Мірамі

Глава 1 : Сансара

Де я?

  …Холодно, немає чим дихати. «Потрібно випливти!» - пролунав гучний голос в моїй голові. Відчуваючи неймовірну важкість, не в змозі поворухнути навіть пальцем, я спускаюсь все глибше й глибше. Коли моя сорочка торкнулась мулу я краєм ока схопив промінь сонця. В останню мить промайнула сумна та навіть іронічна думка : «Сьогодні був прекрасний сонячний день!» …

  …Тепло, залишивши всілякі спроби випливти, я занурювався все глибше й глибше. В голові крутилась досить настирна думка : «Чому ти мені відмовила? Чому не сказала «Так»? Чому? Чому? Чому? Чому?...» З очей потекли сльози, які одразу ж стали одним цілим з водою. Останнє що я помітив, на поверхні води, була тінь…

  …Тепло, наче занурився в тепле молоко, «Стривай так я тону! Чому мені так важко? Невже, тому що впав з мосту? Поталанило ж мені зіштовхнутись з тією парочкою “закоханих”, а сьогодні був такий чудовий день, я навіть хотів піти в кафе. Що ж можливо той силует, схожий на того хлопця, врятує мене…»

  -Кхе-кхе кхе-кхе… Хто ти? Чому так *кхе* довго рятував мене? А якби я задихнувся?

   Незнайомець дістав записник з сумки та почав щось у нього записувати.

  -Еге ж “якби”. А якби я прийшов на 5 секунд пізніше, чи навіть раніше, то говорив би я з зовсім іншим “тобою”

  -Тобто?

   Незнайомець піднявся, підняв сумку та дістав з неї два запасні комплекти одягу, один він віддає мені.

  -Добре давай з самого початку. Мене звати Володимир, зазвичай мене кличуть просто Вол. А ти моя “Ходяча Аномалія ”

  -Яка ще “Ходяча Аномалія”!? Я звичайно вдячний що ви мене врятували, але я не хочу бути когось “Ходячою Аномалією”! Я взагалі збирався піти в кафе!

   Вол почав шукати щось у сумці, на його обличчі було ледве помітно недобру посмішку.

  -Та невже? Тоді хоч як тебе зовуть скажи, чи покажи куди ти збирався піти?

  -Звати мене … . Стривай чому я не пам’ятаю як мене звати?

  -Ага. То покажи хоч куди збирався?

  -Тут недалеко он там …. Стривай, а де я? Куди ти мене притяг?

  -Я тебе тільки з води витягнув.

  -Тоді де всі будинки, люди…?

  -Та Бог з тими людьми! Ти скажи мені де зірки ?

  -Зірки? А що з ними ?

   Піднявши голову я помітив що на небі немає зірок, хоча навколо було доволі світло. Ні сонця, ні місяця, навіть ліхтаря. То звідки це світло?

  -Не міг же я їх вкрасти?

  -Неможливо…

   Тим часом, поки я не розумів куди все поділось, Вол дістав з сумки невеликий пакунок та протягує його мені.

  -Бери! Тебе хоть за людину будуть вважати!

   Не зрозумівши значення останнього речення, я взяв ще один “подарунок”. Розгорнувши пакунок в ньому була лише шкатулка. Піднявши голову, щоб запитати Вола про шкатулку, я здивувався що його ніде не було. Зрозумівши що він відійшов кудись, я відкрив шкатулку. В ній знаходились: Федора, значок, якийсь пояс перев’язаний червоною ниткою, дивний пристрій та листок з прикріпленою до нього візитівкою.

       Надпис на ній був наступний: Вітаємо нового шукача, ми раді поповненню в наших рядах! Просимо вас замінити/надіти доданий у шкатулці Бей! Всі інструкції, по використанню предметів в шкатулці, прикріплені до візитівки. Якщо у вас виникнуть запитання зверніться до свого ‘старшого’. І ще раз вітаємо нового рекрута!

   Трохи здивувавшись таким проханням і все ще не розуміючи куди я потрапив, я взяв листок. На лиску були намальовані всі предмети з шкатулки, біля кожного з них був їх опис. З неймовірною цікавістю я почав його читати.

       Федора – чудовий капелюх. Модель шукачів переважно темного кольору із зеленою смужкою, матеріал легкий, приємний та легкий у пранні.

  -(´･_･`)

       Значок – ідентифікатор шукачів. Золотий значок із синьою серединою та зображеною черепашкою в центрі. Спеціально зроблений для носіння де завгодно : як кулон, на браслеті, на поясі або як нашивка. Носіть з честю!

  -(｀_´)ゞ

       Бей (Пей) – Обережно зніміть нитку Тан і одягніть на одну із кінцівок (голова, рука, нога), зафіксуйте і не знімайте. 

  -(   _  ) 

       Компас – може зберігати до трьох точок.

  -(       )

       Для подальших інструкцій зверніться до свого старшого.

   Що це за маячня? Що за Бей? Які ще точки? Стурбованим поглядом я почав шукати Вола. Він, на мій подив, був майже за моєю спиною. Не встигши сказати ані слова Вол почав першим.

   -Ти що дурник? Чому в мокрому сидиш? Так ще й Пей не одів!

   -Чому в мокрому? Та мені байдуже в чому я! Мене хвилює тільки де я і що в біса відбувається?

   -І все?

   -?

   -Я відповім на твої запитання, але спочатку зміни одяг і одягни Бей!

   Спочатку хотілось заперечити, але навколо дійсно прохолодно, тому прислухавшись до його слів я переодягнувся та начепив пояс на ліву руку.

   -Задоволений?

   -Ну ось! Сухий, чистий, а головне живий! Що тобі ще потрібно?

   - Взагалі-то відповіді, які ти мені обіцяв!

   -По-перше, нічого я тобі не обіцяв! А по-друге, я і так поділився з тобою речами!

   -Так забери їх! Ось… Що не так з цим поясом!?

   -Не знімається, так?

   -ЩО? ЯК ЦЕ? ЗНІМИ ЙОГО!

   -Не можу, та й навряд хтось зможе.

   -Так що мені робити?

   -Спочатку вислухай.

   Вол подивився на мене. І продовжив спокійним впевненим голосом.  

   -Те що в тебе на руці зветься Пей і заради твоєї безпеки його краще не знімати…

   -Для якої ще безпеки?

   -Так мені зупинитись?

   -НІ! Продовжуй!

  -Так ось, цей світ зоветься Міра, він трохи відрізняється від Землі. Якщо коротко, то ця “штука”, на твоїй руці, це пристрій який залишить тебе живим!

   -?!

   -Взагалі це місце називають по різному: хтось царством душ, а хтось царством сну, різні люди бувають. Але тобі достатньо знати лише те що: цей світ не земля, а ще, що ти моя ходяча аномалія !

   Знову це принизливе прозвисько. Як же мені набридла ця ситуація! Але чому він почав мені все розповідати? В чому полягає ціль цього всього? Як тільки моє лице змінилось в роздумах, Вол неочікувано задер лівий рукав.

   -Дивись!

   У нього на руці теж був такий самий пасок. Для правдоподібності він навіть намагався його зняти, але і в нього не вийшло.

   -Що це взагалі означає?

   -Давай зробимо так: ми зберемо кожен свої речі й підемо в напрямку найближчої бібліотеки шукачів, а я розповім все по дорозі. Згода?

   Хоч довіряти йому хотілось все менше, проте можливість дізнатись щось нове - стрімуче надихала мене.

   Отож зібравши кожен свої невеликі статки, ми збиралися вирушити до невідомої мені бібліотеки. Перед тим як відправитись, Вол дістав щось з сумки та заховав у перших ліпших кущах.

   -Що ти там ховаєш?

   -Пізніше розповім!

   -Знову це “пізніше”…- пробурмотів я собі під носа.

   -До речі, як звати тебе будемо?

   -Не знаю. Ім’я - річ важлива, навіть вибрати його дитині важко, а для се…

   -Гаразд, відтепер ти Максим!

   Ось так просто? Я навіть число буду довше загадувати, схоже часу він не гаяв. Хоча скажу чесно ім’я мені подобається. Схоже доведеться жити як Максим в цьому невідомому світі. Цікаво, а вернутись я зможу? А хоча куди? Дивно, але суму я не відчуваю, наче я нічого не втратив, наче не існувало мене до того як Вол мене витягнув. Дивне відчуття.

   -Довго над ним думав?

   -А що? Подобається?

   -Ніби так…

   -Ось і чудово, ходім в нас ще ціла дорога попереду!

   Як ми почали відходити я почув тихенький, ледь помітний, дзвиньк. Припустивши, що то лише моя уява, ми пішли далі. Хотілось би щоб він одразу відповів на питання, але згадавши попередній епізод, я чекатиму поки він сам почне віщати. Сподіваюсь ця “тиша” не буде надто довгою.