“Закінчив факультет іноземних мов (французька та німецька) запорізького педінституту. Вчителював, працював кілька років перекладачем в Алжирі. Друкувався в київських газетах і журналах, лауреат конкурсу Коронація слова 2007 року в номінації "Театральні п"єси." Автор багатьох поетичних книжок. Паралельно займаюся композиторською діяльністю, пісні у авторському виконанні можна почути у ФБ і ю тубі. У своїй творчості намагаюсь бути не багатослівним (в розумних межах), аби не втомлювати читача і слухача зайвощами. Джерело натхнення - українська народна пісня”.
Так про себе пише сам автор. Мені як журналістсці варто додати, що творчість пана Польченка дісно неординарна.
Вона в собі поєднує тимчасове та вічне. Тимчасове - це мова війни, вмонтована в поетичні цикли. Вічне - це ставлення літературного героя до життя, інших людей, моральних цінностей, ланшафтів міста та дикої природи, самого себе. Йдеться про постійне ускладнення художнього наративу, зростання інтенсивності емоцій, вплітання фолк-мотивів у сучасну поезію. Десь, аби поділитися емоціями, автор деконструює абстрактні тези. Десь він передає свій голос бурхливому місту аби тихим полям та лісам. Завжди відчувається самодостатність, але не повна самотність оповідача. Він ставить світові важкі, але зрозумілі запитання про призначення людини, існування серед соціального хаосу, пошук свого місцяя під творчим сонцем. Йдеться про певне переосмислення на українських теренах давно забутого екзистенціалізму. Йдеться про поліфонію міських сюжетів та блаженну тишу природи.
Не просто територіальна, а саме філософська та естетична українська ідентичність роблять вірші Олександра Польченка високохудожніми та яскравими. Вдячність за його внесок у літературний процес проживає кожен, хто стикається з його творчістю.
Дякую і я долі за таку неповторну зустріч!
Марина Чиянова, 2026
