Чим далі живу, тим більше переконуюся, що не знаю, як правильно. Як правильно «що»? Читати, аналізувати, мислити, бачити, врешті — просто жити. Бо ж до всього, як не крути, можна таки прикрутити «правильність». А я… погано розбираюся в людях. Точніше не так — я достатньо наївний, щоб довіряти, і на цьому обпікався вже не раз і не двічі. У мене немає інструментарію, як потрібно йти і вирішувати проблеми. Все навгад, усліпу та інтуїтивно. Поняття не маю, як узагалі можна мати хоч щось сформоване, остаточне й непорушне в нашому надміру швидкому світі, де зміни — це сама логіка існування. Коротше кажучи, я не знаю. Ніц. Узагалі. Цілком і повністю.
Із цим треба жити. З відчуттям недосконалости власного «я». З усвідомленням неусвідомлености, бо тільки-но щось стає очевидним, як тобі або видряпують очі, або навколо перестає бути видно. Тоді згущується темрява. Небезпека нависає над головою. І нічого з денних справ не важить уночі. Бо хіба робочі клопоти, змагання за посади й похвалу, намагання вгодити, спроби викрутитись із-під чийогось упливу щось варті перед страхом, котрий лине із нічного затіненого поля? Осіннім страхом, що пахне самотністю. Вдалині ти бачиш довгастих мерехтливих риб — фури, що пропливають окружною, освітлюючи повсюдну млу, бездонну й бездоганну порожнечу. У такі миті вже не хочеш нічого, окрім світанку. Сонця, яке бодай на кілька годин розчинить перелітну тугу з-під журавлиних крил, посіяну в полі цими вже далекими, відлетілими птахами.
А тоді збираєшся і йдеш на роботу. Перший урок, девʼятий клас. Влітаєш до школи, до класу, до дітей, сповнений почерпнутої із глибоких душевних резервів енергії. І починаєш розповідати. Спершу — контекст. Ось девʼятнадцяте століття. Ось реформи. Ось культура, яку хтось збирає по частинах, немов розкиданий пазл. Так писалися перші романи. Так будувалась Україна — маленькими цеглинками, клаптиками думок, ледь помітними ступниками, через заборони та спроби — несміливі, бунтарські, впівголоса — мислити і говорити. Дивишся на реакцію юної публіки — хтось іще спить, хтось зацікавився. Добре, продовжуємо. Щоразу так. Спочатку екскурс у час, потім знайомство із текстами. Бо будь-який текст важливо читати із розумінням часу, в якому він був створений.
Чесно? Я не знаю, чи правильно чиню. Різні «мудрі голови», письменники-одноденки, «публічні інтелектуали» всіх мастей і ґатунків, яких спостерігаю щодня (бо лізуть зі своїми істинами останньої інстанції з кожної праски) точно знають, як треба. До них нема питань — їм видніше. До них я не належу й не належатиму. Своїх думок не навʼязуватиму. Не прагну красивих картинок і значних тиражів. Література — це левова частка мого життя. Від пʼятнадцяти років і по сьогодні я цим займаюсь. Отож, роблю так, як підказує мені совість. Інтуїтивно намагаюся вловити курс. Може, хтось із моїх спудеїв колись та й захоче розгорнути ту книжку й прочитати її? Захоче. Це єдине, що знаю напевне.
Вдома пахне осінню. Осінь пахне домом. Броди теплі та безвітряні. Небо чисте, безжурне, затулене де-не-де одинокими клаптиками хмар. Під ногами хрускотить сухе каштанове листя. Нині вперше за кілька місяців зустрінусь із давнім другом і ми гарно проведемо час. Зміна локації — це зміна способу існування, а заодно трансформується мислення. Донедавна я відкидав свій дитячий простір, обшир мого дорослішання. Думав, що вже ніколи не відчую тут ані щему, ані тої радости, яка зароджувалась, вартувало мені раніше ступити на брідську землю. Вчора приїхав і зрозумів, що мені добре тут. Чому? Можливо, тому, що «все стає справжнім лише під осінь, все стає очевидним лише під осінь» (Г. Чубай). І все ж я гість, бо сам обрав бути гостем. Так краще.
Що принесе ця осінь? Мені, сподіваюся, трохи вільного часу, щоб дописати роман. За все інше промовчу — ми маємо дуже багато як на наш жахливий час. Аби не менше. І все ж маю переконання, що ми будемо. Нас стане ще на багато десятиліть. Надто вже тверда основа в нас під ногами. Тож робімо кожен свою справу. Биймось об лід.
Не знаю, що з того буде. Та, можливо, в тому й суть, щоб дізнатись?
19.09.2026
