Перша неділя серпня. У повітрі запах кориці, ванілі та підпечених яблук — щойно вимкнув шарлотку, яку спік власноруч. Вона, здається, припіднялася і навіть не підгоріла. Втім, щодо останнього не певен: треба дочекатися, доки охолоне, а тоді нарізати і подавати з чаєм або кавою. Надворі майже тридцятиградусна спека. Броди млосні та безлюдні. Мамин сад залитий сонцем, тому перебувати в ньому майже неможливо. Мимоволі виникає відчуття, що сам небавом станеш шарлоткою. За вікном хилитається старий розлогий горіх. Його я памʼятаю з дитинства. Колись він мав подвійний стовбур і був куди масивнішим, та згодом на одну з його крон кинулася якась зараза, після чого другий стовбур спиляли. «Горіх як олень» - пригадується мені вірш Василя Махна. Ось його уривок:
Горіх часто зазирає у моє вікно на другому
поверсі, та навіть нагинається до вікон пивниці.
Зі стовбура – у протилежні сторони розходяться
грубі гілки, наче роги оленя-самця.
Я кажу йому, що він олень, бо розчищає
навислі снігові хмари, рогами, наче граблями. -
Махно В. Горіх як олень // Посестри. Часопис. 2025. № 159
Поки що над Бродами хмари не снігові. Та й навряд чи мій горіх (олень?) здатен їх розчищати, як його заокеанський далекий родич. Що цікавого можу пригадати, повʼязаного з ним? Наприклад, як у дитинстві, коли в домі жило ще значно більше людей, ми з моїм тодішнім товаришем, старшим на кілька років, одягали боксерські рукавиці й імітували справжній поєдинок. Билися ми, звичайно, в пів сили й радше жартома, бо куди мені було тягатися з ним — і вищим і старшим? А ще, коли влітку випадав рясний дощ і скроплював землю попід горіхом, я вишукував у траві свіжозрощені печериці. Потрібно було робити це чимшвидше, запізнишся на кілька хвилин — і вся печериця буде поточена хробаками. Зате яке щастя було знайти «чистого» шампіньйона! Наче то не гриб, а якийсь трофей. Відзнака за твою пильність і старання.
Восени з горіха падали плоди. Не знаю, що то за сорт, та ядра його такі маленькі, що в долоню з легкістю можна помістити одразу кілька горішків. Шкаралупа їхня страшенно міцна, тому не завжди, будучи малим, мені вдавалося розколоти її ногами — тоді всі чомусь так робили — або ж дідівським методом, стиснувши в долоні два горішки й луснувши їх. Доводилось брати в хаті горіходавку і нею трощити їхні непробивні панцирі. Молоді грецькі горіхи на смак солодкаві, пружні, соковиті, варто лише зняти гірку шкірку, котра легко відстає. А руки... руки після того чорні кілька днів а то й тиждень — все через сік зовнішньої зеленої оболонки горіха. Випадав дощ, і з дерева рясним горіховим градом сипалися зрілі плоди. Деякі, вдаряючись об землю, розколювались, і тоді на них зазіхали комахи або їжаки. Після дощу виходиш на подвірʼя, насичене прілою осінньою вологою, і назбируєш тих горіхів повен мішечок. Приносиш їх мамі, а вона: «Ну і що я тепер з ними маю робити?» Посушити. Розкласти на підвіконні чи біля батареї, попередньо встеливши зісподу газету або пергамент. І така картина — горіхи, що сушаться на зиму — зустрічала мене всюди, де я бував, а бував я тоді мало де: або вдома, або в баби.
Взагалі ці горіхи — маю на увазі, грецькі — річ абсолютно буденна в моєму житті. Їх завжди було повно. Аж із надлишком. З них пекли пляцки, додавали в салати, прикрашали ними десерти і просто так їх їли. І зараз на кухні стоїть ціле пуделко того добра — вже начищених, готових до вжитку. Мама каже: «Візьми до Львова», сама хоче їх збутися. А у Львові в мене ще цілий пакет торішніх. Такі ось неприкаяні горішки. Чимось схожі на людей.
А шарлотка, до речі, таки вдалася.
03.08.2025
