«Сестри Річинські» Ірини Вільде – це не просто сімейна сага. Це прониклива подорож у складний світ жінок, які вчаться виживати у жорстких умовах 20–30-х років.
Долі п'яти сестер переплітаються з інтригами, зрадами і непростими життєвими викликами.
Що робить цей роман таким особливим, що його порівнюють навіть з «Грою престолів»? Читай рецензію від нашої літкритикині Соф‘ї Єрмакової, щоб зрозуміти, чому цей твір досі захоплює уми читачів.
Про що книга?
«Сестри Річинські» є абсолютно унікальним текстом, де можна огледіти очима жінок зріз життя багатьох верств населення на українських землях 20–30-х років XX століття.
У центрі роману родина католицького священника разом із його п’ятьма дочками: Катериною, Зонею, Ольгою, Нелею та Славою. Дівчата живуть у солодкій ілюзії гарного життя та патріархальної сім’ї, знаючи, що їхній шляхетний батько завжди їх забезпечить усім необхідним, тож їм залишається лишень гарно вийти заміж та робити інших щасливими. Аж раптом Аркадій Річинський помирає, залишаючи за собою дюжину боргів, з якими тепер потрібно розібратися непристосованим до жорстких реалій життя дочкам.
Кожна з героїнь намагається по-своєму втриматися на плаву та не потонути: деколи через інтриги, деколи через підступність. У цьому й полягає феміністичний складник тексту. Вона не схожа на те, що я читала та зустрічала раніше в українській класичній літературі, та все ж таки вона є дуже життєвою і реалістичною.
На цьому тлі ми побачимо і зради близьких, і інтриги, і навіть пропагандистські тези більшовизму.
Зважаючи на те, у яких обставинах та роках Ірина Вільде писала роман — засуджувати її за це важко, оскільки видати будь-яку книгу в радянському союзі без улесливих до нього тез — неможливо. Але я пишу про це вам, не щоби підняти ґвалт та обурення (адже згадаємо те, що написано реченням вище), а щоби ви були готові, читаючи про зріз галицького суспільства в невеликому містечку, ще й читати про пропаганду більшовизму й ідеї на кшталт: «Памʼятай собі, хлопче, на все життя: котра партія за Радянський Союз, та й за народ, а котра пащекує на Радянський Союз, тій не вір, як псові».
«Сестер Річинських» багато порівнюють із «Грою Престолів». Очевидно, що драконів у текстах Вільде немає, а от інтриг та зрад від найбільш неочікуваних персонажів є. Не побоюсь сказати, що продумані вбивства персонажів, з якими ви встигли поріднитися в книгах Мартіна, деколи можуть стояти в сторонці, порівнюючи зі зрадами між двома сестрами Річинськими. Такої напруги багато й нею просотана вся книга.
Однією з багатьох особливостей, які відрізняють текст Ірини Вільде від тексту Джорджа Мартіна, є роздуми про власне родове дерево та своє коріння, які виникають, читаючи про Річинських. Адже, можливо, моя сім’я проживала схоже життя в українській інтелігенції та через масові репресії в радянському союзі та депортування ця частинка моєї сім’ї та мого роду загубилась, а, точніше, їх репресували/вбили/депортували?
Багато українців не знають свого походження та власних предків через злочини москви та бажання московитів знищити наш культурний код, використовуючи масові репресії та депортацію, як спосіб для досягнення цілі. До того ж багато архівів зберігаються саме в москві, а не в Києві, що ще більше ускладнює розв’язання цього питання, бодай особисто для себе, хоча це й наша масова трагедія.
Ірина Вільде, безперечно, гарно вміє писати великі сімейні саги й мене не може не тішити, що зараз ми маємо таке класне перевидання її творів у «Віхоли». Стиль написання, персонажі, сенси — вона змогла вмістити в одному тексті все те, за що я люблю українську класику.
На цей момент мною прочитано лише перший том і я планую повернутися до інших двох. Щоправда, постає питання «Коли?», але це вже тема для окремого матеріалу.
Авторка: Соф‘я Єрмакова
Коректорки: Ангеліна Іванченко та Анна Ковбасенко
Дизайнерка: Єкатерина Коновалова
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
