До виходу з дому лишилось менш як 15 хвилин, тому, очевидно, в голову вбила думка про текст
Я не бачу сенсу в навчанні, не хочу стабільної роботи чи об'єкту любові. Лиш би зараз не наврочити, але навіть гроші не здаються такими важливими
Вчора намагалась написати вірш про бабусь і автобуси, але я, здається, знов на деякий час вичерпалась - зовсім нічого не пишеться.
Але, якби могла, все свідоме життя просто їхала б від зупинки до зупинки. Без жодного місця призначення. Без думок про те, що хтось чекатиме коло автобусних дверей. Без валіз чи важких рюкзаків. Без планів та очікувань. Просто автобуси. Втомлені обличчя людей, які я безсоромно розглядаю. Ось просто їхати й все. До кінцевої та повертати назад.
Автобуси пахнуть мамою і лікарнями. Сосискою в тісті, купленою на калинівському ринку. Забутими в бардачку рукавицями. Холодним чаєм Ліптон. Медсестрою, яка постійно запитувала про мій настрій. Грою в тетріс на маминому самсунг
Автобуси пахнуть усім, що я коли-небудь любила, а ще тим, що мені вже ніколи не доведеться відчути. Можливо, це і є причиною моєї глибокої прив'язаності до них, але я не певна.
Просто знаю, що серед усіх бабусь, які кожен день чекають автобус, щоб поїхати в нікуди - я була б головною і завжди першою
