Після
Після тієї ночі він не думав про неї часто. Декілька разів вони повторили це — звичайна механіка, нічого більшого. Але от що дивно: він почав помічати, що почуває себе…спустошеним після кожної зустрічі з нею. Неначе з кожною ніччю щось невидиме полонило його зсередини.
І потім почалися сни.
Спочатку розмиті силуети — чиїсь руки, губи, тихий м’який шепіт, який він не міг зрозуміти.
А потім з’явилася вона. Жінка в білій сорочці, яка приходила до нього вночі, торкалася його, дозволяла собі бути поруч, але ніколи йому не належала.
В його житті поселилося прокляття від якого він не міг позбавитися.
Тепер він гонився за неосяжним, за тим, що ніколи не буде його.
Так само як колись Мері гонилася за ним.
————
Вперше, коли він побачив її поза межами своїх снів — він списав це на втому. Довга робоча зміна, забагато кави, замало сну — його підсвідомість грала з ним злий жарт. Він переконував себе, що коли помітив відблиск чогось білого в скляних дверцятах вагона метро — це був всього лиш інший пасажир.
Коли йому здалося, що тінь проковзнула в дзеркалі у ванній, він вирішив, що це просто погане освітлення.
Але другий раз? Третій?
Виправдання закінчились.
Спочатку це були дрібниці. Тьмяне відображення у вікні. Ледве розпізнаваний силует жінки, що стояла за його спиною в темному екрані за мить до вимкнення. Вона завжди залишалася на грані видимості, зникаючи в тому момент, коли він намагався зосередитися.
А потім ставало дедалі гірше.
Одного разу вночі, вмиваючись, він підняв голову, аби поглянути на своє відображення і — вона була там. Не за його спиною, не розмитий знебарвлений привид. Вона дивилася на нього з дзеркала, неначе завжди була частиною його відображення.
У нього завмерло дихання. Кімната була пуста. Він був один.
Але вона посміхалася.
Він різко повернувся. Пустота.
Коли він знову поглянув у дзеркало, все було як завжди.
Він зробив крок назад, серце неймовірно швидко відбивало чечітку. Шкіра вкрилася льодом, але по спині стікав холодний піт.
Тієї ночі він так і не заснув.
Це стало звичним. Вона з’являлася, коли він її не шукав, завжди в полі зору, завжди там, де її не повинно бути.
Вона не була людиною, вона була відлунням.
Жорстокою насмішкою.
Прокляттям.
І він сходив з розуму.
На роботі Мері дивилася на нього — її звичайний глузливий вираз обличчя змінився на щось інше. Щось розуміюче…
- Ти жахливо виглядаєш, — сказала вона одного разу, промайнувши поглядом по ньому.
- Так? Дякую за увагу, — пробурмотав він, потираючи очі.
Вона нахилилася трохи ближче, знизивши тон голосу.
- Погані сни?
У нього захолола в жилах кров.
Він не відповів. Не було такої потреби. Вона знала.
На обличчі мері промайнула легка посмішка, але її очі залишалися темними.
- Ти так довго тягнув.
Йому не вистачало повітря.
- Що ти зі мною зробила?
Вона гмикнула — тихо, самовдоволено, неначе чекала, коли він нарешті це запитає.
- Ох, любий. Ти хотів пограти, Що ж… тепер ти у грі.
І вперше за тиждень він усвідомив — вона стояла за спиною Мері.
Дивилася, чекала, посміхалась.
