Це було на початку десятого класу кадетського корпусу, коли моє життя здавалося мені сірим, безбарвним, позбавленим яскравих емоцій та радості. Я жив у рутині буднів, де дні змінювали один одного, як сторінки старої книги, яка давно втратила свою цікавість. У ті часи я ніби блукав у тумані власних думок, не маючи чіткої мети чи справжнього інтересу до чогось.
Я вже не пам’ятаю точно, як ми познайомилися, як саме відбувся той перший діалог, що згодом змінив стільки всього в моєму житті. Але я пам’ятаю її, Машу, і те, що до цього дня я бачив її доволі часто. Вона завжди була не одна — поруч із нею йшла її подруга, здається, Віка. Та дівчина мала гарне кучеряве волосся, завжди була усміхненою, наче сонце пробивалося крізь усі труднощі цього світу. Проте моє життя не було пов’язане з нею, воно оберталося навколо іншої людини.
Моєю справжньою подругою стала Маша. Вона вчилася в одинадцятому класі, була на рік старша за мене. Чому саме я вирішив почати з нею спілкуватися? Важко сказати. Але зараз, коли я пишу ці рядки, я абсолютно не жалкую про це. Вона стала для мене центром усього. І хоч життя безжально віднімає людей, залишаючи лише спогади, Маша залишила в моєму серці слід, який не стерти навіть часом.
Все почалося з Нового року. Я не знаю, що саме штовхнуло мене на цей крок, але я написав їй першим, привітав зі святом. Можливо, це було просто бажання когось привітати, а, може, щось більше — підсвідомий пошук людини, яка могла б наповнити мої дні новими фарбами. Це було те перше, ледве відчутне, але вже важливе зближення, яке стало початком нашого знайомства.
Минав час, і поступово ми почали говорити не лише в повідомленнях, а й наживо. Пам’ятаю, як ми стояли біля акваріума на другому поверсі, заглиблювалися в розмови, які здавалися нескінченними. Але була одна проблема: наші уроки не співпадали. Я вчився за своїм розкладом, вона — за своїм. Проте мене це не зупиняло. Я тікав з занять, аби провести час із нею, і кожна хвилина з Машею була варта того ризику. Я відчував, що коли я поряд із нею, світ стає яскравішим, живішим. Вона наповнювала його сенсом.
Чотири місяці промайнули, мов один день. І я зрозумів: Маша мені подобається. Не як подруга, не як просто знайома, а як людина, без якої я вже не уявляв свого життя. Але я боявся. Я не міг зізнатися їй у своїх почуттях, тому що розумів: вона старша за мене, розумніша, серйозніша. Вона завжди була відповідальною, ретельно вчилася, намагалася досягти своїх цілей. А я? Я був ледачим, навчання мене не цікавило, я часто втрачав мотивацію. Але щось у мені змінилося після того, як я зустрів її. Я став стараннішим, прагнув покращитися, аби хоча б трішки відповідати їй.
Однак мене дратувало одне: її пріоритети. Вона завжди ставила навчання на перше місце. Я міг годинами чекати відповіді в переписці, не розуміючи, чому вона так довго мовчить. Я сумував, коли доводилося спілкуватися лише через екран телефону, а не вживу. Спочатку мене це бісило, я не міг зрозуміти, чому вона не може хоча б на кілька хвилин відірватися від книжок. Але потім звик. Навіть почав поважати це в ній.
З тих часів у мене залишилося багато спогадів. Наприклад, її реакція на вірші, які я їй писав, або те, як вона з усмішкою слухала, коли я грав для неї на фортепіано. Ці моменти здавалися мені особливими. Вони були частиною тієї історії, яку я ніколи не зможу забути.
Наближався кінець її навчання. Вона закінчувала школу, готувалася до випуску. І одного разу, десь під завершення одинадцятого класу, вона подарувала мені листівку. Маленький клаптик паперу, але для мене він означав більше, ніж будь-який інший подарунок. На ній були відбитки її губ, підпис, і я зберігаю цю листівку досі. Навіть якщо вона забула про це, для мене це щось дуже важливе. Я пам’ятаю, як, здається, виклав її в Instagram, бо хотів, щоб весь світ знав, наскільки вона була особливою для мене.
Коли настав випускний, я бачив її у випускній стрічці. Вона була неймовірно красивою. Її очі світилися якимось особливим світлом, а посмішка була наповнена радістю та легким смутком. Ми сфотографувалися разом, і цей момент залишився в моєму серці назавжди. Але коли вона пішла, коли все завершилося… я не стримався. Я плакав. Я не знав, чи побачу її ще коли-небудь. Я розумів, що вона буде навчатися, що її дні будуть заповнені справами, і в її житті більше не залишиться місця для мене.
Після її випуску моє життя втратило сенс. Я занурився в сіру порожнечу, перестав вчитися, впав у розпач. Вона була тією людиною, яка надихала мене, змушувала рухатися вперед. А тепер її не було поруч. Потім я загубив телефон, і зв’язок між нами обірвався зовсім. Я перестав писати їй, перестав намагатися з нею поговорити.
Проте в глибині душі я все ще сподіваюся. Я вірю, що колись наші шляхи перетнуться знову. Що одного дня вона згадає про мене, і ми поговоримо, як колись. Я сподіваюся, що все буде добре. Що життя знову заграє яскравими барвами. Як було тоді… коли поруч була Маша.
