Коли мені було 2 місяці від народження, мої батьки успадкували старий, трохи перекошений саманний будинок мого прадіда на Бердянській косі. У будинку були товстелезні стіни, глибина підвіконня була десь півтора метра. Він був зроблений із саману — суміші глини, піску, мушель та камки (водоростей). Якимось магічним чином у ньому було достатньо тепло взимку та дуже прохолодно навіть у найспекотніші дні літа. Дім стояв зовсім недалеко від моря, і, авжеж, виходячи з дому, ти завжди відчував його запах і чув шум хвиль. До пляжу — 1 хвилина пішки, до самого моря — 2.
І саме про цей шлях я хочу вам розповісти. Я хочу взяти вас за руку та провести стежинкою свого дитинства — картинкою, яка так закарбувалася в моїй пам’яті, наче все було тільки вчора.
Сама стежина була прямою. Ти виходиш з дому, повертаєш ліворуч і просто йдеш прямо, поки не відчуєш лоскіт трохи холодної води на своїх стопах.
Шлях починається з того, що ти проходиш старі забудови: ліворуч — дерев’яна темно-зелена літня кухня, а праворуч — невелика, теж перекошена саманна будівля, житло для відпочивальників. Біля неї стоїть великий старий трухлявий пеньок від величезної верби. А в тому пеньку живе велика родина жуків-рогачів.
Після забудов починаються доволі довгі огороди. Вони відділені від стежини з двох боків невеличким заіржавілим парканом, а подекуди — просто старими спинками ліжок. Десь посередині огорожі праворуч росте вишукане, широке персикове дерево. Кожного року цей персик родив лише 3–4 фрукти на все дерево. Але вони були найбільші, найсоковитіші й найсмачніші, які я коли-небудь їла.
У кінці обох огородів знову стоять літні будівлі для відпочивальників та кілька кущів червоних троянд. Після цього ти впираєшся у доволі високий, теж заіржавілий паркан, але він був із каліткою посередині. Це був вихід на пляж. Вийшовши через калітку, ти моря ще не бачиш. Треба трохи піднятися вгору по піску — і знову впертися в “паркан”. Але цього разу природний. Перед тобою — ряд сплетених між собою старих маслин з маленьким тунелем-ходом.
Перше, що ти робиш, виходячи з маслинових заростей, — це заплющуєш очі від яскравого літнього сонця, яке віддзеркалюється від піску. Трохи звикнувши, ти відкриваєш очі й бачиш широкий, неосяжний пляж, і там, у далині, море. Ти проходиш повз покошені від вітру великі облізлі залізно-дерев’яні радянські парасолі від сонця. Йдеш по м’якому чистому жовтому піску. На березі майже нікого. Ближче до моря де-не-де стоять перевернуті догори дном закинуті диряві рибальські човни. Ти йдеш далі, і смуга з безкінечних гострих мушель, розтягнута по всій лінії берега, коле тобі стопи. І після подолання цієї болючої природної перешкоди ти нарешті підходиш до моря. Але не заходиш у воду відразу — ти чекаєш, поки воно само прийде до тебе. І ось нарешті холодна хвилька торкнулася пальців твоїх ніг. Потім ще одна, ще. Тепер можна намочити ноги повністю. Вода холодна, але ти швидко звикаєш.
Моє море. Кожного з нас.
Я бачила всі його настрої, всі його кольори й відтінки. Я бачила його в різні пори року, у різну погоду. Я бачила його найвищі хвилі та бачила завмерлим, злитим із небом в одне ціле. Я знаю, яке воно на смак, я пам’ятаю його запах.
Я пам’ятаю його, як учора, але стільки всього змінилося. Все стало складніше.
Але хочеться чогось дуже простого. Просто посидіти на перевернутому догори дном старому дерев’яному човні, заплющити очі й дихати таким знайомим, таким рідним солоним морським повітрям.
