Нічого не відбулося, — говорив він собі. Просто побічна дія від ліків. А та біла сорочка… мабуть, просто десь валяється серед всього гармидеру, що він не був в стані поприбирати вже з місяць.
Наступної ночі безсоння знову взяло його в полон. Він лежав у ліжку, виснажений, тяжкість тіла і розбурханий мозок все ніяк не йшли на поступки. Щоразу, коли він заплющував очі він відчував її присутність — немов відиток у повітрі, немов невловимий шепіт.
Він намагався тримати себе в руках, чинити супротив нестримному бажанню, а скоріше фізичній залежності, прийняти ці кляті пігулки. Але згадка про той сон, видіння, галюцинацію, що б це не було — не полишала його. Деталі все швидше стиралися й вислизали з його пам’яті мов дощові краплі, що намагаються якнайшвидше втекти з вікон униз, немов пісок крізь пальці.
Але щось все таки врізалося в його пам’ять. Привид її дотику все ще тремтів на його губах. До ранку він відчував себе напівживим, якось проживаючи той день. Його тіло виконувало механічні рухи, а думки залишалися десь у тому сні, розриваючись між бажанням та забуттям.
Його колега Мері одразу помітила, що щось не так. Вона завжди помічала. Хоча це більше можна назвати сталкерством.
Між ними було щось — колись невимушене, легке, але воно так і не зникло повністю. Відчувши його напругу, вона зробила те, що, на її думку, могло допомогти. Легкий дотик до його руки. Погляд, що затримався на секунду довше, ніж потрібно. Тихий жест підтримки.
Але він не хотів нічого від неї.
Можливо, в ту мить він би віддав усе, аби лише знову відчути її руки — тепло незнайомки, яка, наскільки він знав, могла ніколи не існувати за межами його власного розуму.
З Мері все було просто. Часом навіть добре. Спосіб звільнитися від втоми після важкого тижня. Але в ній не було нічого, що змушувало б його повертатися.
Не так, як вона.
Не так, як та, що розчинилася разом зі світанком.
Декілька місяців назад…
“Мабуть з нею переспало вже пів відділу” - думав він, ліниво спостерігаючи, як Мері сміється над жартом колеги. Вона була з тих жінок, що ніколи не залишалися на самоті, і це її абсолютно влаштовувало.
“Але ж гарна, чорт забирай” Він знав, що з нею буде легко. Без зобов’язань, без складнощів. Просто вечір, просто кава, а далі - як піде.
- Мері, може сходимо кудись сьогодні ввечері? Вона повернулася до нього, провела по ньому оцінюючим поглядом, прикусила кутик губ (це був її фірмовий жест).
- Ну якщо запрошуєш ти…то чому б і ні. Вона посміхнулася, але в очах промайнуло щось… насторожливе? ні, скоріше щось хиже.
Пізніше тієї ночі…
Вони випили. Потім ще. Потім її сміх став трохи тихішим, а її пальці трохи сміливішими. Вони опинилися в неї вдома швидше, ніж він встиг про це подумати.
Мері вміла розважатися. Вона знала чого хоче, і не соромилася це брати. І в ту ніч він подумав, що отримає те, на що розраховував - легкість, гру, пристрасть.
Але в якийсь момент все змінилося…
Коли він засинав, відчуваючи її подих у себе на шиї, вона раптом прошепотіла йому на вухо:
- Тільки не забудь… за все в цьому житті доводиться платити.
Він посміхнувся, провалюючись у сон.
Він не знав, що в темноті її очі горіли дивним червоним вогнем.
