Вітаю тебе, світе,
З всесильною вродою.
Лукавить зір, зворушує мене,
Беззахисна орбіта, пронизлива тобою.
Чотирнадцять всадників світ відкриють,
Щоб вісімнадцять років відсвяткувати мною.
Вітаю тебе, світло моє,
Не погасни, не закривай долю ясну.
Ти не мовчиш, людьми не правиш,
Лише сніг виробляє на благо людське.
Очі нагадують рум'янець, палітрою,
Сіро-голубою, милою, як мрія.
Моментами все добре, але дещо не так. Гадати, що тобі не довподоби, починаєш шукати в собі. Розібрати те, скласти те, але картина неповна. Ці рядки про це: пошук, розуміння, прийняття чогось, що може не сподобатися, але буде вірним у душі.
Інколи так буває, що навіть рідні люди повинні кудись піти. Це може бути другий план, а може й остаточний відхід. Так, бувають спроби повернути все назад у наш маленький куточок, але не виходить. Що тоді? Ці рядки про це: які труднощі, випробування треба пройти до єднання.
У вірші йдеться про глибокі почуття та спогади, які викликають листи з чужими звістками. Головний герой відчуває ностальгію за рідним містом, яке є для нього особливим і неземним.
Ніч. Темна. Автостанція. Останній автобус. Тільки одинока лампочка спробувала розривати в'язку темноту.
Переважно я люблю так готувати повсякденні страви (святкові - з тим само підходом), бо багато часу, сил та інших ресурсів та це не маю, але кулінарку розглядаю як теж творчість, доступну (майже) завжди. Можу ділитись старокиївськими рецептами, адапотованими до сучасних реалій.
Ніч. Темна. Автостанція. Останній автобус. Тільки одинока лампочка спробувала розривати в'язку темноту.
Переважно я люблю так готувати повсякденні страви (святкові - з тим само підходом), бо багато часу, сил та інших ресурсів та це не маю, але кулінарку розглядаю як теж творчість, доступну (майже) завжди. Можу ділитись старокиївськими рецептами, адапотованими до сучасних реалій.
