у жанрі щаслива поезія
Там, де Канівські гори цілують Дніпро,
Де вітер розчісує коси верби,
Не тільки печаль проростала й добро,
А сонце вставало над краєм журби.
Він бачив у кріпацькій хаті — весну,
В очах матерів — нескінченну любов.
Крізь холод заслання і тьму навісну
Він вірив, що ранок повернеться знов.
Він малював не тільки ґрати,
А яблуні в білому мареві сну.
Він вчив нас: не варто життя марнувати,
Плекайте у серці свою вишину.
Бо кожне слово його, як надія,
Що б’є джерелом із сухої землі.
«Садок вишневий...» — це не просто мрія,
Це дім, де зникають і болі, й жалі.
Не плач, Кобзарю, подивись навкруги:
Твій сад розцвів, і птахи співають.
Розпалися пута, розтанули сніги,
Твої правнуки вільні, вони вже літають!
Ми діти твого невмирущого слова,
Ми світло, що ти розпалив у пітьмі.
Звучить солов’їна, велична розмова,
І ми не самотні у цій великій сім’ї.
Сьогодні не сльози — а чиста усмішка,
Бо шлях твій був світлом, хоч терни кололи.
Життя — це не важка і виснажлива книжка,
А пісня, що не замовкає ніколи.
Спочивай же у мирі, в теплі та любові,
Над вільним Дніпром, під небесним вінцем.
Твій «Заповіт» — не про смерть, не про крові,
Він про те, як ставати щасливим творцем.
