25.12.22

/* Стіл. Біля стола дзеркало і стілець. На столі лежить папір і ручка. Персонаж сідає за стіл рівно таким чином щоб бачити своє відображення. Протягом даного тексту відбувається внутрішній монолог — спроба втікти зпід відчуття самотності. Заспокоїтись. Поглянути на стан речей навколо*/

- Ти головне пиши — а там побачиш чи буде з того толк.

Із цими словами, хлоп сів писати, поринаючи у свої думки.

Думав про те, що тільки но прочитав; та й про те що до цього дививсі. Сумно було гортати уявні сторінки, але спокійно та розсудливо йшла мова та лягав текст.

Може воно і варте того, щоб писати кожен день хоч по чернетці, хоч по годині часу — а потім зшию все до ладу і дам комусь прочитати. Вілчувався цікавий досвід як і письменника, так і людини. Вільної людини, котра робить обирає чого їй робити а чого не робити. І не гнітить її ані церква, ані родичі. Бо ж навпаки рідні скоріше будуть приємно здивовані або навіть вражені зачув що їхній родич дає волю своїй творчості. Радісно буде їм усвідомлювати нескореність та непригніченість його духу усілякими справами, лихими подіями та іншими скорботами нелегкого часу котре навалилося на молодь сьогодні. Бо ж автор цих рядків і є кров та міць тієї країни де він народився, де народились його батьки, діди та баби, мабуть і прабаби та прадіди.

Мені як автору радісно відчувати що позбуваюся того мороку що наводила ворожа країна, із самого народження до сьогодення. Морок розвиднюється — настає ера відродження та світла. Це світло буде настільки пекучим, бо воно виявить та покаже всім їх щрами та набуті недоліки. І не кожному буде приємно прийняти ці недоліки та свіжі рубці — але заприйняттям стоїть нове життя, можливість творити кожному свою реальність та створювати кращий фундамент на руїнах та залишках страго світу, старої України — країни нескорених та вільних людей, справжніх воїнів.

Важкі часи будуть не тільки в тому щоб відбудувати, а скоріше у тому щоб втримати і розвивати. Серце співає уже зараз, навіть під час страшної війни, коли до тебе окликаються рідною мовою, коли можеш робити свої справи рідною мовою. Бо скільки ж людей помирало за цію мову, за мою можливість вільно нею спілкуватися та усвідомлювати себе з її помічю.

Так, мої слова та речення здаються самому собі кострубатими та трохи нелегкими на сприйняття, але я всеодно буду писати і ставати кращим. Мене нудить від того мороку меншовартості, котрий насаджували мені з малку, мовляв українська то мова людей “другого сорту” та селян. Чого змовчувати — я сам собі цю ідею насаджував і викорінював українську у свому житті. Відносився до неї апатично та трохи глузливо.

І за мої ідеї, і за мої вільні думки, за мій побут і все що я маю — боряться захисники, помираються найкращі воїни.

Та ворог повинен бути розбитий. Я і всі українці зараз платимо величезну ціну за свою ж свободу, за можливість бути визнаними та нескореними. Ціну, за добровільне життя у московитському мороці.

Я правда вірю що мене не будуть пригнічувати та шпиняти за мої помилки. Мені соромно перед захисниками що поклали своє життя.

Бо я і справді дуже довго жив і думав на псячій мові; вражався ворожою культурою та мав мрії побувати і навіть оселитися у вражому місті.

Тепер мене нудить з цього.

Розумію що зараз не час катувати себе, а треба прийняти свої гріхи та помилки, і зробивши висновки — йти далі. Змінюючи своє життя та життя навколо себе.

Ось те чим я можу стати внагоді. Те що я можу робити і бути цьому дуже радий, відчуваючи що нічого поганого потім не знадаю про цей момент. Момент написання своїх думок.

“Україна — починається з тебе”. Якщо не помиляюсь, саме так звучала цитата В’ячеслава Чорновола. Саме я повинен проводити у собі зміни якщо хочу щоб хоч щось мінялося на краще.

Тож я вирішив ще давно, мабуть влітку, обкладатися літературою моїх письменників, та і вцілому українізовувати свій побут. Я розумів що це не легка справа та нешвидка, але відчував що це потрібно мені і цього потребують люди навколо — рідні котрі в окупації, друг котрий в окупації, друзі котрі зараз поряд але все ще в деякому контексті ворожого контету.

Я відчуваю що десь дуже схибив. І це мій шанс наздогнати всі свої схиби та проколи, стати кращим у своїх очах і знати що буду несказанно радіти коли озирнуся на пройдений мною шлях. Мені дуже приємно коли я сам себе дивую. Коли довго і монотонно кудись йдеш або щось робиш із поля зору вислизає найдивовижніше, найцікавіше та найрадісніше.

Відчувати провину коли відпочиваєш, коли спокійно їси або просто йдеш вздовж вулиці — це не те що я повивнен зараз відчувати. Ця провина зводить мене до самоїдства та бородьби із власними вітряками, з часом висмокчуючи всю силу а енергію.

Я хочу бути добрішим до самого себе, спокійнішим та розуміючим свої потреби. Мені необхідно прислухатися до себе, бо часом я починаю відчувати.

Так так, я все ще не позбувся тієї кам’яної броні що була на мені з часів пубертату. Броні з гніву та безлюдяності, відчуження до навколишніх і до себе. Часом, мене звідти витягала музика, і я справді розкриваюся коли натрапляю на щось дійсно вражаюче. Згодом, мене звідти почало діставати кіно.

Тіки згодом, коли навчився жити зі своєю бронею, нелюдимістю, інколи навіть імпульсивнітю — я почав відчувати що броня то зайве.

Постійно закриватися або бути закритим від світу — це найбезглуздіше що я можу робити. Бо в такому випадку життя йде повз мене.

Повз мене пройшла і моя юність, та майже почала проходити й молодість. Я нічого за собою не помічав. В мені дуже багато егоізму сконцентрувалося.

Тож, коли зустрів дівчину з котрою прожив деякий час разом — до мене почало приходити усвідомлення того наскільки броня намені загрузла. Але всеж, крига скресла.

Навіть не зважаючи що московити своїм нападом розлучили та зруйнували багато сімей, думаю що це дало нам набагато більше ніж ми мали. Тож треба закріплювати це, а особливо важливо розвивати і надалі.

Навіть не зважаючи на те що я залишився один, розлучений із сім’єю, відчуваю що все буде тільки краще.

Іноді мені відлунням приходить та думка десь на третій чи шостий день війни “я не хочу бути під рашистами. Я хочу боротися”, і намагаюся згадати що думав чи відчував коли в 14му тіки почалася війна, ще не широкомасштабна але неменш жахлива і кривава. Які звістки звідти доходили, як всіх рідних навколо мене трусило, і як багато хейту саме на українські війска виливалося тоді. Ці наративи про бендерівців, цю відразу до прапору рідної країни, до гасла “Слава Україні!”.

Мені боляче про це згадувати, але в той же час і радісно. Бо я не став русаком чи московитом, а залишився українцем. Вірний своїй країні, своїй землі, своїй мові.

Мабуть саме тому я відчуваю всеж провину всередині себе, шукаю шляхи її спокутувати.

Ще дуже себе гнітив, коли невистачило духу піти на фронт, і ще раз, і ще раз. Бо я злякався тоді, боюсь і зараз.

Але страху жити під загрозою прильотів крилатих ракет вже немає, та і від самих прильотів теж. Страху від сидіння без світла та опалювання теж не має. Якось це вже стало певною частиною життя, але усвідомлення того що віна не вічна — дає наснаги жити, працювати, підтримувати моїх захисників та рідних так як можу.

Ще з’їдає мене іноді провина з приводо того, що в мене родина якось розсипалась. А з тими із ким я можу вільно спілкуватися та тримати контакт — я не спілкуюся та не тримаю контакт. Вже виріс і сформувався я таким, мабуть мені це не було ніколи цікаво і не мав до того бажання.

Але є відчуття що мені просто спокійніше насамоті.

Це відчуття відштовхується від усвідомлення того наскільки зруйновані зв’язки, я скільки треба сил та часу для їх встановлення. Це також нелегкий та досить повільний процесс, особливо коли декотрі запросто тебе не слухають, не сприймають.

Але важливо усвідомити одне — на все буде свій час і свій влучний момент, я буду почутий і мене будуть розуміти. Я все в свойому житті приведу до ладу.

Також я тільки занедавна почав бачити та сповна усвідовлювати, що добився абсолютно всіх своїх цілей та забаганок, котрі собі колись ставив та забував бо зневірювався в їх цінності та в собі.

Кожна думка і кожна річ була виконана або здобута саме так як я собі її думав уявляв або планував зробити. Абсолютно.

Тож мені вартує і далі думати, планувати і робити - бо я все можу.

Зворотньою медаллю моєї самотньої самостійності є прийняття підтримки від інших людей. Із цим поряд іде і пілтримка людей.

Прийняття підтримки якось блокується, мені ніяково і навіть фізично важко. Теж саме про надання підтримки іншим. Я про моральну сторону цього терміну.

Також із компліментами, приємними словами, подарунками чи просто увагою — відчуваю себе зкутим та закомплексованим молодиком.

Відштовхуючись від цього відчуття натикаюся на думку про те що я ще не прожив свої хлоп’ячі емоції, враження та страхи. Я їх десь у собі просто замкнув на багато дверей, під враженням що замурував.

Але такі речі неможливо замикати та закрити, тим паче від себе — вони всеодно виринають. Інколи від цього може бути боляце. А інколи — тотально незрозуміло.

Саме із цього виникає відсутність мети,мрії, жаги до життя.

Я завжди вдавав що одинак і мені ніхто не потрібен — це брехня. Втеча від себе. Тіки незрозуміло чому і куди?

Навіщо я боюсь відчувати та бути в гармонії із собою?

До себе важко прислухатись, в такому випадку. Це пусте і безглузде заняття.

Я вірю що з мене вийде гарний письменник, та добрий спеціаліст у своїй справі. Важливо продовжувати йти наміченим шляхом та впевнено робити грунтовний вибір під час вибору наступного кроку.

Я можу змінити профіль роботи, і стати айтішніком якщо захочу і прикладу до цього зусиль. Так зміна профілю займе якийсь час та зусилля — але я і те чого зараз знаю та вмію не одразу досяг.

Для мене головне — це чітке усвідомлення наступного кроку. Так простіше сконцентруватися, навіть мотивуватися простіше.

Розділяти завдання на декілька невеличких, а потім розставляти їх у ланку — це те що мені потрібно. З’являється послідовність, зрозумілість, грунтовність, та саме головне — контроль своїх дій.

Мета одна — робити щось своє і отримувати за це винагороду. Мені подобається працювати і бути в роботі, особливо коли розумію що роблю, і що треба зробити. Я відчуваю себе максимально продуктивним і ціную кожну мить, мені приємно.

Приймати власні рішення та робити так як вважаю за потрібним — а потім бачити результат — вражаюче.

З таких речей крок за кроком вималюється щось масштабне, щось помітне. І це — буде моєю опорою до наступних кроків та ідей.

Завтра напишу наступний файл. Думаю я вже знаю про що буду писати або ж

/* Персонаж спеціально обірвав на половині речення, бо десь чув що це допомагає потім повертатися до тексту. Він підняв погляд. Дзеркало було розділено на дві частини однією великою тріщиною. Поряд нього лежали маленькі уламки.

Стіл. Стілець. Папір з нотатками.Порожня кімната.Відкрите вікно */

<СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ МУЗИКИ:>


Скажи щось погане — Бар

Manao — Salpicando

Скажи щось погане — Одинокий самурай

RUSIIICK ,Oi FUSK — Mycelium Gospel

Скажи щось погане — Нікчема

Тулим — Незвана

Дефенестрація — Проти мене ведеться війна

СТРУКТУРА ЩАСТЯ — Сидативи

BADWOR7H, Chocollab — Ctrl C

ТУЧА — Мій Верше

The Unsleeping — Ptaha Fred

Скажи щось погане — Твоя кохана

dity inzheneriv — Ти б не повірила

The Curly — Я забувся

Ігор Кайдаш — Де Твоя Молода Кров?

Alice Change — Не вистачає кисню

BaWN — Тліє

Галлі Рей — Zapovit

Глава 94 — Нате

Vivienne Mort - Персефона

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Жевжик
Жевжик@furgoni

чайки.

46Прочитань
1Автори
0Читачі
На Друкарні з 30 липня

Більше від автора

  • 30.07.23

    пізній літній вечір. лавка. вони вдвох здавалось весь день.

    Теми цього довгочиту:

    Літо

Вам також сподобається

  • Еволюція перекладу Легези

    З нагоди видання у Росії антології «Пазорі й ікла» у перекладі українця Сергія Легези я короткочасно повернуся цим дописом до старої теми, з якої колись розпочався мій блог, а саме до критики українського перекладу Відьмацької саги.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Еволюція перекладу Легези

    З нагоди видання у Росії антології «Пазорі й ікла» у перекладі українця Сергія Легези я короткочасно повернуся цим дописом до старої теми, з якої колись розпочався мій блог, а саме до критики українського перекладу Відьмацької саги.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі