Репортерка Фрея Сінклер завжди знала, що вона не така, як усі. Очікуючи на результати діагностики аутизму, вона вирішує змінити власне життя — звільнитися з роботи в одному з провідних шотландських видань і переїхати до рідного містечка Оркні. Але її плани руйнуються, коли під час зимового шторму на берег дикої Атлантики виносить людські рештки.
Ідентифікація кісток оголює старі рани островів і вперше проливає світло на темну правду, яку ніхто не хоче визнати. З настанням темряви одержиме полювання Фреї за відповідями, про яке йдеться у книзі «Острів темряви», що нещодавно вийшов у видавництві Лабораторія, перетворюється на смертельну гру в піжмурки, адже кожна таємниця, яку вона розкриває, загрожує кар'єрі, ставить під удар сім'ю та наражає на небезпеку нових жертв убивці, що підстерігає з тіні...
Я стискаю складений папірець у холодному кулаці. Мої очі невідривно дивилися на єдине на ньому ім’я так довго, що, заплющивши їх, я досі бачу сині чорнила на пожмаканому білому аркуші.
Дощило майже всю дорогу сюди. Перестало лише на якомусь відрізку А9 між Інвернессом і Терсо. Зараз уже сухо, але, щойно хмари розсіялися, здійнявся вітер. За кілька хвилин після відплиття з порту Скрабстер пором починає хитати з боку на бік. Пам’ятаю свою останню подорож цим маршрутом у зворотному напрямку. Пентленд-Ферт була так само незгідлива й тоді, але навряд чи це було для мене відчутно. Після тієї ночі сплило багато часу, перш ніж до мене повернулись якісь відчуття.
Човен завалюється вліво і йде далі. Відчувається, наче він перекинеться. Удар, глухий стукіт глибоких вод по металу, і світ дає крен в інший бік. Я відчуваю, що човен падає з-під мене, і шлунок разом із ним. Розплющивши очі, помічаю, що вчіплююся в сидіння так міцно, аж біліють кісточки пальців. Двійко старих у шерстяних шапках і світловідбивальних жилетах на тому боці проходу дивляться на мене і навіть не стараються приховати, що сцють. Гадаю, треба щось сказати, але мовчки все ковтаю — у мене це стало добре виходити, — і відвертаюся, дивлячись у вікно. На ньому немає нічого, крім крапель води і мого відбиття в чорному склі.
У мене була надія, що шлунок вгамується, щойно ми пристанемо до суші, але при виїзді на вулицю Стромнесса, моя нудота лиш посилилася. Я їду спокійно, поки зникають вуличні ліхтарі, а тоді щосили втискую ногу і мчу геть. Повернення на Оркні після всього цього часу — винос мозку. Це наче ходити в тилу ворога. Хтось мене побачить, упізнає, зателефонує в поліцію. Насправді я знаю, що це взагалі неможливо, але цього вечора я і близько до Керкволла не поїду.
Після п’ятого гостьового будинку я вже сумніваюся, чи не краще передумати. Кожен або закритий на зиму, або повністю заброньований. Туристи приїхали на Різдво. Хрінзна-нащо. Мені не бракувало цього місця ані хвилини. Не хочу повертатися, але маю обіцянку, яку збираюся дотримати. Те обличчя з новин стоїть перед очима, але, щойно воно виринає, його замінює ім’я зі списку. Мені довелося готуватися до цього сімнадцять років, і це одне ім’я — мій єдиний здобуток. Треба було зробити більше, не здаватися, не звертати уваги на тупі думки про якесь там своє життя. Будь-які шанси на щастя, які в мене були, знищив чоловік, чиє ім’я надряпане на цьому папірці. Він та інші. Бляха, мені навіть не вдалося з’ясувати, скільки їх, але тепер я тут і дізнаюся за всяку ціну.
Він мені розкаже.
У шостий гостьовий будинок я навіть не хочу стукати. Це велика дерев’яна будівля неподалік Г’ютона, все одно надто близько до Стромнесса, як на мене. У жодному вікні не горить світло, коли я під’їжджаю гравійною доріжкою. Зупиняюсь, вимикаю двигун. На під’їзному шляху припарковано лише одну машину. Вкотре глухий кут. Я дивлюсь на годинник. Минула лише дев’ята, але відчувається, наче вже близько півночі. Тут така глуха тиша, що стає лячно, наче самі острови затамували дихання. Згадую Діґґера в кімнаті відпочинку, телевізор, який волає так голосно, що аж сюди чутно. Я майже сумую за цим. Якого хєра я роблю? Як я, у біса, це проверну? Уже не вперше в мені наростає бажання повернутися нафіг назад і поїхати додому.
Біле галогенне світло пробивається крізь лобове скло.
Я затуляю рукою очі.
На веранді навпроти будинку стоїть хтось, кого неможливо розгледіти через яскраве світло з-за спини.
Не видно, чоловік це чи жінка, доки не лунає голос.
— Я можу вам допомогти?
Жінка. З американським акцентом. Не дивно. Я виходжу з машини.
— Можливо, у вас є номер.
— Лише на сьогодні?
— Надовше, якщо є.
Пауза. Не бачу її обличчя. І:
— Вам пощастило. Нам просто вранці скасували бронювання.
Я дістаю з багажника невеличку сумку і йду за жінкою всередину.
Кругле, почервоніле від вітру обличчя здається приязним. Вона трошки заспокоюється, коли бачить мене при світлі.
— Жахливо лишитися без даху над головою в таку ніч. Мало хто сюди приїздить без броні цієї пори року.
— Довелося зірватися останньої миті.
Вона веде мене нагору дерев’яними сходами, які поскрипують від кожного кроку. Нагорі спільна зала з телевізором, кількома диванами, чайником і чашками. Туди виходять троє дверей. Вона відчиняє одні масивним залізним ключем.
— Гадаю, ви в такому поспіху тут у справах? — питає вона.
— Саме так.
— Напевно, важливих, якщо приїхали так терміново просто напередодні свят.
— Це довго відкладалося, але тепер не може чекати.
Вона киває, наче це має сенс.
Я роззираюсь — розкішне двоспальне ліжко, письмовий стіл, велика прилегла до спальні ванна кімната. Товсті килими на підлозі й панорамне вікно з нічним краєвидом. Підлога, стіни та стеля всі з сосни, як мисливський будиночок посеред шведського лісу. Краще, ніж мені малювалося в уяві.
— Скільки?
Вона називає ціну за ніч.
— Скільки ви пробудете?
— Скільки він вільний?
— Люди, що скасували, бронювали на тиждень. Вони мали бути з нами на Різдво, але ціна зростає за…
— Тиждень підходить.
Я даю їй кредитну картку, на якій узагалі нічого не збираюся гасити, і вона дивиться на неї, ніби не знає, що робити. Тоді каже мені, що принесе термінал. Я всміхаюсь, киваю і зачиняю за нею двері.
Кидаю сумку на ліжко, сідаю на край жорсткого матраца і знову оглядаю номер. Мені потрібен план, спосіб дізнатись інші імена на випадок, якщо він їх не знає — або так стверджуватиме, — але я не можу сидіти так усю ніч, намагаючись його вигадати. Я з’їду з глузду. Або отямлюсь і поїду геть.
Ще раз розгорнувши папірець, я втуплююсь в ім’я. Ця погань забрала в мене все і зробила це не сама. І тепер годинник цокає.
Вирішено.
Знайду покидька тієї ж ночі.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
