«Сад Гетсиманський» здається своєрідною похмурою передісторією до пригодницької історії про гордих тигроловів на Далекому Сході — жорстока, камерна й абсурдна буденність Андрія Чумака, зображеного в романі-протесті Багряного.
Душна й переповнена камера, немов та сама переоцінена сталінська п'ятирічка, слугує сумним символом-прикладом радянської системи — переповненої десятками людьми в нереалізованій до кінця в’язниці. Однак для Андрія тюрма — це ні матеріальні кам'яні стіни, ні зухвале й обридливе "ну?" Сергеєва, ні численні побої ідейного Донця, ні навіть приниження від рудих фурій — боротьба героя закована глибоко особистісно, у мінливих хвилях переживань за сім'ю й любов, бо, зрештою, Андрію ще не до снаги взяти прямо зброю та застрелити свого кривдника, як це зробив нащадок Многогрішного. А зрештою хто насправді кривдник? Очерствілий душею простодушний хлопчина Сергеєв? Чи може правнук прадідів великих Донець? Чи все-таки добродушна, на перший погляд, усмішка Мельника? Спроба Багряного критикувати Радянський Союз у вигляді однієї особи виглядає зухвалою, проте безнадійною, адже не можна повалити державу, не торкаючись її серця — ідеології.
Цікавим місцем в автора слугує власне тюрма — справжня радянська уравніловка, спільний дім плебсу та інтеліґенції. Можна сказати омріяне утопічне суспільство вже побудовано, і воно чудово функціонує, тільки... за кам'яними стінами, бо радянська машина, очевидно, не реалізує інтернаціонал ніде, як у штучному місці, де знаменита Наполеонова фраза: «Від величного до кумедного один крок», — набуває нових буквалістських форм, в яких колишні професори марксизму стають трохи несповна розуму й попросту посміховиськом серед свого дітища. Навіть вчення Геґеля, скрупульозно відшліфоване марксистами, перевертається на нову діалектичну систему — так сказати, відповідно до реалій нинішнього буремного модерного часу. Як О'Браєн перевиховував Вінстона в одному орвеллівському творі, намагаючись донести одну математичну (не)тотожність, і так Сергеєв на ділі використовує перекривлену Геґелеву тріаду, але не доводить, бо "бітіє опрєдєляєт сознаніє" — це вже аксіома. Чекісти ж так само як і кафкіанські герої: оголошують арешт і вирок пост-фактум, без видимої цілі й причини, подібно до старих-добрих героїв із "Процесу", мовляв: «Вина сама притягує до себе правосуддя». Складно стає розрізнити де дійсність, а де фарс; де свідомість, а де небуття, коли в такій собі антидержаві з'являється сам Карл Маркс, й мимоволі згадуєш стару притчу, де Церква вирішила спалити Христа, незважаючи на очевидний оксюморон.
Здавалось би, краще зламатись і йти за течією, бо не може індивід перемогти дракона — машиністичного, свого роду біблійного Левіатана, почутого старцем Йовом з уст Господа, але й Андрій не без прагнення підкорити й знищити систему, нехай і своїм внутрішнім ідеалізмом, бо ж краса врятує світ. Казала Сірчиха, що "сміливі завжди мають щастя", й нехай щастя буде банальне, воно, немов та сама цибулинка надії, не дасть зійти на пси, і пригадується прислів'я сказане таким же козаком Денисом Сірком: «Бог не без милості, а козак не без щастя».
Західна інтеліґенція, зробивши СРСР своїм об'єктом фетишизації, філігранно заплющувала очі на недоліки. Андрій Чумак стає модерним Христом, місія якого ще не завершена, тим не менш, своєю стоїчністю він вже перемагає світ й переступає ту саму стіну, немов возноситься над царством зла, подібно Спасителю із картини Грюневальда. І нехай Сартр чи Бернард Шоу підносить російську систему на п'єдестал, живучи у своєму ідилічному світі й не бачачи голодоморів чи ГУЛАГів — для України радянська дійсність "розвиненого соціалізму" лишатиметься лиш макетом, наряду із зруйнованими храмами й зневаженою культурою, зламаними ребрами мільйонів невинних, зруйнованими талантами і знищеними долями — таке собі викривлене марксистське заперечення. Фінал твору темний й невизначений, немов вся доля українського народу, але все ж жевріє те саме, що писав Світличний: «Крізь всі Мордовії й Сибіри / Нестимеш гордо світло віри / В свою незраджену любов.»
