Не лінуйтеся слідкувати за своєю мовою, щоразу викидаючи з неї мішанину зі слів, що належать іншим мовам. Не лінуйтеся заглядати в словники, коли маєте сумніви в підібраному слові. Не лінуйтеся слухати класиків української літератури, щоразу поповнюючи свій словниковий запас новими поняттями. Не лінуйтеся бути українцями. Говорити мовою своїх предків. Вони точно знали трохи більше, ніж ми з вами зараз. Ми покоління, понівечене мовною окупацією та зросійщене по самі вуха.
Не змішуйте. Хай та, інша мова, буде собі такою, яка вона є. А наше завдання – вчити свою. Тоді й побачимо, як почне змінюватися внутрішнє сприйняття світу. І точно – на краще.
Двомовність, а точніше вживання тих чи інших слів, що в різних мовах мають далекі одне від одного значення, у нашому суспільстві є цілком пояснюваним, проте негативним процесом. Проведемо паралель із програмуванням.
Уявіть собі програму на комп’ютері. Хтось колись якимось чином створив її, використовуючи певні коди. Інженер мав певну мету й вкладав увесь свій досвід у те, щоб програма запрацювала відповідно до його задумів та приносила користь. Але що відбувається, коли в програму потрапляє вірус? Так, вона починає працювати неправильно, зі збоями. Вірус ламає коди програми й спотворює їх, таким чином змінюючи всі функції, що були закладені як мета створення програми. Вона ніби й працює, проте тепер виконує зовсім не ті задачі, які повинна була б. Усе, що мав на меті творець програми, стає недосяжним, адже вірус зробив свою справу.
Те саме відбувається й зараз із нашими мовними кодами. Наше мовне сприйняття працює так, як програма з вірусами. Без участі нашої свідомості воно було перепрограмовано іншими мовними кодами. Справжні коди української тепер спотворені глобальними насадженнями з іншої мови, що часто не мають нічого спільного з оригіналом. Наші коди тепер не чисті, вони не відображають істинної сутності, тих глибинних сенсів, які несла на початку в собі автентична українська мова.
Ми й справді можемо розуміти одне одного, вживаючи іншомовні слова, кальку та суржик. Та саме таким чином ми допомагаємо вірусові жити в коді нашої мови.
Ми вільні, і ніхто не може заборонити нам говорити тією мовою, якою нам зручно. Але мова має бути чистою та прозорою, як програма без вірусів.
Ми маємо дотримуватися першоджерела, аби відтворити дійсне призначення слів. Ми маємо пам’ятати, що в кожному з них закодовані певні сенси, що належать лише до однієї, окремої мови.
Як же хочеться зануритися в глибини, в саме серце української. Аби відчути ті прадавні голоси, які нам залишили у спадок це багатство. Де кожне слово – на своєму місці. Кожен відтінок, чи то думки, чи то дії, чи то образу – позначений новим, окремим словом, яке тонко відтворює всі нюанси.
Чим глибше я занурюю свою душу і розум у ці глибини, тим більше та відвертіше відкривається для мене дивовижна натура української душі.
Не можна плутати разом дві мови. Не можна ганебно змішувати їх, бездумно і бездушно ламаючи коди обох одночасно. Вчиняючи так, ми закреслюємо основну, головну функцію мови.
Адже вона призначена не лише для спілкування, щоб називати предмети, дії чи почуття.
Її головна функція – нести в собі розуміння світу, розуміння тонкощів взаємин між елементами цього світу. Її мета – зберегти ту силу роду, яка закладена в ній віками. Силу слова. Глибину думки, у якій закодована народна мудрість…
І я, щоразу відкривачи для себе світ української мови, бачу бездонний кладезь мудрості, здобутих перемог не лише зовнішніх, а й внутрішніх. Людських перемог зсередини самих себе. Перемог добра над злом в кожному слові, що витікає з української душі, з української мови
Не лінуйтеся слідкувати за своєю мовою, щоразу викидаючи з неї мішанину зі слів, що належать іншим мовам. Не лінуйтеся бути українцями та говорити мовою своїх предків.
