Одкровення (2021)

Я людина? Що визначає мою свідомість, як показник цілісності? Я-жива істота і я-особистість? Немає мені спокою до тих пір, поки існує розум мій. І бажання мої – лише абортований плід давно покійної ретроспективи. І що таке Пекло? Чи дано нам релігію для рефлексії та фанатичної ейфорії? Я впиваюся власною нікчемністю. Мікроб, тварина, чорт і біс. І навіть, якщо я почну свою історію ось так — це не змінить даність, адже там, у забутому та засніженому лісі, під могильне виття ішов Вовчий Гон. Чотири величезні вовки: Смерть, Гординя, Метушня і Хіть.

А за десять метрів перед ними біжу я і в мене є вибір: впасти, змиритися, бути зжерленим, приниженим, забутим. Але я можу тікати і що є сили рватися на зустріч Життю. Але немає кінця цьому танцю, адже якщо впаду — прокинуся з ранку, а вовки поруч, а якщо втечу, то чекає на мене хата, а в ній ікони. Заночую там і з'явиться мені Ворон, розповість про Минуле, про дружину, про дітей, про гріхи мої і про моє прокляття. Половину ночі проридаю, а до ранку-прокинусь і знову на узліссі, і вовки поруч.


Перепочити не маю права і все, що я можу—збирати плоди моїх колишніх діянь. Буває, очі розплющу, а вовки гарчать: "Біжи, мерзота! Страх втратив?! Біжи до дружини та дітей, вони десь там, вже роздерті, чекають і плачуть.". Але я знаю, що не чекають і немає їх тут, адже місце це на рівні чортових котлів, а може навіть нижче Лімба. І демонів тут немає, лише мої рішення та вчинки. Немає сенсу в бігу, немає сенсу й у смиренності.
Вовки будуть рвати довго, з насолодою, з тріумфуванням. Довго ділять тіло: Гординя завжди жере серце; Метушня вигризає очі й язик, а Хіть їсть шлунок. Смерть чекає, коли награються сестри, і потім завершує бенкет — перегризає шию.

Який напрям не оберу—завжди прибігаю до хати. Усередині стоять безликі ікони, стіл та лавка, а біля печі аркуші паперу та вуглики. Не знаю, для чого і для кого пишу це, адже завтра знову прийду до тями, а перед обличчям зубами клацають, а від мене вже тхне страхом. У цьому пеклі не моляться. Упаду ниць перед іконами, подивлюся в безликі образи і циклічно благаю про смерть. Про справжню смерть, без Пекла та Раю, без пробудження та болю.

Пролежу не дихаючи до сутінків і з'явиться Ворон. Я називаю його Варфоломієм. Це єдина втіха в цьому Богом забутому місці. Сяде поруч, пір'я оправляючи, і скаже: "У дружини твоєї з'являвся, все частіше почала Цикли пропускати, лежить і вставати не хоче ... дітки в минулий Цикл на дуб залізли, їх на гілках пожерли, вони не добігають до хати ... "
Я сиджу, а сліз вже не має, кров із очей біжить, густа та чорна. Іноді намагаюсь згадати своє ім'я. Стискаю долоні, б'ю по обличчю, намагаюся задушитись.

Потім заспокоююсь, дописую шматочок і готуюсь до Циклу. Іноді на очі мряка напливає, а як темрява проходить — у руках тримаю Ворона, обличчя у крові, в роті пір'я . Такі ночі проходять особливо важко, згорнусь у кутку біля ікон, і не дихаю по кілька годин, нігтем половицю дряпаю. Чи є кінець? Чи є очищення? Став забувати слова, частіше гарчу у Ворону, частіше жеру його.

Я відповідаю за свої вчинки. Я роблю вибір. Я сингулярність буття, я проходжу Цикл. Біг та смиренність. Що таке смиренність? Чи втечу я від своїх вчинків? Я виростив Вовчиць цими руками і тіло моє тепер їх дім, як їх зуби— мої суперечливі почуття, прагнення та вчинки. Я був людиною? Що таке людина? Що є реальністю? Адже тепер моя реальність - це Вовчий Гон, це вибір, це Цикл. Моя петля, в якій у мене не має каяття. Мені не втекти, смирення не сенсу, лише дарує мені ілюзію усвідомленості, ілюзію вибору.

Мій цикл – це моя оклюзія. Мене чекає пробудження, яке запустить вибір.
А зараз я ляжу спати, пишу на останньому клаптику паперу і завтра вовки знову гнатимуть мене до чергового кола усвідомлення неминучості пожинання результатів моїх діянь.

Це моя рекурсія, адже коли помираю я—помирають і мої вовки.