Після «Гри в класики» я довго не поверталася до Кортасара за винятком кількох коротеньких оповідань. Так і «модель для складання» чекала свого часу з 2019 і пролежала на полицях всю пандемію і майже три роки великої війни. І ось виявляється, що це ідеальний повільний роман для передріздвяних днів: більшість подій відбувається в Парижі, а «початок» (початок?) випадає власне на Святвечір.
Назва роману «62. Модель для складання» натякає на 62-й розділ «Гри в класики» та ідею експериментальної прози Мореллі, не обмеженої хронологічними рамками та загальновизнаними вимогами до структури оповідання. Водночас «модель» видається навіть складнішою за свою попередницю, автор умисне плутає вас, долучаючи до словесної гри, раптово змінюючи оповідача або декорації з паризького кафе на лондонський музей, з лондонського готелю на віденську вулицю, з віденської вулиці на метро невідомого міста (Міста?), такого схожого на Буенос-Айрес.
В одному зі своїх інтерв’ю вже інший іспаномовний автор, Карлос Руїс Сафон, колись скаже, що хотів розповісти чотири історії, які поєднувалися б між собою певним чином, не обов’язково хронологічно, швидше подібно до китайської скриньки. Читач міг би довільно обрати порядок книжок, або навіть відкинути одну, дві або три книжки циклу, і створити таким чином геть інше бачення роману. У «моделі» цей задум реалізовано блискуче: «правильна» послідовність подій невідома, вона створюється у вас на очах, поки ви домислюєте, що ж насправді відбулося між персонажами і яка з подій спричинила іншу.
З певністю можна сказати одне: мова йде про компанію богемних приятелів, яких об’єднує любов до гри, мистецтва, життя. Щоб згаяти час, вони оповідають одне одному сни і напівспогади на терасі кафе, курять, вигадують слова і шокують цивілізоване міщанство відсутністю манер і домашнім равликом Освальдо. Як для доволі короткого роману персонажів тут справді багато: перекладач, письменник, скульптор, ілюстраторка, анестезіологиня, лялькар - усі вони як шматочки кольорового скла в калейдоскопі.
На хвилину вони формують візерунок і ось уже Ніколь хоче залишити Марраста заради Хуана, але Хуан зараз у Відні працює перекладачем на конференції, а в готелі на нього чекає закохана Телль. Хоча ні, Елен же вбила Хуана на хірургічному столі сьогодні вранці. Хоча стривайте, Хуан же прямо зараз святкує Різдво у паскудному бістро, роздумуючи про Єлизавету Баторі. А Марраст? Маррасту взагалі не до цього, він збирає анонімних невротиків довкола картини в Інституті Курто, доводячи до неврозу весь персонал музею.
Кортасару властиво цитувати або хоч побіжно згадувати улюблених письменників. Не втримався він і тут: герої читають Ле Карре, купують навмання книги Мішеля Бютора, говорять діалогами з «Посмертних записок Піквікського клубу» і перебирають у голові класику горору.
Це роман-калейдоскоп, роман-конструктор, який варто читати і перечитувати, аналізувати і смакувати поволі, не поспішаючи. Що може бути краще на свята?
