Тут небо тримається на висохлих кукурудзяних стеблах. Немає залізних стовпів, як у Шевченка, які підпирають небесне склепіння. Лише жовті розпатлані палиці кукурудзи. І голі яблуні, які повільно дряпають гострим віттям вікна будинків та краї обважнілого неба.
Все сповільнене. Немає вітру, немає дощу. Лише туман висить як забуте пальто. І останні покоричневілі листки де-не-де тьмяно переливаються. Висять, мов би на щось чекають. Самі не знають на що. Чому їх було зоставлено тут, чому вони такі самотні у своєму звисанні, чому досі не віддались всеохопному гниттю. Тремтять невловно, опадають тихими вечорами один за одним. А вранці нема після них і сліду. Ніби все це завше було саме таким.
Тут буття голе, закрите у собі. Розвішане, як простині, на чорних димарях і поодинокому собачому гавкоті. Тут на світанні померлі відсувають землю і виходять на поверхню. Перебирають речі, які їм поклали в гроби. Підходять до цвинтарної огорожі зі світлинами в руках, дивляться: тут все зупинене, як і по той бік. Стоять так якийсь час. Намагаються згадувати, але пам'ятають щось геть інше. Мерзнуть. Вдихають вогні з лампадок, розтирають руки розплавленим воском. Вкладаються назад, закриваються в землі.
Живі тим часом закриваються в хатах. Сидять в кімнатах і лиш іноді визирають в шиби. Нічого там не бачать, окрім саду, що має обличчя упиря. Все закрите у собі. Дерева занурені самі у себе. Трава, що проковтнула власну зеленавість, занурена у себе. Недозбирані яблука-зимівки на покрученій траві сховані у собі. Волога земля під ними схована у собі. Нарубані за літо патики сховані у собі, цілі їхні стоси попід хатою. Вогні у печах сховані у собі. Люди сховані у собі. Ніхто нічого не говорить, бо мова також закрилась сама у собі. Та й що тут скажеш? Почався час, який треба перебути у сховку.
Повітря зупинилось. Світ теж. Тільки мряка бродить межи сіл як неприкаяна душа. Десь з-під землі тягнуть голови масні гриби. Стежать за нею. Всмоктують вологу з місць її кроків. Ховаються в листі. Набираються сил. Ростуть невидимо. Чіпляються за землю м'ясистими ніжками. Знають, що життя має тривати далі. Зрушують світ. Крутять його повільно, але невтомно. Аби все це тривало далі.
