки чотири перших, здається. А їх там куди більше, як виявилося.
Так, я теж була шокована, що їх більше. Вдома читала, але вона була російською. І я не пам'ятаю, можливо то була адаптація Волкова.
А зараз ми читаємо те, що мені вдасться знайти, бо все ж таки ми не в Україні. Тут вибір наших книжок менший. А те, що є, коштує якихось нереальних грошей. Намагаюсь зібрати хоч якусь бібліотеку, проте в голові постійно сидить думка “а що як нам знову доведеться переїжджати”? Знову частину книжок віддавати, продавати.
Чи будуєш ти якісь далекоглядні плани, враховуючи обставини. І як взагалі ставишся до планування свого життя?
Скоріше ні, аніж так. Не знаю, добре це чи погано. Ми просто намагаємося жити сьогоднішнім днем. Важко планувати на далекий час вперед, в силу різних обставин, на які неможливо вплинути.
Поки що, думаємо залишитися у Познані, але не знаємо, вийде це чи ні. Тут досить дорого, як по оренді, так і за цінами у магазинах. Та і просто, це не “вдома”. Але ми стараємося.
А на творчість які маєш плани?
У мене то плани на творчість є. Головне, щоб у творчості були плани на мене.
Я працюю над книгою, але я сама себе заморочила купою речей, тому розумію, що закінчу її не завтра і навіть не цього року. Тому, щоб відволіктися, я пишу коротенькі фантастичні оповідання, як от “Аманда”. Можливо напишу ще кілька і видам їх у збірці.
Ну і також, планую розвивати свій канал, продовжувати розвивати новий проєкт BestSeller. Хочеться запроваджувати щось нове. Можливо якісь онлайн чи офлайн зустрічі.
Ну і наостанок. Що ти хочеш побажати тим людям, які прочитали дане інтерв’ю?
Хочу побажати бути собою. Завжди. Кожен з вас особливий та унікальний, як і ваша творчість. Надихайтеся тими, хто вам подобається, проте не заздріть, якщо хтось, наприклад, пише краще за вас. Ви не знаєте, скільки людина вклала сил у свій текст, щоб він став саме таким. Ви не знаєте, скільки сумнівів було в людини й скільки разів вона зривалася й закидала свій текст, перш ніж ви отримали змогу його прочитати. За цим всім стоїть титанічна праця, більша частина якої відбувається всередині автора. Тож не бійтеся, а пишіть. Працюйте над собою, над текстом. Не сваріть себе сильно, але й не забувайте хвалити. Не думайте про те, що все вже написано до вас — це не страшно. Ви все одно напишете по-своєму. Тільки так, як зможете ви.
