Холодного зимового ранку мама зібралася до погреба набрати дров, щоб розтопити піч. Вже давно настала пора зігріти стіни, чашки в сервізі та сплячу мене. Променям холодного ясного дня не вдавалося ввести мене в оману та змусити піднятися з ліжка, як би яскраво й весело вони не світили — узимку сонце не гріло, а поспати я любила. З-під ковдри було чути, як будинок живе і хоче тепла, а за вікном ледве-ледве хрипів старий паркан під вагою снігу.
Скрип дверей і мамині кроки сповіщали мій тонкий слух, що в кімнату зайшла охорона — чи то голодна, чи то холодна, але її котяче серце наполегливо кликало мене в реальність. Бо світ набагато цікавіший, ніж якісь там мої дитячі температурні сни про цукор. Мʼяко цілуючи моє чоло, вона жаліла мене і лягала ще трохи подивитися сни. Цікаво тільки, чи були вони в нас однакові. Було відчуття, ніби вона ніколи нікуди не зникала, а продовжувала існувати поруч завжди.
Лежати так ми могли довго, але обов’язково крутилися вліво-вправо, бо ж легенька фізкультура має бути. Моя улюблена пухнаста іграшка приходила до мене сама, навіть попри те, що в неї завжди була купа незрозумілих мені справ: піти вкрасти чийсь обід, побитися з вуличними котами й обов’язково переночувати десь у стрісі за три будинки від нашого.
Але що б вона не робила вночі, де б не була, що б не бачила — вона завжди поверталася. Завжди обирала мене.А я обирала її.
– Ти ж завтра повернешся? - питала я в неї, сподіваючись, що девʼять життів вистачить до часу, коли в мене з’явиться телефон і будильник. У відповідь я чула лагідне муркотіння, і досі не знаю, що воно означало. Але, здається, вона щось таки мені пообіцяла. Так і поговорили.
І тепер, дивлячись на сплячого кота, що так ніжно муркочить у сні, шукаю того самого. Свого. Просто трохи старшого. Все ще мого.
