16-го серпня 2014 року свій земний шлях завершив Всеволод Нестайко. Пройшло десять років і зараз ми про нього згадуємо. Не те щоб він був забутим, викинутим на узбіччя історії персоналією чи подібним. Аж ніяк – ще за життя Всеволод Зіновійович став класиком літератури.
Проте є один нюанс.
Класиком дитячої літератури.
Про Нестайка не говорять так часто, як про когось іншого із тої причини, що це робимо не ми. Знову ж точніше – ми це робили. А зараз це роблять діти. Найкраще оцінити творчий доробок «доброго янгола української літератури»(як називали Всеволода Нестайка) можуть наймолодші серед нас – діти. Погодьмось, що попри всілякі нюанси, дитинство залишається «золотою» добою людини, коли світ здається таким сонячним, а трава – такою зеленою. Зазвичай ця пора здається безтурботною, сповненою ігор, відкриттів, пізнанню світу та пошуку початку стежки по якій ми підемо, коли подорослішаємо.
На жаль, Всеволод Нестайко можливості мати щасливе дитинство не мав, оскільки народився на початку минулого століття, що було просто переповнене всілякими страшними та геть не дитячими речами, що запросто налякають будь-кого із дорослих, що тут вже казати про маленького худорлявого хлопчика.
Коли Всеволоду три, його батька звинуватили у шпигунстві та відправили до ГУЛАГу. Його майбутній письменник більше не побачив. А зразу за ним нова біда – йшов 1933 рік. Голодомор і родина рятувалась від нього, переїхавши до Києва.
«У дитинстві в мене не було дитинства», – скаже значно потім сам письменник. Коли йому буде 11, то почнеться Другова світова війна. Її він перечекає у тому ж Києві. «Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно». Але попри це хлопчик залишав у собі якусь частинку доброти, людяності та зумів вижити у ті темні часи, де він намагався сяяти як останнє джерело тепла на Землі.
«У дитинстві я був худенький і маленький — чи не найменший у першому класі. І хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив'язував до однієї ноги важку праску, до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить», – так згадує Всеволод Нестайко про свої спроби вирости, стати дорослим. Та коли він дійсно став цілком сформованою особистістю, то зрозумів – йому не вистачає дитинства, він ще не набігався, не накупався, не награвся, оскільки цю «золоту» пору перервали репресії, голод, війна. Щось подібне може відчувати та наше покоління, котре застало війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення – комусь на початок цього дійства було дев’ять, комусь – десять, комусь – це шістнадцять чи сімнадцять. З початку анексії Криму та агресії на Донбасі пройшло вже також десять років і за цей час сформувалось нове покоління юних українців, які не знають мирного життя, які живуть весь час у неспокійному стані, позбавляючи себе змоги спокійно пізнавати цей світ.
Схоже, що це у свій час розумів і Всеволод Нестайко, котрий прийняв для себе рішення стати дитячим письменником, хоч якось трохи доторкнутись до того давноминулого відчуття, озирнутись на назад та побачити себе, себе малого, що стоїть десь із м'ячем і дивиться на незнайомого дорослого дядька, що посміхається йому. «Всі болі розтоптаного війною мого дитинства викликали жагуче бажання знову повернутися в те дитинство і спробувати пережити його по-іншому, по-новому, не так, як жилося, а так, як мріялося, – сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а комічними, радісними, щасливими».
Свої перші творчі потуги письменник проявив ще у вісім років, коли написав оповідання про мисливця в Африці у котрого були дуже волохаті ноги.
Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко було надруковано у журналі «Барвінок», коли йому виповнилося 24 роки. Перша книжка – збірка оповідань «Шурка і Шурко», вийшла у 1956 році. А далі пішло-поїхало – письменник «вибухнув» повістями та оповіданнями. Розказувати про всі, звичайно, не вистачить сил, тим паче, що багато хто із вас їх пам’ятає, але хотілось би зупинитись на його квінтесенції ностальгії за дитинством та його magnum opus – «Тореадори із Васюківки».
Ліричний відступ – перша книга із якою я познайомився із Нестайком була «Загадка старого клоуна». Її я прочитав у третьому класі та вже тоді мій мозок у котромусь роді закипав – фантастичні переміщення у часі, головний герой максимально схожий на мене самого(і ще на тисячу інших хлопців мого віку, котрі тоді розгорнули та ще не раз розгорнуть тоненьку книжку). Максимального поглиблення я не відчув, оскільки головний герой був шестикласником(тобто на три роки старшим, а у дітей самі знаєте – різниця хоч в одному році – це вже безкрая прірва) й основні пригоди відбувались у Києві(різні його періоди), себто – великому місті, котре не могло конкурувати із маленьким провінційним містечком, де минали мої дитячі роки. Потім були «Пригоди у Лісовій школі», котрі я сприймав як розширену казку(тепер я зрозумів звідки мене у підлітковому віці з’явилась тяга до фентезі)(важко асоціювати себе із зайцем чи їжаком, але все ж) – я прочитав їх всіх. І от, коли я перейшов до четвертого класу і вже тоді наша вчителька почала оповіщати про наші перші екзамени(ДПА), тоді я взяв у міській бібліотеці «Тореадорів». І тут мене було куди легше себе асоціювати із головними героями – малолітньою шпаною, що творить якусь дурню, щоб просто було весело, я побачив двох найкращих друзів, котрі це робили та мені сподобалось. Ту цеглу я проковтнув менше, ніж за тиждень, засиджуючись до глупої ночі із лампою та вірою у те, що мама спить і не зжене мене спати. Я ніколи не любив перечитувати книги декілька разів – максимум це були окремі розділи, уривки, бо я розумів, що знову відчути ті емоції, як при першому прочитанні я не матиму. Так от – «Тореадори» стали винятком. Їх я перечитував близько десяти чи одинадцяти разів у віці між дев’ять та п’ятнадцять років. Книжку я затримав на добрих декілька років і віддав лиш тоді, коли обходив міські бібліотеки із листком. На той момент я мав іти у десятий клас.
Чому саме «Тореадори»? Відповідь, мабуть, у тому, що багато хто зі мною погодиться – це персонажі. Вони живі, вони справжні. Ява і Павлуша такі реальні, що тобі здається, що ти справді десь із ними гуляв на краю міста, де починались поля, що ти із ними справді рив метро під свинарником і що справді ловив із ними Книша та Бурмила, що мав пригоди не менш карколомні, ніж ці два шибеники. «Тореадори» можна розцінювати як такий собі реквієм нашим дитячим мрія, амбіціям, пригодам та подібному. У кінці видання «Тореадорів» за 2004 рік є листи від шанувальників, де багато хто прочитав ці три повісті ще у юні роки, а потім або став викладачем української мови та літератури, щоб розказувати новим дітям про це, чи ж читають вже своїм донькам і синам про пригоди Яви та Павлуші, котрі немов Пітер Пен – ніколи не дорослішають і так і залишають тринадцятирічними хлопчаками у яких все ще життя попереду і нема чого турбуватись, бо вони – разом, веселі, жваві, а це – головне.
Варто сказати кілька слів про дві редакції. Перша велика книжка, де були всі три повісті з’явилась у 1972-му році – у розквіт доби «застою» і звичайно, що Нестайко мусив всіляко час від часу додавати радянські елементи, символіку і тому подібне, бо вже мав досвід нападів критиків на його твори, оскільки персонажі письменника – це не якісь зразкові жовтенята, що живуть тільки заради того, щоб вирости та служити Радянському Союзу, а прості шибайголови, двієчники, котрі завалюють екзамени та закохуються(привіт, Яво Рень).
«Минув час. Відбулися знаменні історичні події. Україна стала незалежною... І я вирішив повернутися до «Тореадорів». Аж ніяк не відмовляючись від попереднього тексту книжки, яка розійшлася по світу сотнями тисяч примірників, друкувалася й друкується в хрестоматіях, шкільних та студентських підручниках, я вирішив зробити нову авторську редакцію “Тореадорів з Васюківки”, позбавивши книжку деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З’явилися й нові епізоди. Допоміг мені в роботі прекрасний поет і талановитий редактор Іван Малкович. Щиро дякую йому за це», – можна прочитати на задній обкладинці до нової редакції від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», що вже стала культовою.
Звичайно, що Нестайко уславився не тільки «Тореадорами». Можливо хтось досі пам’ятає «Космонавтів із нашого будинку», «Одиницю з обманом», «П’ятірку із хвостиком» чи «В Країні Сонячних Зайчиків» тощо. Багато творів мають фантастичні країни, куди відправляється головний герой, який у нашому світі є простою дитиною. Відбувається цей от ескапізм, коли дитина поринає у свій світ фантазії, веселиться у ньому, через нього пізнає світ. І це добре можна побачити у творах Нестайка – якщо є «світла країна добра», то є і поганці, темні лиходії, і завжди це не один, хто вбирає у себе все погане, а ціла банда покидьків, де кожен відповідає за певну негативну емоцію, яку вже маленький читач має побачити, зрозуміти, обмізкувати це і зробити висновки на конкретному прикладі, а не на узагальненому. Ще й головний герой – ну прям як він.
Тому хочу підсумувати – Всеволод Нестайко не мав змоги самому відчути те дитинство, як це робили його персонажі, що побороли час та живуть поза його владою. Але письменник вирішив дати відчути цей шанс дітям – втекти від гамірного світу, втекти від проблем, від непорозумінь, від всього лихого у книжку, де на неї зачекались її друзі-однолітки із такими самими вподобаннями, мріями чи переживаннями. Я вважаю, що іноді корисно і дорослим відкрити котрусь із його книг і прийди до левади, що вкрита червневим сонцем та просякнута літом, що от-от почалось, а це значить що? Правильно – скінчилась школа і старі друзі знову мають багато вільного часу на пригоди.
Тож, Читачу, вирішуй – чи хочеш ти на коротку мить зупинитись у своєму «нудному» та «сірому» житті та оглянутись назад – і побачити той яскравий літній давноминулий день, коли ти попрощався із Явою та Павлушею, залишив їх на весіллі їхньої вчительки та пообіцяв, що завтра повернешся?
