Ви знайомі з Х'юбертом Селбі Молодшим — "Реквієм за мрією" це екранізація іншого його роману. На "Бруклін" я натрапив завдяки тому, що хтось порівняв його з Trainspotting. Саме тому з першої спроби не подужав — очікував американського Ірвіна Уелша, а очікування завжди призводять до розчарувань.
Якось згодом побачив на реддіті обговорення квір-літератури, і там згадувався "Останній поворіт". Це мене здивувало — і справді, "Бруклін" більше ніж на половину про геїв, а я навіть не звернув уваги. Для мене це ознака справжнього мистецтва — коли стираються соціальні, расові чи сексуальні межі, тож вирішив спробувати ще раз.
Перше, що кинулося у вічі при другому читанні, це те, що "Бруклін" є антиподом On the Road, хоча описують вони одну епоху — центральними темами книги стало все, що Керуак замовчав: зловживання речовинами, насильство, геї, гомофобія, безвихідь. Єдиний зв'язок між двома творами це музика — персонажі обох книг слухають Паркера і Джіллеспі.
Реалізм Селбі такий самий брудний, як реалізм Буковські, Селіна чи того ж Уелша — місцями, можливо, навіть брудніший, бо не пригадую, щоб хтось з корифеїв писав про педофілію. Дивовижно, але попри все в певний момент атмосфера нагадала мені Tortilla Flat і Cannery Row Стейнбека. При тому, що автор не те, що не мав формальної освіти, а й взагалі не цікавився літературою до того, як став писати сам. Друкуючи текст, він використовував слеш замість апострофа (I/ll замість I'll, наприклад), інколи ліпив десяток речень в одне, не виділяв пряму мову, писав сленгом.
Коли звикаєш до насильства, раптово усвідомлюєш, що книга про звичайнісіньку людську самотність і нездатність знайти собі місце під сонцем. Безнадія передана з такою безжальною чіткістю, що забуваєш, що персонажі жили в інший час, в іншій країні, мали інші сексуальні вподобання (тобто, якщо ви гетераст як я). Проти волі відчуваєш спорідненість з ними — проти волі тому, що всі вони за винятком одного просто огидні. Вся книга огидна і водночас не дозволяє відірватися від неї.
"Останній поворіт на Бруклін" не роман в загальноприйнятому розумінні, радше збірка оповідань. Одне з них — "Страйк" — чудернацьки перегукується з "Борислав сміється" Франка: воно розповідає на що перетворився робітничий рух і профспілки у найдемократичнішій країні планети.
Книга дуже жорстока, тому нікому не раджу її читати.
