Я дивилась на руку довше, ніж мала б. Наче мозок відмовлявся складати очевидне у правду.
Нігті. Блідо-голубі.
Саме той відтінок, який вона вперто називала “кольором спокою”.
Світ хитнувся.
Ні.
Ні, цього не може бути.
Але татуювання не бреше. Воно завжди було її — маленьке, майже непомітне, але надто знайоме. Єдина подруга. Єдина людина, яка знала мене так, як не мав знати ніхто.
Чотири роки разом.
І тепер — лише рука.
Дерева навколо попливли, ніби їх хтось розчинив у воді. Повітря стало густим, важким. Останнє, що я відчула — як темрява обережно, майже ніжно, накриває мене.
****
Я прокинулась від чужого дихання поруч.
Лікарня.
Запах антисептику різав легені. Біле світло було надто яскравим, надто холодним — таким, що не дає сховатись від думок.
Джордж.
— Люба, ти мене чуєш? — його голос був тихим, але напруженим. Він узяв мою руку, і цей дотик чомусь видався неправильним.
— Де ми?.. — слова ледве вийшли. Горло стисло. — Рука… вона належить їй…
Сльози з’явилися раніше, ніж я це усвідомила.
Він затримав подих. На мить.
— Ми в міській лікарні… — обережно почав він. — Частину тіла вже ідентифікували. Інші останки… не знайдені.
Пауза. Надто довга.
— Руку… відрізали, коли вона ще була жива.
Світ знову тріснув.
— Є шанс, що вона жива, — швидко додав він. — Я не хотів тобі це так… одразу… але ти повинна знати правду.
Його слова долітали до мене уривками, ніби крізь товщу води.
Я вже не слухала.
Повітря не вистачало.
Це моя вина.
Це мало бути зі мною.
Він полює на мене.
Та рука… мала бути моєю.
Я мала лежати в тій землі. У тому лісі. Серед коріння, яке вже встигло б прорости крізь мене.
****
Наступні три дні розчинилися.
Пігулки. Тиша. Сон без снів.
І Джордж — завжди поруч.
Надто поруч.
****
У п’ятницю я прокинулась рано.
Вода в душі була гарячою, майже обпалювала шкіру, але це допомогло. Зібратись. Скласти думки в щось схоже на план.
Я дивилась у дзеркало довго.
І вперше не впізнала себе.
Я маю знайти його.
Знайти — і закінчити це.
Закопати в тому ж лісі. Поряд з іншими. Поряд з нею.
Він має заплатити.
****
Телефон завібрував у руці.
Джордж.
“Вибач, сьогодні затримаюсь. Не хотів залишати тебе одну, але на роботі завал. Ми шукаємо винного у справі твоєї подруги. Сподіваюсь, тобі вже краще.”
Я відповіла майже одразу.
Автоматично.
“Все добре, любий. Мені вже краще. Сподіваюсь, ви його знайдете.”
Я дивилась на відправлене повідомлення ще кілька секунд.
А потім повільно усміхнулась.
Бо правда була простішою.
Ви його знайдете.
Але тільки після мене.
