Олександр Бовкун: “Я — організатор цієї всієї катавасії, під назвою Patison”

Зміст
Олександр Бовкун

Нещодавно світ побачила третя збірка від авторів примарної спілки Patison — “Паперовий Топчик 3: Містика та жахи”. З цієї нагоди ми спілкувалися із паном Олександром Бовкуном про життя-буття, творчість та всілякі труднощі, які можуть спіткати письменників на їх творчому шляху. Хоча, в першу чергу, це була розмова з людиною, що має багатий життєвий досвід і готова ним поділитися.

Олександр Анатолійович Бовкун народився 1 січня 1972 року у Броварах. Далі, все як і в більшості: дитячий садок, школа, армія, ВНЗ. До речі, служив Олександр у двох арміях, радянській (де отримав звання “Молодший сержант”) та українській (де дослужився уже до “Сержанта”)..

Далі був довгий пошук себе (освоїв більше ніж тридцять різних професій), не надто щасливе сімейне життя (нині розлучений) та хвороба, але натомість Олександр знайшов себе у творчості. Любов читати книги таки конвертувалася у любов писати.

Коли я запитував, ще перед початком інтерв’ю, як у нього справи, то отримав відповідь: “Постійно у пошуках сюжету з великої літери та дешевого місця на цвинтарі. Краще, звичайно, кремація.:)) “

1. “Соціум маніпулює людьми”

Олександр завжди любив активний відпочинок

Існує такий популярний в мережі мем: "Треба пити з друзями, аби дізнатися, що вони хочуть кремацію".
Ти теж надаєш перевагу такому способу, чи можливо таки "дешеве місце на кладовищі" — кращий варіант?

Мушу сказати, що нині "дешеве" місце на кладовищі, то зовсім не дешево, а мінімальна ціна кремації в Києві п'ять тисяч гривень. (Ближче ніде крематорію нема)
Вже той факт, що мені про це відомо може сказати доволі багато про мої вподобання:)))
Алкоголь в побутовому користуванні я розглядаю скоріше, як медикаментозний препарат. Від вживання одноразово більше ніж ста грамів оковитої й наступних за цим великорозумних бесід на кшталт "ти мене поважаєш?" мене верне.
Напевно десь в далеких пращурах у мене були кішки. Саме кішки, бо вони намагаються своїм стилем життя не лишати після себе зайвих слідів і запахів. Я вважаю, що цим світом і своїм життям я користуюся на правах оренди. Відпочиваючи на природі, я хочу щоб через найкоротший термін часу ніхто вже не міг сказати, що тут хтось відпочивав. Якщо користуюся чужою майстернею, або інструментами, перфекціонізм вимагає, щоб після мене все було на попередніх місцях.
З тілом те ж саме. Щоб лишити після себе якомога менше сміття, краще за все скористатися кремацією і просто викинути попіл до річки, або використати як добриво.
А ще я хочу, щоб у суспільстві поважали моє право на евтаназію. Однак суспільство не вважає, що я маю на це право.

Гадаєш, це дійсно право людини?

Так. Можу впевнено сказати, що евтаназія то єдине незаперечне право людини. Бо якщо ні, то це буде означати, що людина "мусить" жити.

Як, у такому випадку, відрізнити ситуацію, коли це необхідність, від імпульсивного бажання людини ?

А чим не догодило імпульсивне бажання? Далеко не всім імпульсивним бажанням дають хід. Бо якби так було, то польотів з вікна було б більше.

Якщо людина може себе вбити в будь-який спосіб. Навіщо їй евтаназія?

Соціум маніпулює людьми. Лише один приклад: самогубців не ховають на християнському цвинтарі.
Використовується людина соціумом як шмата. Повинна животіти до "природного" кінця шматком м'яса, а філософи будуть їй втирати весь час про те, що життя то велике благо, терпів і нам велів, пройти шлях до кінця. Гидко.
А евтаназія також не дуже вдало сформована концепція. Виходить, що евтаназію соціум якимось чином одобрює. Це також гидко. Це повинен бути вибір людини, бо вмирає вона не в соціумі. Вона вмирає одна. Соціум взагалі не повинен мати до цього відношення.

Чому ж тоді у військових самогубство — це справа честі? Чи у самураїв? на них соціум не має впливу?

Має. Соціум підтримує вчинок самураїв. Це не повинно стосуватися соціуму. Це не гарно і не погано. Це право людини.

2. «Кожен, хто встромить заступ у рудому лісі — живий мрець»

Гірський пейзаж

Самураєм ти не був, але цікавих професій у твоєму житті було вдосталь. З усіх, мені впадає в око: "хімік-ядерник ЧАЕС". Як ти туди потрапив? Що входило у твої обов'язки? І як довго там пропрацював?

Вчився у Чернігівському педагогічному. Закохався у мешканку Славутича. Одружився, бувши студентом у лихі дев'яності, коли, якщо ти не бандюк, то грошей ніколи не побачиш. Влаштували на Чорнобильську АЕС слюсарем третього розряду, потім станочником. Вже працюючи, скінчив першу вишу, вчительську. Завдяки своїм художнім здібностям, перейшов у відділок інструктажу персоналу, і став інженером. Для виправдання посади, потрібна була технічна вища освіта, тож вступив до Севастопольського інституту ядерних технологій і промисловості та пішов в інструктори. Загалом на ЧАЕС пропрацював 7,5 років. На інженерній посаді в обов'язки входили інструктажі персоналу і допуски в зони різного ступеню зараженості. Суцільна нудота. Користь від того всього лише в тому, що коли я отримав інформацію, про те, що кацапи окопалися в рудому лісі, я зрадів, бо точно знав, що кожен хто встромив там заступ у землю, то живий мрець.

Вчительська освіта, інструктор з персоналу на ЧАЕС та інструктор з пішохідного та гірськолижного туризму. А ще лектор, вчитель фізкультури та військового вишколу. Подобається навчати людей?

Подобалося, доволі довгий час. Але зустрів велику різницю в тому, щоб навчати людей і допомагати людям вчитися. Взагалі зрозумів, що більшість діяльностей має цю неприємну особливість. Як тільки є бажання перетворити хобі на професійну діяльність, виникає необхідність потоку, збільшенню кількості клієнтів, а отже зникає творчість і виникає прошарок клієнтів, яким потрібно впарювати свої послуги. Тож будь-яка педагогічна діяльність має право на життя не тоді, коли є педагог, який готовий щось дати учням, а лише тоді, коли є учні, які в будь-якому випадку своє візьмуть, а педагог потрібен лише як дороговказ, завдяки якому легше знайти дорогу до своєї мрії.

"Інструктор з пішохідного та гірськолижного туризму". У мене питання до другої частини цього формулювання. Вмієш у слалом та швидкісний спуск? Чи тільки як інструктор, не більше?

Лише як інструктор можу під захопленими поглядами новачків снігу з під лиж в окуляри насипати...
Хоча я чогось те. Забрехався. Не можу.

Правдиво буде звучати слово "міг". Бо зараз з подагрою не те що на лижі не стану, іноді до туалету з ліжка встати не можу:))).

Цікаве відчуття, коли з віком, або через якусь напасть людина втрачає якісь свої здібності й замість теперішнього часу починає вживати минулий. Я вважаю це корисним досвідом. Це потрібно пережити для розуміння загального балансу.

Коли перестав могти? Зазвичай хвороби не з'являються на пустому місці.
Років п'ять тому почав помічати біль в гомілковостопних і колінних суглобах. Про діагностування навіть не думав. Переболить і все. Навіть навантаження давав, щоб кров розігнати. Бігав по три, а то й п'ять км, для підтримки форми.
Одного разу прокинувся зранку з коліном, що розпухло так, що в штанину не лізло і гнутися відмовлялося. Це років три тому було.
Я перелякався великої пухлини. Думав навіть, що рожу десь отримав (хвороба така). До лікаря звісно не пішов. Через тиждень набряк спав і я зміг повернутися до роботи. Потім все нормально. Боляче, але не так щоб. Забулося на пару місяців. А потім знову. Таких великих набряків вже не було, але в критичні моменти приступів і лежати було боляче. Навчився медикаментозному знеболюванню. Десь за пів року до вторгнення, зрозумів, що бізнес все. Закрив приватного підприємця і вже сидячи вдома почав розбиратися в тому, що ж я маю за болячку.
Десь за тиждень копання в інтернеті остаточно діагностував собі подагру.
Звик, що всі хвороби лікуються зміною стилю життя, харчуванням, питвом і самонавіюванням. Віра допомагає. Перевірено.
Тоді вже пішов до лікаря. До лікаря є сенс іти, лише коли сам можеш все розповісти йому про свій діагноз. Так і вийшло. Мені намагалися втюхати хворобу судин, варикоз, та інші діагнози, але після рентгену лікарка вимушено погодилася з тим, що я таки став гордим володарем спадкової подагри. Сам вже вирахував, що отримав цей подаруночок від матері. І вжахнувся її болевитривалості. Вона свого часу максимум на коліна пов'язку накладала.
Подагра загострюється з падінням рівня обміну речовин (десь під п'ятдесят років, тут у мене все за графіком). Це неможливість виводу з організму сечової кислоти й відкладення її у вигляді кристалів на поверхні ковзання суглобів. І суглоб перетворюється на наждачний папір, при згинанні сам себе пошкоджує. Дуже боляче. Як вилікувати — лікарі не знають. Обмеження в харчуванні певними продуктами, як то малина, помідори, м'ясо тощо, дає лише полегшення стану, але сенс хвороби в обміні речовин.

А в юності чим ще займався?

Що ще? Розряд з боксу. Юнацький розряд з рукопашки й вільної боротьби. В інституті взяв розряд з паверліфтингу. Не було тоді комп'ютерів. Розважалися як могли.:)))

Тобто, сила в руках була завжди?

Сила в м'язах у мене збереглася дотепер. Але моїх суглобів вистачить на пару км швидкої ходьби, а потім тиждень на дивані відлежуватися. А зі зниженням рухливості відразу набрав вагу. За три останні роки, через хворобу, перетворився в розвалюху. Так і живемо:)))

Чим іще можеш похвалитися?
Ну, з лижами розряду не було. Там, як я уже сказав, інструктував початківців. Мав якісь звання з пішохідного туризму, спортивного орієнтування на місцевості. Балувався альпінізмом. Ходили сотню км за 24 години. Виходили зимою на ночівлю в наметах при -24С. Намагався освоїти "полювання на лисиць" (колись був такий підвид орієнтування), але за совка на те гроші потрібні були на радіопричандали, а з грошима тоді було не так щоб щось. :)))

І які частини світу ти встиг дослідити в межах своїх туристичних походів?

Карпати, Крим, Кавказ. Були походи з перетином перевалів вище 3000 метрів. Весь час заздрив людям з музикальним слухом. Пісні коло багаття — щира насолода. Лишалося бути вдячним слухачем.:))

Які вершини підкорив за цей час?

Вершини стандартні. Карпати — Говерла, Крим — Південна Демерджі, Кавказ — не пам'ятаю вже, там назви ще дивніші ніж в Криму. Взагалі на назви у мене склероз. Добре лиш Ай-Петрі та Аюдаг запам'ятав. Але їх всі знають.

У таких походах має бути купа історій, які можна розповідати. Поділишся деякими найяскравішими?
Історій дійсно багато. Але тут не в історії цікавинка, а в тому, як її розповісти. Для такого діла потрібно ще одне інтерв'ю брати та обов'язково руками розмахувати під час розповіді:))))
І назви в історій відповідні. "Овече вим'я на десерт", "Швидка Настя серед кавказьких гір", "Дамбайське морозиво", "Не пийте кисіль, там повар ноги мив", "Загублена дорога", "Загублений напарник", "Загублена ціла група", лякалочки на кшталт "Чорного альпініста" тощо.
Оце перераховую і думка в голові: це ж можна купу оповідань написати, але якось воно буденно так, що відчуваю ліньки то все описувати. Горам я вдячний за зоряне небо. Ніколи я більш не бачив такого зоряного неба, як в горах. Саме атмосфера такого неба і нічного багаття потрібна для того, щоб у незміцнілі юнацькі мізки заходили ті історії.

Спробуй налякати мене Чорним альпіністом.

Варіацій декілька, але все те зводилося до правила спати в наметі головою до виходу, бо чорний альпініст тиняється по горах у пошуку свого напарника, який льодорубом перебив йому страховку, або взагалі проламав йому тим льодорубом голову (на вибір), або таку ж підступну свою дівчину, яка (вигадай щось на свій смак). І от якщо спати головою до виходу, то альпініст тихенько подивиться на обличчя, зрозуміє, що ти то не він, або не вона і піде далі. А як ноги побачить, то полізе всередину намету, щоб подивитися на обличчя. Перевіряти, що буде, як альпініст полізе, нікому не хотілося. :)))

Ну, це дійсно історія для горорів. Певно, вона не написана тобою, тому що це не геть твій жанр?

Так. Ця історія то туристичний фольклор. Як у таборах відпочинку розповідали "Колись, темної, темної, темної ночі, в темному, темному...."
Так і туристи з покоління в покоління передають чорного альпініста в різних варіаціях.

А якби все ж ти писав цю історію, якою б вона була?

Жахи, як і ваніль, то зовсім не моє. Я думаю ти мав нагоду у тому впевнитися, прочитавши Мілітарку.
Кажучи про туристичні оповідання, я мав на увазі те, що відбулося саме зі мною.

3. “Найбільша моя роль — Фігаро”

Бовкун намагається зіграти роль лева

А як з цими всіма професіями та походами пов'язалися танці та акторська майстерність?

На танці пішов з дружиною, для підтримки тонусу сімейних стосунків. Хоч для суто професійного рівня вік вже був не той, але втягнулися, навіть встигли взяти перші місця в Київській області на змаганнях у класі хобі. Плаття, фраки, танцювальне взуття. То не тільки привабливо звучить, то і дуже притягує. Відразу на думку спадає факт, що в Великобританії вправним танцюристам можуть навіть дати дворянський титул. Танці, то для мене, напевно, найприємніші спогади. Одного разу на тусовці творчого бомонду нас познайомили з режисером народного театру "Пілігрими". Нам з дружиною запропонували місце в трупі (театр народний, тож все на шару:))), і коли хвиля танцювального ажіотажу пішла на спад, після роботи збиралися в домі культури, вчили ролі, брали участь у спектаклях. Найскладніша і найбільша моя роль — Фігаро в комедії П'єра-Оґюсте́на Каро́на де Бомарше́ "Шалений день, або весілля Фігаро". Театр також згадую з вдячністю. Там я поборов страх перед сценою. Там було цікаво і весело. Завдяки театру нині написав коротеньку містично-гумористичну п'єсу "Ти Новий Рік!".

Навіть жаль, що зараз не маю ніякого відношення до театру.

Якщо порівняти, позицію глядача та позицію актора. Наскільки сильно змінилося сприйняття театру?

Сприйняття театру не змінилося. Я ріс при совку. Пієтет мав лише перед тим, що показують по телевізору. А театр з дитинства сприймав цілісно з акторами, репетиціями, лаштунками. Після виходу на сцену лише отримав повне розуміння прислів'я "Не святі горшки ліплять", бо мав певний острах перед великою публікою. Заняття танцями й виступи на змаганнях не змогли порушити в мені той комплекс. Зрозумів також, що всі страхи та комплекси з приводу своєї зовнішності проходять в той момент, коли людина зможе сприймати себе таким, як є, і зможе сміятись зі своїх вад. За наявності таких умов, зможу виступати хоч на всегалактичній сцені.

Чи хотілося б, щоб якийсь театр таки взявся за її постановку? Можливо уже були вистави по п'єсі "Ти — Новий Рік"?

Про постановку цього твору на сцені можна лише мріяти. Якщо навіть опустити замаленький розмір і банальність сюжету, все одно поставити таку п'єсу технічно дуже складно, хоча б тому, що головним героєм є маленький хлопчик. А от якби комусь захотілося зробити формат багатоголосої аудіовистави, впевнений, у навушниках то звучало б дуже колоритно. Однак я, як автор, звісно ж вважаю своє творіння шедевром, що може аж ніяк не відповідати запитам публіки. Тут вже читачу, чи можливому слухачу видніше.

А написати іншу п'єсу, яка "відповідатиме запитам публіки"?

Хоч я і вимушений зізнатися, що пишу для публіки, але у мене немає ніякого бажання писати щось відповідно до її запитів. Можу писати лише те, що подобається самому. Я взагалі писати почав тому, що хотілося щось почитати, а як виявилося, знайти нині щось за моїми забаганками майже неможливо. Тож пишу те, що читав би сам.
Найважчим для мене виявилося віднайти свіжий незаюзаний сюжет, бо як кажуть класики, все вже написане до нас.
Ото й сварюся з музою в надії схилити її до співробітництва. А з новою п'єсою то взагалі важко, бо там і не кожен сюжет підійде, і сюжетів взагалі у мене, що кіт наплакав.

Ти пишеш для читачів, але головний читач — це ти сам? А як тоді знайти інших читачів?

Це питання не до мене. :)) Краще про пошук читачів питати у тих авторів, які вже пройшли цей шлях, мають великі тиражі та можуть порадити дієві способи пошуку. Я ж шукаю нові платформи, щоб можна було розмістити там свої твори (до речі, кращої за Аркуш поки не знайшов), вмовляю різні студії озвучити мої твори, намагаюся опублікуватися разом з іншими авторами, щоб мене могли помітити різні читачі. Згідно з результатами, не можу сказати, що ці способи дієві, але роблю, що можу.

От ти кажеш: "Сам себе не опублікуєш — ніхто не опублікує". Але у тих збірках, які ти випускав, навряд чи є автори, у яких значно більше читачів, ніж у тебе. Чи не логічніше тоді просто публікувати тільки свої твори, і казати всім: "Дивіть, ось я такий хороший автор. Маю виданих кілька книг". Адже це звучить куди краще, ніж: "Подивіться, я є ось тут, у збірці".

Це звичайна математика. Публікуючи десять авторів, я розповсюджую свої оповідання на десять ареалів існування цих авторів. Там їх ЦА, родичі, друзі знайомі. А публікуючи лише себе, як би я не кричав про свою унікальність, як автора, про мої роботи дізнаються лише читачі з мого ареалу існування.
Насправді навіть не має значення, ти просто автор, який якісно пише, чи ти автор, який має талант від Бога. Має значення лише кількість переглядів. В будь-якому випадку відсіються ті, кому твоя робота стане не до вподоби, але обов'язково будуть і ті, які почнуть слідкувати за твоєю творчістю й очікувати твоїх нових робіт.
Тобто навіть не маючи таланту, достатньо просто писати якомога якісніше, щоб за наявності переглядів отримати велику ЦА.
В результаті ми знову впираємося в кількість переглядів, задля якої автори прагнуть якомога ширше розповсюдити свої роботи.
Ось студія Калідор озвучила моє оповідання “Доля воїна”.
Його канал наразі становить близько тридцяти п'яти тисяч підписників. Хочу лишень, щоб якість мого оповідання не понизила рейтингу каналу. :)) (насправді, уже понад 38 тисяч підписників — прим. автора).

Тож пишучи, потрібно видавати на публіку якнайкраще на що ти здатен. Це оповідання я вважаю чи не найкращим своїм твором, хоча на конкурсі воно посіло доволі невисоке місце.

Не здивований тому факту, що “Доля воїна” так невисоко фінішувала на конкурсі? Адже інше твоє оповідання, “Залишитися людиною до кінця”, на цьому ж конкурсі, зайняло друге місце.

А чому дивуватися? На скільки я знаю точка зору автора практично завжди відрізняється від точки зору інших людей. Я не можу сказати, що на конкурсі знаходиться цільова аудиторія саме цього твору. Там скоріш примусове читання конкурсних творів, а за таких умов варіант перемогти на будь-якому конкурсі наближається до нуля. Для мене конкурси то лотерея і я використовую їх лишень для стимулу. Якщо при оголошенні теми конкурсу я відчуваю, що маю певну картинку в голові, то вже за щастя. Значить буде сюжет і народиться новий твір. Саме за це я вдячний конкурсам.

Якби це були конкурси не самосуду, а всі роботи оцінювали журі? Гадаєш, це більш справедливо, чи навпаки?

Мені здається, що хрін редьки не солодше. Все одно це не твоя ЦА. А справедливість вона завжди суб'єктивна. Тож що там, що там — лотерея і для оцінювання свого оповідання використовувати конкурси не слід.

Які твої критерії оцінювання твору?

Віднедавна я вирішив не брати на себе роль вишуканого поціновувача, який може дати адекватну оцінку твору. Оцінюю лише як читач. Для мене існують лише дві оцінки. "Заходить" і "Не заходить". Якщо сів читати, не встиг отямитися, як через три години тебе штурхають в плече і насильно відривають від книжкової фантазії, то однозначно "Так", а якщо через слово перечіплюєшся, або не хочеться читати через прозорість і прогнозованість сюжету і невдалу подачу, то однозначне "Ні". Серединки немає.

Свої твори як оцінюєш? Все одно ж є градація цих творів, від тих, що подобаються більше, а якісь менше. Чи всі однакові?

Дійсно, свої твори оцінюються трохи за іншою шкалою. Не знаю, чи можна взагалі назвати то оцінюванням. Вони як відрізки свого життя, частина історії. Деякі можуть подобатися більше, деякі — менше. Але повністю забракувати жоден не можу, бо не можу відмовитися від шматка часопростору в якому довелося жити.

Який твій твір улюблений на цю мить?

Улюблений мій — "Гра Сфінкса"
Не вважаю його найкращим, але наразі він найсвіжіший, тож симпатизую йому. Напевно, тому, що ще свіжі емоції, які переживав під час народження сюжету.
Улюблений чужий — "Гобіт, або подорож за Імлисті гори" Толкіна у перекладі Моковольського. Тут вже давно без змін. Нічого кращого не траплялося.

4. “Люблю “кишеньковий формат” книжечок”

Сонце над морем. Фото Олександра Бовкуна.

Якщо уже зайшла мова за переклади. Коли прийшло розуміння що читати російськомовні переклади книг не варто?

Соромно, але мушу визнати, що мою свідомість, як і свідомість більшої частини тих українців, які щось таки змогли зрозуміти, підштовхнули до саморозвитку лише кацапські ракети 24-го лютого. Хоча книжок останні років п'ять я не читав. Слухав озвучку, яка звісно майже вся була московітська. Зараз я не лише не читаю московську мову, а й не слухаю. Дуже тішуся, що починають з'являтися електронні книги українською. Мушу також зізнатися, що в останній період паперових та й електронних книг я майже не купую і доволі кволо плаваю у морі саме сучасної літератури. Окрім Забужко, Маркуса і Кідрука з Жаданом з сучасних я, напевно, нікого й не знаю (колег по Аркушу я трохи знаю, то я мав на увазі з відомих).

Хто з українських письменників є улюбленим? Не тільки сучасних, а взагалі.

З минулих, найбільше враження залишив свого часу Володимир Малик з його чотирилогією "Таємний посол" про період кінця XVII ст.
Маю його двотомник Київського видавництва "Дніпро" 1986 року.

Я читав його "Князь Кий" та "Черлені Щити". Мені тоді було років 10, і ця книга (велика книга з обома романами) чомусь таки були у мене вдома. Хоча, літератури у нас завжди було мало. У той час, це було щось "Вау", для мене. І десь тоді ж, я зрозумів, що мені подобається історія України.
Чим тобі сподобався Малик?

Саме так, як ти й кажеш. "Вау" ефект. Напевне тому, що на той час у мене то була чи не єдина книга за жанром пригодницького роману, яка описувала реальний історичний період України. Часи козаків. Це мене тоді так хвилювало, як нині фраза "Засновано на реальних подіях".
Малик зайняв почесне місце в моїй пам'яті, напевно, тому, що просто книг було обмаль. До Мушкетика, з його романом "Яса" я так і не дістався. Дольд-Михайлик "І один у полі воїн" про війну, до якої у мене було суперечливе ставлення.
Просто нікому тоді було порадити, що читати. То й зачитувався Лондоном, Купером, Пшимановським, з його танкістами та собакою.
Коли пішла фантастика — читав усе, що було в доступі. Але Майстра й Маргариту Булгакова не зміг читати, не зайшло, Стругацьких не прочитав, тому що вони тупо були в дефіциті. Лема не зрозумів. Маленького принца і зараз не розумію.
Пол Андерсон, Желязни, Берроуз, Шеклі ... але то не українці.
А українські автори якось затерлися серед того моря.

Якось, ми з однокласником обмінялися книгами. Я йому дав почитати Стівена Кінга, а він мені Гарі Гарісона. Так відбулося моє знайомство з фантастикою. А як відбулося твоє? І з кого починав?

Серія ПФ (Пригоди Фантастика) Айзек Азімов "Я робот" Київ "Веселка" 1987.
Придбана у книгарні за кишенькові гроші.
До речі саме кишеньковий формат. Напевно тому мене й досі тягне на маленькі книжечки.
Саме в ті часи я зрозумів переваги української мови. Бувши з однокласниками в книгарні, помітив як вони кривляться: "Тю... Українською." А для мене то було велике щастя, що розкупляли російські переклади, бо мав можливість придбати й прочитати наші. Нікому нічого не казав, радів собі тихенько, що люди довкола дурні і їм незручно читати українською. Мені ж бо більше лишиться. :)))

Попри все, я багато книг купував російською у шкільному віці. Та і читав нею ще до 14-го року. Так уже вийшло, що багато з нас були жертвами русифікації, самі того не розуміючи довгий час. Крім того, на початку нульових, до прикладу, знайти книгу українською було дуже складно.

І я мав той гріх. І я купував і читав російською. Але я розповідаю про кінець восьмидесятих, коли нас русифікували на стільки, що в магазинах лишалися українські примірники, тому що українці вкрай зросійщилися. Та ще й книги були дефіцитом. Джека Лондона і Фенімора Купера я зміг придбати лише тому, що то був переклад українською. За російську треба було мало не могорич ставити. Тому й радів, що не перевівся в російську школу, як мені радили. Тому, коли отримав паспорт гордо вписав в графу національності "українець", начхавши на тихеньку рекомендацію вписати "будь-яку національність, яку схочу", наче я мав захотіти саме кацапом бути. Тоді до цього відносився легко. А зараз лише злість на ті часи виникає.
Вже маючи паспорт я навіть з Броварів у Київ не міг з'їздити в книгарню, бо будь-який "Свідомий" громадянин міг затримати школяра і відвести в міліцію, бо він не в школі. Зла не хватає.

У Броварах книгарень не було? Чи там вибір був геть поганий?

У Броварах тоді було три книгарні й багацько лотків з періодикою. Але левова частка літератури була совєтська. “Тимур і його команда”, “Цілина”. “Республіка Шкід”. “Красная Гвардія”. Толстой, Тургєнєв, Чехов і іже з ними. Лєнін повна збірка творів. Матеріали Енного з'їзду КПРС — повна колекція в бісовій кількості томів і ось так рядами — лайно, лайно, лайно.

А зараз яка ситуація із книгарнями?

Років зо п'ять як зачинили останню книгарню. Десь ті ж п'ять років тому зник останній ларьок з кросвордами та газетами. Зараз на стотисячне місто Бровари немає нічого. В канцелярських відділах бачив розмальовки для дітей і на базарі з прилавка продавали якісь журнали.

Це дивно. Адже, сто тисяч — то не якесь маленьке провінційне містечко, як на мене.
Можливо, це через близькість Києва?

Хто зна. Моя думка — так сталося всюди по Україні. І це не лише тому, що люди переходять на цифру. Тут багато недогледіло і мін культ

В чому недогляд мінкульту?

В усьому. Все, від закону Ківалова-Колесніченка, до продажу кіностудії ім. Довженка. Тут окремо українську книгу навіть виділити складно. Але ж у нас не політичне шоу.

5. “Я песиміст, з апокаліптичним складом думок”

Зелена природа. Фото Олександра Бовкуна

Демократія — найкраща форма правління з тих, що існують?

Зовсім не до мене питання. Чому, якщо людина знає скільки буде один плюс один, від неї очікують експертної оцінки у всьому?
Можу сказати відносно своєї точки зору: до влади в Україні повинні бути допущені лише виключно українці (не такі, як нинішні, в яких лише паспорт трохи український і той не один, і не такі як Невзоров), тож голосувати я буду за націоналістів і партію Свобода.

Не було бажання самому стати політиком?

Ніколи. І я вважаю, що то погано. Як сказав хтось з аналітиків, нинішнє покоління українців, то нащадки найгірших. Найкращих виморили голодом, згноїли на Соловках, вивезли до Сибіру або розстріляли в урочищі Сандармох. А таких, як я виховували в традиціях виживанства. Щоб вижити, потрібно бути тихше води й нижче трави, відвертатися від підозрілих людей і затуляти вуха від підозрілої інформації. Не намагатися проторувати собі дорогу до кращого життя і не відкривати рота у публічних місцях. І таких як я дуже багато. Те, що я почав писати, то як жест відчаю, бо страх перед смертю вже зник і втрачати нічого. От такі українці й не бажають лізти в таку брудну справу, як політика. Як результат, кількість українців при владі можна на пальцях полічити. Більшість тупо кацапи. Деякі навіть зараз не соромляться своїх російських паспортів. Вони не соромляться робити все, щоб Україна лягла під кацапстан.

Наступні покоління українців уже не такі "зашугані"?

А наступні покоління українців зараз гинуть на передку, або асимілюються до життя за кордоном.
Загалом я песиміст з апокаліптичним складом думок, який навіть себе не вважає справжнім українцем. Вважаю що Україну ми втратили давно. Справжні українці, яких ми іноді можемо бачити, лише підтверджують мою теорію, як винятки з правила. Цей ура-патріотичний процес українізації є лиш результатом банального страху від ракет на голову.
Я вже звик відноситися до всього філософськи. Нації створюються і зникають. Мені випало жити в часи, коли варвари з Тартарії добивають велику українську націю.
Лише дітей шкода. Всіх дітей. І тих, які загинули, і тих, яких вивезли до кацапії, і навіть тих, які ростуть зараз і ходять до школи, одягають вишиванки, а коли виходять у двір після уроків, підлаштовуються під шпану і спілкуються московською мовою.
А пишу і якось намагаюся відстояти національність у сварках, в черзі до каси АТБ, лише тому, що "баба-яга проти".
Іноді думаю про бійців УПА. Вони ж точно знали, що на теренах України кожного другого українця знищено і замінено на активного москаля, що вільної України вони за життя не побачать, що кожен з них мрець за ідею, і все одно продовжували боротися.
Порівнювати тут, звісно, немає чого. Вони ж бо боролися, а я лише намагаюся вважати себе українцем. Заспокоюю себе лише тим, що хоч і кволо, але смикатися буду до останку.

Мені здається, основне тут все ж — імперія на сході. Вони давно поставили собі на меті просто винищити інші народи, підім'явши їх під себе. І вже не перше століття саме цим і займаються. І саме зараз чудовий час для нації зрозуміти, що то не є друзі, а ми ніякі не братні народи. І розвернути національну свідомість в інший, цивілізований, бік?

Ну таке. Основне — імперія. Мета у неї чітка і зрозуміла. Час для нації дійсно чудовий. В який бік свідомість розвертати також ясно. Але немає однієї складової. Нації. Я намагаюся роздивитися ту націю між москалями, але ніяк не можу. Де вона? Серед прарафіян московського патріархату? Чи серед гостей того двомільйонного весілля? Чи серед депутатів? Чи може серед суддів? Може нація сховалася серед українських біженців, які за кордоном демонструють всім свою москворотість? Може нація серед тих 75 відсотків, які голосували за москалів до ради?
Он серед євреїв нація є. Там відразу видко.
А у нас... Не знаю.

А у нас нація проходить етап становлення. Коли люди кажуть "Я — українець", замість насадженого "я — руській". Коли люди намагаються казати "гривні" замість "рублі". Хоча далі є і ті "какаяразніца". Тільки тепер вони сприймаються куди гостріше. Бо переважній більшості українців 24.02.2022 стало зрозуміло, що різниця є.

Я ж кажу, песиміст з напівпорожньою склянкою. Не зважай. Такі приступи, напевно, в кожного трапляються. Але нічого, відмахаємось і кацапів усіх прикопаємо. Все буде Україна:)).

6. “Людина проживає життя у своїй голові”

Вид на море

Мені здається, що ти можеш взагалі мемуари написати, про своє життя, і це буде вельми цікаво. І то напевно буде як мінімум трилогія.
Не думав про це?

Тут можна трошки пофілософствувати. Я вважаю, що мемуари то дурня. Життя то глибоко недосконалий процес і завжди він програшний для того, хто живе. Описуючи події власного життя для подальшої демонстрації тих записів публіці, автор намагається надати цим подіям надмірної важливості та хибно думає, що його досвід зможе комусь стати у пригоді. Це страшенна помилка. Події мого життя не кращі та не особливіші ніж події життя будь-кого. Навіть людина з підземного печерного міста, яка ніколи не підіймалася на поверхню має приблизно таке ж цікаве життя, як я.
Попри свою недосконалість, життя має одну цікаву особливість. Безмежну варіативність подій.
Також мушу відзначити відсутність результативності в навчанні на чужих похибках. Людина не вчиться на чужому досвіді. Ні. Хто б що не казав.
Можна хвалити вчителя, але не за науку, бо навчилася людина сама, а за людські якості, абощо.
Якщо в людини є бажання отримати інформацію і навчитися, то вона прочитає слово "***" на паркані та зробить відкриття світового значення. А якщо у людини тої здатності до навчання немає, то сакральне слово "***" на паркані лише понизить її соціальний рівень і розумовий розвиток.
Тож якими б не здавалися цікавими спогади, перетворювати їх на мемуари то марна справа. Читаючи чужі мемуари, ми проживаємо чуже життя в той час, як мали б жити своє.
Краще написати фантастичний роман.
Все життя людина проживає не в реальності, а у своїй голові. Тож читаючи фантастичну оповідку вона буде мати не написане, а свою власну історію, свого власного життя, яка лишиться у неї в спогадах, як своя власна.
Тож пишучи фантастику, я не закарбовую своє життя на папері невідомо для чого, я даю людям трошки відпочинку і розкручую маховик людської фантазії, завдяки якій в режимі реального часу створюється нова реальність і записується до їхньої пам'яті, як їхній досвід.
Ось, наприклад, роман "Подібний до себе" (двотомник, до речі) я можу з деяким натягом вважати своїм автобіографічним твором, так багато там від моєї історії. Але то не мемуари, то нова реальність, яку я створив для залагодження своїх стосунків зі смертю і потойбічним життям. Але я ніяк не можу сказати, що то мемуари, бо всі події не вважаю реальними.
Я то все веду до того, що мемуари переводять історію з фантастичної (вигаданої) до документальної, де спогади автора відразу втрачають свою цінність і автоматично входять в зону володіння автора, як його документальні спогади. Це завдяки одному лиш слову "мемуари", перетворює можливий досвід читача в чуже життя іншої людини (автора).

Так, вчитися на чужому досвіді не виходить. Здебільшого, людині важливо на власному переконатися, що це гаряча сковорідка, чи що на вулиці дійсно холодно, хоча і світить сонце.
Але все ж, часто є люди, яким ми довіряємо. І тут якраз, можна говорити про те, що ми зробимо часто саме так, як вони кажуть, ніби довіряючи їх досвіду. Виправ мене, якщо я помиляюся
.

Ти правий. Від деяких людей ми сприймаємо поради як наказ до дії. Але я мав на увазі дещо інше. Навіть якщо ми робимо те, що нам кажуть, ми всі події пропускаємо через призму власного сприйняття й отримуємо не досвід нашого вчителя, а власний унікальний досвід, всі висновки з якого вже суто наші власні. Друга сигнальна система недосконала і передати інформацію від однієї людини до іншої у незміненому стані ще нікому не вдалося. Як результат, ми живемо у власному, персональному світі та не розуміємо один одного. Тож потрібно зрозуміти, що навчити людину неможливо. Людина лише сама зможе навчитися.

Тобто, фактично роль вчителя не навчити, а зацікавити?

Можливо. Не знаю, насправді. Ось зараз інструментом вчителя є указка. Себто він повинен вказати учню шлях, знання тощо. А були часи, коли інструментом вчителя був стимул у буквальному значенні цього слова (стимул у перекладі з латини то палиця для понукання віслюка). А був час коли вчителі професійно застосовували різки. І ми не можемо сказати, що у когось з наведених зовсім не було результатів у процесі навчання. Тож ми не можемо напевне стверджувати, що саме є роллю вчителя. Така собі творча професія:))

Одна вища освіта була здобута у Чернігівському педагогічному. А що з іншою освітою? Взагалі ж, у студентські роки зазвичай людина багато чого переживає, отримує багато емоцій. Чи є якісь історії з того часу, якими хочеться і можна поділитися?

Вчитель фізичної культури (Чернігівський пед).
Хімік-ядерник (Севастопольський ІЯХТ (здається так можна перекласти))

Ні, той період життя в дев'яностих запам'ятався жебрацтвом, п'янством і безнадією. Звідти ніякої користі я не отримав.

7. “Всі ми інформозалежні”

Олександр майже не вживає алкоголь, але у нього є відеокамера:)

Не було бажання теж запити?

Чесно кажучи, мій організм не впадає в залежність від шкідливих речовин. Он де з 24-го лютого вжив лише 75 грамів горілки з перцем. Для лікування. А так навіть відраза якась зараз.

Легко було б відмовитися, якби хтось запропонував віскі, чи щось того штибу?

Для мене алкоголь то взагалі не суттєве питання. Алкоголь то чиста енергія. Вживання має свої плюси й мінуси. Потрібно вона мені зараз, або просто хочеться — погоджуся. Не потрібно, або наразі не можна (антибіотики, виступ, спілкування тощо), або не хочеться — не погоджуся. Взагалі не звертаю на це уваги.
Для вживання тієї енергії маю свої вподобання. Якщо пити, то або горілку, або вино. Коньяки, бренді, коктейлі, пиво — не розумію, а отже без медикаментозної потреби не вживаю.

А від чого не можеш відмовитися?

На жаль ще дуже багато факторів тримають за горло вільного чоловіка:)))
По низхідній — повітря, вода, їжа, сила тяжіння, світло, одяг, суша, інформація тощо :))).

Інформозалежність? Постійно оновлюєш стрічку новин?

Всі ми інформозалежні. Весь час сприймаємо інформацію через очі, вуха, ніс, рот, шкіру. Всіма аналізаторами. Ну, або спимо:))

У наш час дуже важливо фільтрувати інформацію. Як ти це робиш? Наприклад, натрапляєш на якусь гіпотетично правдиву новину. Як ти перевіряєш, чи вона дійсно правдива, чи все ж ні?

Фільтр на правду? :)) Я така наївна і довірлива людина, що "умовно вірю" всьому, що потрапляє до мене, до того моменту, поки отримана інформація не починає перетворюватися на важливу. А оскільки важливого для мене майже не існує, то вірю я буквально всьому.

А сам можеш збрехати іншій людині?

Звісно можу. Як казав доктор Хаус, брешуть усі.

В який період життя ти був щасливий? І що тобі потрібно для щастя?

Тут, мені здається, до мене стовідсотково підходить гіпотеза розумних вчених, згідно з якою всі люди за життя отримують приблизно однакову кількість позитивних і негативних емоцій. Так і я отримував свої хвилі щастя і небагато для цього потребував. Пішов в школу вперше — щасливий, скінчилися шкільні роки — нещасний. Вступ до ВНЗ — нещасний, диплом — щасливий. Одружився — щасливий, розлучився — також щасливий. Так воно якось, смужечками й тяглося.

Нині — щасливий чи нещасний?

Ось щойно поїв. Щасливий:)))

Тобто, для щастя потрібно небагато?

Так. Для щастя потрібно небагато. Ніколи не забуду щасливого обличчя нашого воїна, якому після повернення з багатомісячного рашистського полону, на нашому боці дали яблуко.

Поговоримо про сім'ю, якщо ти не проти. Знаю, що у тебе є дві доньки. Ти спілкуєшся з ними?

Я не проти, але говорити немає про що. Спілкування нуль. Після виплати аліментів я навіть не знаю, чи змінили вони адресу проживання. Я там не потрібен від слова "зовсім".

Тобто, ви навіть на день народження не обмінюєтеся поздоровленнями?
В чому тобі бачиться причина таких відносин?

Так. Причина... Там все. Пара молодих, дурних і наївних. Совкове виховання. Наративи типу, рай в шалаші, хто в хаті головний, я чи теща? Вселенські борги матеріальні й моральні, бідність дев'яностих, насаджений інститут сім'ї... Копати, копати, а дна не видно. Одне зрозумів в результаті, що я таки невдаха, і що я не створений для сімейних стосунків. Тож повторювати не наважився. Відразу на тому хрест поставив.

А як зрозуміти, створена людина для сімейних стосунків чи ні?

Моя думка: сім'я то вигадка релігії, для покращення передачі віри у спадок. У нас рекламуються моногамні постійні пари, що не є законом природи. У ісламі насаджують гарем, що також ніяк не є вірним варіантом стосунків. Водночас в усіх релігіях є винятки, коли лише смерть може роз'єднати пару. Але знову таки в усіх релігіях відсоток таких приємних випадків мізерний. Тож на твоє питання немає відповіді. Все суб'єктивне. Деяким заходить. Мені ні. Хоча я добросовісно десять років намагався.:))

За інших умов, можливо все було б інакше?

Тих умов стільки, що навіть уявити інші умови важко.
Ні. Не могло бути інших умов. Виховання в совку, де сексу не існувало, а якщо ти в черзі поряд з дівчиною стояв, то як чесний чоловік, маєш на ній одружитися.
Ти мусиш іти в армію, бо ти мужик. Дівчина, яку ти один раз поцілував у щічку мусить тебе з армії дочекатися, бо інакше вона шлюха...
Те дно навіть згадувати гидко. А рашисти надалі так живуть.

8. “Поведінка кацапів — це страх втратити свободу”

Башня та вид на гору

Тому вони приходять і ґвалтують тут усе, що рухається, вириваючись зі свого болота?

Це також дуже широке питання. Воно скоріш про світогляд.
Я вважаю, що кацапи так себе ведуть з сусідами тому, що бояться втратити свободу. Це панічний страх і поводять вони себе немов у паніці. Зруйнувати, вбити, знищити. В цей момент вони наче нічого не усвідомлюють. Тобто вмикаються голі інстинкти. Така моя точка зору, тому, що я жив при совку і добре пам'ятаю все те, бо був частиною того суспільства і щиросердно вірив у рускій мір.
Першопричина не в пропаганді, зґвалтованій релігії та рабському минулому. Раніше.
До першопричини можу віднести селективний вплив протягом тисяч років. З тих часів, коли назва болотних земель була однокоренева з назвою пекла. Царство мертвих — Тартар. Край боліт — Тартарія.
І на той час вже не можна було відшукати першопричину. Ще раніше. Бо українців десь з того часу гнобили, а так до кінця не перепрограмували. Тобто якщо Україна під впливом цього понад вісім сотень років, то Тартарія в рази більше.
Передається це через кров лише частково.
На мою думку, це програмна прошивка. Передається на рівні егрегора.
Для нас кацапи просто чисте зло, до якого ні логіка, ні емоції недотичні. Ця прошивка створила новий вид істот, які зовні виглядають як ми. Істоти антагоністи. Це просто міжвидова війна на знищення.
На мою думку, єдиний спосіб спокійно жити далі для нас — знищити протилежний вид. Можна було б ще відгородитися від них, але це технічно неможливо. Хіба що знайти золоту рибку, яка після налагодження опалубки, заллє бетоном.
Найкраще можна розглянути міжвидову різницю на прикладі Ізраїлю. Там ситуація один в один. Недавно Портніков дав історичний екскурс єврейського народу в тисячу років. Чудові аргументи й відмінне логічне пояснення.

Ось Еспресо виклали історичний екскурс Портнікова. Як на мене, найкраща подача інформації.
Тож повторюсь: поведінка кацапів — це страх втрати свободи.

Але ж у них немає свободи. Ніякої свободи вибору.
Свобода — то поняття суб'єктивне. Кожна жива істота має свободу і водночас вона залежна. (Пам'ятаєш про кисень, воду тощо.)
Друга частина свободи, то рівень знання. Ми можемо знати лише те, що ми знаємо, а не те, що нам не завадило б знати.
Якщо ти народився і живеш в рашці, то ти знаєш, що ти вільна людина, бо тобі про це кожен день кажуть. І ніяка свобода вибору і близько тут не лежить, бо рашисти не знають, що свобода має містити в собі й свободу вибору. І живеш ти добре, бо тобі про це розповіли й ти то вже знаєш.
Коли я жив за совка, я вважав себе вільним і вважав, що в житті можу стати ким завгодно, навіть генеральним секретарем ЦК КПРС. Але я просто того не хтів і то була моя свобода, не хотіти.
Я мало того, що не хотів поїхати за кордон, я навіть боявся туди потрапити, бо я знав, що там відбувається з телевізора. Там я міг втратити свободу нічого не робити.
Я знав, що якщо потрапити за кордон, то там я або живу краще, але при цьому я працюю як раб на капіталіста, або я безробітний і безправний, знову таки втрачаю свою свободу.
Тут, у совку, я можу на роботі заховатися десь від майстра і проледарювати цілий день і моя зарплата не зміниться, я маю маленький шмат свободи.
А якщо я бачу, гарні речі, гарне житло, гарні машини, я відчуваю, що зараз мене упіймають і примусять працювати, щоб ті речі забезпечувати. Якщо хтось лишився за кордоном, то зрадник, який продав свою свободу і пішов у рабство, бо ним заволоділи речі й він мусить тепер до смерті їх відробляти. Звідси ненависть до матеріальних речей. І якби я тяг додому унітаз, то я звісно знав би, що він без водопроводу не працює, але я тяг би то лише тому, що волів би його мати у себе вдома і щоб мені нічого за те не було.
Це не пояснити двома реченнями, це інший світ, інша психологія, інше все.
І пояснювати думаю не варто, бо не залежно від того чи зрозуміємо ми кацапів, чи ні, нам потрібно від них здихатися, бо інакше наші діти будуть хотіти бути вільними від роботи:)))

Якщо ми уже заговорили про це. Яким було твоє 24.02.2022? Як ти зустрів початок повномасштабки і які було перші дні/тижні/місяці?

Цікаво. Я тільки но зрозумів, що не пам'ятаю 24-го. Я його свого часу переформатував для опису в романі "Подібний до себе", І на стільки переформатував, що оригінал стер. Тепер добре пам'ятаю лише книжний варіант. Згідно з логікою можу сказати, що на роботу я тоді вже не виходив, бо валявся вдома з приступом подагри. Під вечір ще раз сконтактувалися з кумом і зрозуміли, що робота все.
Тоді кацапи швидко майже до Броварів підійшли. Люди кудись неслися. Я, посміявшись з Боневтіка, лишився вдома і під звук вильотів арти, завдяки своєму складу думок, приготувався: першому ж кацапу, який після окупації прийде до мене додому влаштовувати свої порядки, встромити ножа в око, а вже від другого отримати кулю в лоба та на тому й усе. Клеїв навхрест вікна прозорим скотчем (досі висить), набирав воду в пластикові пляшки, паяв тернопільські свічки з діодів і батарейок. Та й таке. Тижнів за три врешті вирішив написати той роман, бо все життя виношував його сюжет. Написав за рік.

9. “Філософське фентезі — це коли у фентезійному світі на перший план виходять філософські питання”

Олександр Бовкун нині

"Подібний до себе" та "Подібний до себе 2". Наскільки багато там тебе, як людини?

Мені здається аж занадто. Якщо відкинути фантастичну складову, то там майже все моє.
Звісно все перекручено і збігів немає, але то лише нова стіна зі старих цеглин.
Напевно тому я той твір особливо не рекламую, бо мені здається, що там повно нудоти та інфодампів

Там у жанрах ще вказано "інше". Що це за "інше"?

Філософське фентезі.

Гм. Дивне визначення. Можеш його пояснити?

Я користуюся цим терміном, коли в моєму творі присутній елемент фентезі, але він не є центром розповіді, На центр виходять філософські питання на кшталт, ось я маю суперсилу, і на що воно мені такому гарному здалося? Якщо здібність ГГ пов'язана на можливостях будь-якого організму, то чому люди до цього часу не змогли нею скористатися? Тощо.
Тобто, коли питання філософії виходять на перший план, але без фентезі твір не може існувати.
Можливо цей жанр можна підставити під якусь там супергероїку, або соціальне фентезі, але, як то кажуть, "я художник, я так бачу".
Однак, в запропонованих жанрах такого немає, тож інше.

Можна сказати, що це психологічний твір?

Можна й так сказати, але суто психології там не на стільки багато, як роздумів над сенсом буття.

А у якому творі навпаки — найменше тебе?

Напевно, у всіх інших. Я почав писати саме з "Подібного", а коли закінчив його, наче виконав якусь свою ціль і вся решта творів то вже намагання описати ті "вистави", які іноді виникають в голові. Звісно в інших творах також можна знайти якесь віддзеркалення себе, але то звично для кожного автора.

А інші люди? Є у тебе в художніх творах персонажі, один в один списані з інших людей?

Ні, на жаль, я так не вмію. Я для персонажів роблю скомпонований психотип. Відщипую від характерів людей, яких стрічав на шляху потрібні мені зараз вади, чесноти й особливості та намагаюся логічно поєднати в середині чергового персонажа. Важко скласти то все до купи, бо переважна більшість поєднань не витримує найменшого поштовху у моделюванні обставин. Тоді розумію, що щедрість і заздрість (наприклад) разом не тулиться, або поєднується лише при наявності (знову таки, наприклад) захмарного почуття власної значущості, і починаю знову крутити психотип як той кубик Рубіка, у пошуках логічного варіанту реакції на зовнішні подразники.

Але ж можна просто сказати "Я — автор, я так бачу", і писати майже будь-що та будь-як. Поєднувати ті риси, які захочеш. Чи ні?

Звісно можна. На те вона і демократія, щоб вільно висловлювати свою думку.

10. “Чекаю пропозицій для наступного Топчика”

Олександр сидить в очікуванні пропозицій

Ти не тільки автор, а й очільник “Примарної спілки Patison”. Що це за спілка. Хто в неї входить? Яка її ціль?

Патісону не варто надавати занадто великого значення. Це лише практичний інструмент, який полегшує процес організацію друку книг.
Для авторів Патісон повинен висвітлювати основні положення можливого друку. Всі учасники спілки однакові в правах. Мати ми будемо лише те, що зробимо загальними зусиллями.
Вперше використав спілку для підвищення авторитету до себе, як фізичної особи, бо друк іде з передоплатою, а дати гроші на спілку легше, ніж невідомій фізичній особі. Тепер, коли на практиці довів, що виконую покладені на себе обов'язки, спілка існує лише для бренду і впізнаваності.
Всі автори, які беруть участь у друці під егідою спілки Патісон, є її тимчасовими учасниками.
Коли процес друку закінчено, кошти сплачено і примірники роздано, спілка зникає, немов примара, до наступної ідеї, нової збірки, або можливого соло друку збірки одного автора.
Є ще наші безоплатні фрилансери, сірі кардинали, які просто полюбляють читати та надають оцінку матеріалам, які ми плануємо брати до друку.
І я, як організатор всієї цієї катавасії.

Все одно. Хтось сприймає це як трамплін. Хтось, як можливість видати щось своє, що раніше не було ніде опубліковано. Та все одно, важко не надавати великого значення тому, що ця спілка продовжує рекламувати на широкий загал українських авторів. Про "паперовий топчик" знають люди, котрі досить таки далекі від Аркуша.
Чи є у тебе плани подальшого розвитку спілки?

Чесно кажучи, планів не маю. Ось була пропозиція від "Буревій історій" про публікацію третього номера топчика — зробив. Це Топчик жахів, яких я не люблю, тож вся основна робота була на Олександрі Буревій. А далі, чекаю пропозицій.

Мені просто здається, що з цього можна зробити щось більше. Можливо навіть видавництво? Адже загалом? до тебе можна просто отак звернутися, як звернулася Олександра, і видати щось своє. Чим це не видавництво?

Я наслухався Маркуса, про його творчий шлях і зрозумів, що нині в Україні технічні питання видавництва може закрити одна фізична особа. Саме тому я цим і зайнявся. Тобто більшість видавництв нині беруть гроші за ту роботу, яку може виконати одна людина і в набагато коротші терміни.
Тобто я вже зараз можу оголосити себе "безвідповідальним" видавництвом і зміниться лише вивіска. Буде не спілка, а видавництво.
Я назвав таке видавництво "безвідповідальним", тому що такі видавництва не виконують ті функції, заради яких автори відправляють їм свої роботи.
"Відповідальне" видавництво може зробити дві речі, які не зможу зробити я:
1) Видавництво має капітал для інвестування в друк книг.
2) Видавництво має мережу збуту, посилаючи куди книги (як в топку), воно отримує прибуток від реалізації своєї продукції.
Я не маю капіталу і мережі збуту, тож "відповідальним" видавництвом я бути не можу.
А бути "безвідповідальним" видавництвом, вдавати з себе велике цабе, шукаючи інвестора і перекладаючи на автора реалізацію готових примірників, я бути не хочу.

Тобто, спершу варто знайти інвестора? Фактично, це єдине що відрізняє "відповідальне видавництво" від "безвідповідального"?

Гроші та мережа збуту.

Але, ще хочу сказати, що люди вдячні за організацію збірок. Це все одно дуже хороша ініціатива.
От можливо хтось прочитає це інтерв'ю, із людей які мають гроші та мережу збуту, і зацікавляться спілкою? Тобі це було б цікаво? Чи добре так, як є?

Вдячність людей це показник того, що послуга, яку я їм надав була потрібною. Я також їм вдячний, бо без них я і сам не зміг би опублікувати свої оповідання. Коли всім добре, то вдалий бізнес.
Це питання з розряду, чи буду я заробляти гроші на топчику, якщо виникне така можливість?
Звісно я не відмовлюся заробити.

Ну, поки що Топчиком навряд чи можна заробити. Чим ти зараз заробляєш на життя?

Нічим. Б'ю байдики. Всіх інших не б'ю, бо можуть дати здачі.

11. “Не маю такої вади як сентиментальність”

Олександр чекає на останні запитання перед закінченням інтерв’ю

Ти народився першого січня. Можна сказати, у подарунок батькам на Новий Рік...

Скоріше, то був жарт на перше квітня:).

От мені завжди було цікаво, чи це правда, що дітям, які народилися на Новий Рік або на святого Миколая, дарують один подарунок на два свята?

Мені завжди дарували один подарунок.

А що взагалі було заведено дарувати тоді, у 80-их?

У 70-х :)). По різному бувало. Був день народження, коли мені подарували дві пари носків і светр, який зв'язала мама. А було, що подарували машину з керуванням через гнучку трубку і коробку з маленьким кермом. Навіть не знаю як таке описати. Тоді купили її за десять рублів (скажені гроші). А одного разу, це вже у 80-х, дід мені подарував десять рублів, з якими я потім як курка з яйцем носився чи не наступні пів року і в решті віддав батькам, коли не вистачало до наступної зарплати. У четвертому класі мені подарували конструктор з металевого залізяччя, а в п'ятому пластмасовий пістолет, який стріляв “присосками”. У десятому (випускному) класі мені подарували наручний годинник. Невеличкий, але зі стрілками :))) На той час лише у чотирьох однокласників були годинники.

Який із цих подарунків вважаєш самим цінним? Що взагалі, з тих часів, залишилося цінним для тебе?

Самим довгоживучим з матеріальних предметів виявився альбом нумізмата, який мені подарували в першому класі. І колекція значно зросла. А з приводу цінності матеріальних предметів — її не маю. Все однаково важливо та однаково неважливо у моєму житті.

Велика колекція монет?

Невеличка. Є кілька відео на каналі в Ютубі: ось, ось, ось і ось.
Також, якщо промотаєш стрічку новин у мене на фейсбуці до часу активного втручання, то побачиш як я чистив деякі срібні монети зі своєї колекції. А якщо пошукаєш, то отримаєш коротеньку лекцію з виникнення грошових одиниць України.
А загалом того мотлоху у мене повно.

Які монети є найбільш цінними?

Найгарнішою українською монетою вважаю монету номіналом 200 000 українських карбованців 1996 р. з Богданом Хмельницьким
Найдорожча монета в моїй колекції — рестрайк срібної гривні київського типу вагою 164 грами (такий собі срібний шмат) випущений за Ющенка Національним Монетним Двором.
А з приводу цінності, не маю такої вади, як сентиментальність. У моєму житті все навколо однаково важливе та однаково неважливе:)))

Гадаєш, відсутність сентиментальності, то радше твій плюс чи мінус?

То не плюс, чи мінус. Радше то світогляд, або ергономічність.

Дякую, що присвятив добрячий кавалок свого часу, аби так докладно розповісти про себе. Насамкінець, уже традиційно. Що ти хочеш побажати тим людям, які прочитали це інтерв’ю?

Тим, хто зміг повністю прочитати це інтерв'ю, бажаю надалі свою впертість і наполегливість спрямовувати на щось цікавіше :)))).

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ігор Снятинчук
Ігор Снятинчук@BisPunk

Автор, письменник, поет.

346Прочитань
10Автори
14Читачі
На Друкарні з 21 квітня

Більше від автора

Вам також сподобається

Коментарі (3)

Дякую за ґрунтовне інтерв’ю!

Вам також сподобається