Минуло три місяці.
Час не лікує — він лише притуплює реакцію. Робить біль звичкою.
Мій мисливець зник. Жодного слова. Жодного натяку.
І це було гірше за будь-які погрози.
Тиша — це не спокій.
Це пастка, яка вже закрилась, просто ти ще не відчула клацання.
Її так і не знайшли.
Ліс не повертає. Ніколи.
Він не просто ховає — він стирає. Кістки, запах, пам’ять.
Залишає тільки землю, яка знає більше, ніж повинна.
Я це знала.
Бо цей ліс… давно став продовженням мене.
І кладовищем — теж.
Три місяці шлюбу вистачило, щоб зрозуміти просту річ:
Джордж не змінився.
Я просто перестала заплющувати очі.
Спочатку це були слова.
Брудні, липкі, вони прилипали до шкіри, навіть коли він мовчав.
Він дивився на мене так, ніби вже роздягнув, зламав і викинув.
Я намагалася знайти виправдання.
Робота. Стрес. Втома.
Смішно.
Правда була значно простішою і гіршою:
він отримував від цього задоволення.
Перший удар прийшов раптово.
Кухня. Світло. Тиша.
І різкий рух — без попередження.
Біль навіть не одразу прийшов. Спочатку було здивування.
Потім підлога.
Я пам’ятаю звук власного падіння краще, ніж сам удар.
А далі — вистава.
Він на колінах.
Тремтячий голос. Руки, що торкаються мене так обережно, ніби він не той, хто щойно це зробив.
Вибачення. Пояснення. Брехня.
Я дивилася на нього і вперше подумала, наскільки легко людина може переключатися між ролями.
Хижак. Жертва. І знову хижак.
Через два тижні він уже не вибачався так переконливо.
Через місяць — майже не намагався.
Я не боялася його. Ні.
Я боялася лише одного — що він встигне першим.
Я знала, ким він є. Завжди знала.
Просто дозволила собі пожити в ілюзії трохи довше, ніж варто було.
Для нього жінки — це не люди.
Це поверхні. На яких можна залишати сліди.
І він їх залишав.
На тілі. У голосі.
У тому, як я почала рухатися тихіше, думати обережніше, дихати коротше.
Але він зробив одну помилку. Він вирішив, що я зламаюся.
І паралельно… був інший.
Мій мисливець.
Я відчувала його.
Не очима — чимось глибшим.
Іноді в тиші ставало занадто тісно, ніби поруч ще хтось дихає.
Він не зник. Він чекав.
І це означало тільки одне — у мене обмежений час.
Дві загрози.
Два чоловіки, які вважали, що мають на мене право.
Помилка.
У моїй голові план не з’явився — він визрів.
Повільно. Холодно. Без емоцій.
Як вирок. Джордж помре.
Не в гніві. Не в афекті. Чисто. Точно. Остаточно.
А мисливець… отримає те, що шукає.
Слід.
Я залишу йому історію, в яку він повірить.
Запах. Помилки. Дрібниці, які приведуть його прямо до мене.
Я не тікатиму.
Я чекатиму.
І коли він прийде…
він навіть не зрозуміє, коли саме став здобиччю.
Бо ліс уже голодний. А я… навчилася його годувати.
*****
Вітальня задихалася від запаху крові.
Вона була всюди.
На підлозі. На стінах. У повітрі — густа, тепла, майже відчутна на язиці.
Джордж лежав посеред кімнати.
Нерухомий. Випорожнений.
Його горло було розкритим, наче хтось акуратно й холодно провів межу між «живим» і «вже ні».
Це не було схоже на вибух гніву.
Це було схоже на роботу.
Я зробила крок ближче.
І тоді побачила.
У його роті щось було.
Зім’ятий клаптик паперу, втиснутий глибоко, ніби він намагався проковтнути останні слова… або їх силоміць залишили там.
Я витягнула його.
Папір був вологий.
Теплий. Руки не тремтіли. Ще ні.
“Ти ж цього хотіла?
Лиш тепер тобі не вийде втекти.”
Я перечитала це двічі.
Повільно.
Ніби сенс міг змінитися, якщо дати йому час.
Не змінився.
Він був тут. Поруч.
Раніше, ніж я розраховувала.
І він знав.
Не просто про Джорджа. Про мене.
Звук сирени прорізав повітря різко, як лезо.
Поліція.
Я підняла голову.
І вперше за довгий час відчула щось схоже на справжню небезпеку.
Це було не випадково. Не помилка.
Це був хід.
Чистий. Вивірений. Ідеально вчасний.
Він не просто забрав у мене здобич.
Він залишив мене з тілом. З доказами. З історією, яку я вже не контролюю.
Пастка закрилася. Повільно, майже беззвучно, я видихнула.
— Сучий син… — слова зірвалися тихо, але без жодної емоції.
Тепер гра змінилася.
І вперше…
я не була тією, хто її веде
