Уважно вслухаюся в німу тишу ночі, що розкішно простяглася і панує зараз над Виноградарем. А згодом заплющую очі і хутко переношуся на початок десятих років. Тобто, в часи коли "Опа гангнам стайл" була на піку популярності, мій щоденник ряснів двійками з математики, як Мурзік блохами а заповітною мрією був той модний телефон з сенсорним екраном, яким уже пафосно розмахувало кілька старшокласників. Зрештою, це все не суттєво.
... Я навпочіпки сиджу біля розчинених дверцят груби і зігріваю змерзлі пальці. Багаття слабко освітлює напівтемну кухню. Мажор намагається вилизати залишки кільки в томаті з консервної банки, однак вона вперто пручається і вислизає з під його носа, з противним звуком ковзаючи по слизькій плитці.
Тріскотіння дров і котяче змагання з бляшанкою злилося в єдину симфонію.
Знадвору чутно невдоволене собаче гавкання. Я знаю цю Жужину інтонацію, вона свідчить про появу сторонніх. Але хвіртка не скрипіла. Можливо, гість вагається чи заходити? У всякому разі піду перевірю, що там.
Накидаю важку кухвайку і намагаюся швидко проскочити крізь веранду, однак мати встигає помітити, що я поспіхом одягла шльопанці на босу ногу і починає читати моралі, типу: -Ну куди ото чорти понесли босу на мороз? Артріт буде!
Та я роблю вигляд, що не чую її. У напівсутінках помічаю як щось стирчить у хвіртці і розумію, що в нас побувала листоноша. Сніг неприємно торкається пальців ніг і миттю розтає, завдаючи щось подібне до болю. Та я не зважаю на це і чимдуж біжу, щоб якнайшвидше забрати свіжу газету з надією, що там буде не лише вона.
Моя ноша не надто легка, всередині згорнутої в рулон газети відчувається ще ЩОСЬ. І я цьому радію. Однак з острахом ловлю себе на думці, що, можливо, завчасно радіти не слід? Адже, не кажи гоп, поки не перескочиш.
Ехх.. Не факт, що сьогодні мій вдалий день. І замість улюбленого журналу знову муситиму читати тижневик "Вісті", не розуміючи більшість з отих, по-вумному писаних текстів.
Забігши в хату, одразу розгортаю газету і відкладаю її геть, адже всілякі політичні новини, оголошення про продаж телят і свиней а також послуги з викачки вигрібних ям і вироблення пам'ятників на замовлення мене, 10-ти річну зовсім не ваблять.
Зачарована я зараз тим, що було всередині газети і до чого зараз прикута увага моїх очей і до чого торкаються руки. Нарешті прийшов сьогодні ВІН - довгоочікуваний, свіжонадрукований і від того особливо пахучий журнал "Однокласник".
Я чекала його появи цілий місяць і тепер обережно тримаю це яскраве глянцеве диво, розглядаючи довго і вивчаючи уважно, немов це якась коштовність чи, принаймні, цінний дарунок.
Зручно вмостившись під теплою грубою, достатньо наторкавшись і надихавшись ним я приступаю до читання. Невдовзі поринаю в якийсь, певне, медитативний стан, повністю зфокусувавшись на процесі і абсолютно відключившись від того, що діється навкруги.
Журнал стає для мене немов би віконцем у зовнішній світ культури, музики, мистецтва і науки. Особливо полюбляю читати інтерв'ю з зірками, літературну рубрику а також проходити всілякі психологічні тести, розгадувати кросворд. І отак зациклена на читанні свіжого "Однокласника", незворушно сидітиму на місці найближчу годину.
А потім декілька разів пролистаю його і покладу на полицю, де дружнім стосом лежать попередні випуски. А потім хтось прибиратиме срачі перед Пасхою і занесе на горище оберемки журналів, газет та іншого непотребу.
А потім ера цифровізації стрімко увірветься в моє життя і непомітно змінить його, поглинаючи буденність. Друковані журнали й газети поступово зникатимуть і відходитимуть в неминуче забуття.
І вже колись я полізу по новорічні прикраси і зненацька натрапивши на улюблені журнали з дитинства, жадібно переглядатиму їх, намагаючись вишукати між рядків щось важливе, паралельно пригадуючи давно забуті події минулих років, закарбовані в яскравих заголовках.
Згодом смартфон стане не просто невід'ємним елементом повсякдення, він виконуватиме функцію чи не продовження людського тіла.
Дійде до того, що вже не зможу навіть сходити по хліб без телефону, бо почуватимуся неповноцінно, немов забула щось надважливе і життєво необхідне.
Мені до вподоби відомий вислів "люди були вільними, коли телефони були на прив'язі".
Нещодавно зловила себе на думці, що є заручницею власного смартфона і немов пов'язана з ним невидимими кайданами. І від цього стало навіть якось моторошно. Та зрозуміла: на це можна легко впливати, користуючись ним виключно за потреби, відмовившись від соцмереж і влаштовуючи кількаденні цифрові детокси від нього. Відтепер смартфон мною більше не керує, адже я керую ним.
Хто б міг подумати, що за якісь 10-15 років омріяний колись смартфон викликатиме нестерпну огиду і я так сумуватиму за "Однокласником"?
Кількадесят старих примірників цього журналу зараз пасивним мотлохом лежать на горищі в цілковитій безнадії стати ще комусь потрібними. І я відчуваю за обов'язок забрати їх звідти негайно. Ще згодяться. Бо жоден девайс не здатен пробудити в людині ті радісні відчуття і неповторний захват, які можливо отримати виключно в момент взяття до рук справжнього живого журналу.
Ляна Вербицька
21.02.2026 р.
