Раннє дитинство — це такий таємничий період життя, за який у твоїй пам’яті осідають випадкові, подекуди неважливі, дуже деталізовані спогади, які залишаються з тобою назавжди.
Я спробую вам їх показати. Показати світ, де пройшло моє дитинство.
Цей світ, безумовно, дуже схожий на ваш. Україна середини 90-х років залишила кожному з нас однаковий присмак ностальгії і відрази. Але я спробую показати ніжні відмінності свого.
Моє дитинство пройшло на Бердянській косі — тоді, коли там ще не було багатоповерхових шикарних готелів, сотень кафе на будь-який смак та тисяч відпочивальників з різних куточків країни. У середині 90-х це був… хутір. Більш-менш живий улітку, але абсолютно мертвий узимку. І от саме про зиму я хочу розповісти.
Літо було веселе та швидкоплинне. А от справжнє, правдиве, повсякденне життя починалося взимку.
Косяни часто жартували, що взимку на косі на вулиці блукають тільки собаки. Але так воно і було. Доми на нашому «хуторі» були розкидані по всій береговій лінії, і, я думаю, сумарно в той час там проживало декілька сотень людей. Але взимку вона була така пуста, що здавалося, що там ніколи нікого і не було.
Автобус ходив один, раз на декілька годин, і якщо ти на нього запізнився, інший до тебе не приїжджав.
На всю косу працювало тільки два магазини: один — на Середній Косі, інший — на Дальній. Хліб у магазин привозили раз на декілька днів. А якщо хуртовина, то проїхати було неможливо. Пам’ятаю, як однієї зими косу так сильно замело снігом, що треба було брати санчата і йти пішки в місто, до найближчого магазину.
У мене були дві подруги, з якими ми постійно проводили час разом. Інших дітей нашого віку на осяжній відстані не було.
Весь час і простір належав тільки нам. І ми цим користувалися. Ми були на кожному дитячому майданчику кожної старої радянської бази відпочинку, ми проходили піщані кілометри, гуляючи по пустому вітряному пляжу. Ми ховалися від вітру усюди, де тільки могли: старі, напівзруйновані рятувальні вишки, залізні, діряві, обшарпані перевдягальні, закинуті човни.
З цього самого часу радянський спадок у мене асоціюється зі старим, заржавілим, покрученим чи то вітром, чи то часом, дірявим залізом, на якому обов’язково були залишки облізлої зеленої або синьої фарби.
Не люблю вітряну зиму, але саме вона залишила в моїй пам’яті один з найкращих спогадів дитинства.
Зимовий темний вечір. Старий саманний дім без світла. Пориви вітру обірвали електричний провід і повністю знеструмили косу. Авжеж, поки не стихне хуртовина, яка може продовжуватися декілька днів, ніхто ремонтувати нічого не буде.
Ми з мамою і татом сидимо біля теплої груби-пічки. Вогонь у пічці потріскує. За вікном лютує зима і ніби намагається увірватися через вікно у наш теплий, тихий дім. А ми сидимо утрьох і просто розмовляємо. Про все — про минуле і майбутнє. Згадуємо смішні моменти життя та будуємо плани на завтра.
А поряд дуже ніжно мерехтить жовтий вогонь свічки, яка стоїть на товстому кінескопному радянському телевізорі «Електрон».
