І вона говорила:
Так, у мене вічні мігрені з першої по одинадцяту, надто сильно пітніють руки, і я вже четвертий день не можу відчути голоду
Так, моя мова кохання – бути холодною
Так, я ніколи не говоритиму щиро
Ні, в цьому немає нічиєї провини: просто, коли прокидаюсь, немає бажання вставати з ліжка
І вона запевняла:
Сьогодні погода, на диво, чудова, людський гомін проходить крізь стіни, і щастя, непевно, не має меж
Так, я ніколи не можу позбутися втоми, й любити нікого не виходить, можливо, якраз через це
В моєму домі немає стін, тож втішити сльози зможе лишень підлога. Всередині мене – порожній дім. Він є давно пограбованим
В моєму серці немає замків, зрештою, «було б що красти» в таких умовах
І вона говорила:
Так, у мене вічні мігрені з першої по одинадцяту, надто сильно пітніють руки, і я вже четвертий день не можу відчути голоду
Всередині мене – вихори слів, і я не можу ніколи їх вмовити
В мене третій розмір грудей, сусіди за стіною не замовкають, серце здається холодним, Марії Антуанетті вкотре зіп'яли голову, моя мова кохання – втома
Всередині мене немає замків – і я не здаюся стурбованою
Зрештою, «було б що красти»: всередині мене – вихори слів
У мене на підвіконні пара одноковиж двох свічок, дві книжки однієї серії, статуетка двох голубів, запальничка і сірники
Все має бути парним
Зрештою, «було б що красти»
Ти ніколи не належав мені
І вона мовчала:
Так, ти можеш іти
Сльози – лишень наслідки повені
Так, у мене вічні мігрені з першої по одинадцяту, надто сильно пітніють руки, і я вже четвертий день не можу відчути голоду
Так, в цьому домі звучало надто багато брехливих слів, так, я надмірно плакала, так, в мене скачить тиск, так, ці моря ніколи не встигнуть спустошитись, так, від меблів не лишилось навіть слідів
Так, мій дім – спустошений
І тепер ти не вартий сліз
