Розмови з мамою даються важко. Особливо, якщо ти займаєшся бог-його-знає чим, але гроші не просиш і вже добре. Так я і дізналася, що мама розказує людям, що я працюю в кабаре. Мала б рацію, якби ми жили в ХХ столітті.
Ніколи не брала до голови те, що потенційно можу розчарувати батьків у тому, який шлях собі обираю, бо вони розуміють, що самі дали мені таке право — обирати. Вони звикли до того, що я завжди десь є, мені не сидиться на місці, я — дослідник своєї родини. Досліджую світ замість них.
Робочий день мій починається просто: спершу я відкриваю очі, бо хвилину тому я бачила тільки перемикання картинок у своїй голові, схожі на виконання п’ятирічки за день. Ти спиш, щоб відпочити, але тобі хочеться відпочити від того, що тобі потрібно спати, щоб відпочити. Якщо постійно замислюватися над усім і не робити деякі речі на автоматі — можна втомитися навіть від того, що тобі потрібно сходити в туалет. Іноді бути людиною справді тяжко, як на фізичному так і моральному рівнях.
— Добрий ранок, — якнайтихіше вітаюсь я, бо прокинулось тіло, але не голос.
— О, добре рано! — радісно кричить мені у вухо сусідка по квартирі з Закарпаття. Крик людини з Закарпаття цікаво було б зобразити на картині. Думаю продати цю ідею Мунку, коли зустрінемся десь за межами фізичного.
Я б хотіла, щоб на законодавчому рівні встановили вето на ранішні діалоги, особливо з іншими людьми. Все, що я хочу зранку — покурити маріхуану. Оскільки це забороняє традиція і порядок, я п’ю каву в тиші.
Роботи на день не так багато, проте кожен день вона — однакова. План такий: зварити їсти, розвішати попраний одяг, написати п’ять новин про Закарпаття і ввечері піти в те саме “кабаре”. Шукати і писати новини для Закарпатського сайту — це найлегша робота, яка в мене була. Я витрачаю більше часу на те, щоб знайти ту саму новину, і зовсім мало часу на її написання. Дякую, штучний інтелект, що забираєш частину моєї роботи собі. Можеш замість мене й заміж вийти, я буду рада пожити в усамітненні з трьома котами. Може, я й не добре орієнтуюся в світовому політичному просторі, але точно знаю, хто і де побився вчора на Закарпатті. Але про це не напишу. Пані Цензура закрила мені потік криміналу в стрічці новин. Тому пишу часто про пенсіонерів і тарифи. Ну як пишу… Набираю певні комбінації клавіш і воджу курсором по екрану.
Я б могла ходити пішки на роботу, але надаю перевагу громадському транспорту. Відчуваю себе літньою жінкою, для якої покатушки в тролейбусі ледь не єдина радість в цьому таймлайні. Я серйозно, сидиш собі, ніжками туди-сюди, тебе кудись везуть. Не в ліс, і вже добре. Завжди дивувалась тому, як водії ще не подуріли з таким графіком і тим самим маршрутом кожного божого дня, а ж потім зрозуміла, що сама так живу, ще поки в адекваті. Кожна робота – це збірник рутинних однакових дій, але чудова людська психіка помічає нові деталі, які не дають тобі здуріти. Аве людській психіці!
Я б сказала, що кабаре – це гучна назва для звичайного міського бару, де ввечері збираються молоді стендап-коміки, які думають, що в них щось вийде. Комусь просто подобається виступати, хтось хоче стати наступним будь-яким мега популярним стендап-коміком, який є тільки в Америці і ніде інше. А після події, власне, крутять футболи. Футболи подобаються всім, ходять навіть такі як я, які нічого в них не шарять. Тільки подобається відчуття комуни, як і більшості моїх знайомих. Це як зустрітися з подружками на пиво, тільки на фоні не Сутінки, а футболи.
Кожна подія в нашому кабаре має однакову структуру, але герої – різні. Ми працюєм за принципом маршрутки. Шлях той самий – пасажири різні.
Власне, я роблю те, що може пояснити наука, але не може моя мама – сиджу за звукооператорським пультом і на початок кожної події включаю пісню про шлюху – Натаху. Слухаю кожен раз як вперше, проймаюся емоціями, проживаю біль головного героя, який щойно вбив людину і любить цю країну навіть без кокаїну. Але ніколи не дізнаюся – посадили його чи ні, бо на приспіві виходить ведучий, і пісня обривається.
