Дні вигасали. Небо тьмянішало, наливалося свинцем, час до часу скидаючи свою важкість холодними затяжними дощами. Ландшафти довкола Бродів суворішали, змінюючи кольорову гаму в бік спектрів сірого та брунатного. Польові гризуни ладували собі нірки, надибуючи місця, де земля ще не встигла як слід промерзнути. З боку Волині задували нордичні холодні вітри й гуляли подільськими пагорбами на підвень від міста. Якби хто опинився у час їхнього карнавалу на одному зі схилів, то його би здуло безжальними крижаними потоками ген-ген аж до Почаєва чи Кременця. Дерева в лісах виструнчувались, тулились одне до одного, тремтіли. У їхніх безлистих кронах з усім властимим собі шаленством юрмилося гайвороння. Здалеку це нагадувало хаотичний рух вугілля у згаслій печі, що хотіло вирватись назовні крізь димар, тільки димарем слугував якийсь нещасний старий граб, вище якого жоден птах не годен був злетіли. Сукупно все це свідчило про одне: зима наближалась. Ніщо не могло зупинити її руху на захід.
Електрички відбували із Бродів тричі на день. Пасажири — а це переважно були студенти, пенсіонери й жителі навколишніх сіл — входили до скреготливих незручних вагонів, шукали місця, якого чомусь завжди було вдосталь, і, присівши там, де кому зручно, вирушали в потрібному керунку. Вся ця купа старого заліза зі страшним скрипом ледве рушала з місця. Тут у дію вступали інші актори у нашій виставі — продавці добра на будь-який колір і смак, що гендлювали просто-таки тут, у вагонах. Вихудлий підстрактуватий чоловік у несвіжій синій сорочці завжди продавав одного й того ж півника «на бульйон». Пані із туго заплетеною косою, перелякана, здавалось, самим фактом того, що вона живе на цім світі, торгувала канцелярським приладдям, а ще нитками, дратвою і презервативами (останнє лише на вимогу й про це знали далеко не всі). Ну, і куди ж без її величности пані Лесі. Огрядної жіночки років шістдесяти із кравчучкою і ще зазвичай двома-тьома торбами різного начиння: від кукурудзяних паличок до кольорових фломастерів та олівців. Серед усіх продавців пані Леся найдовше займалася цим ремеслом, відтак була найавторитетнішою і найбільш упізнаваною. Іноді бувало так, що коли в потязі не працювала система оголошення станцій, а дві контролерки на всю електричку не давали собі ради з цією марудною роботою, сам начальник потяга просив пані Лесю допомаги з цим. Відтак під час зупинок на весь вагон лунало Лесине сопрано: «Станція Ожидів! Вихід по ліву сторону! Пасажири, станція Ожидів!!!».
Місто, з осені покрите туманами та грязюкою, із настанням грудня остаточно вихолоджувалось. Підмурки старих камʼяниць були зсередини просяклі цвіллю та вологою, яка не відступала навіть у теплу пору. Крізь ущелини в розбитих тротуарах де-не-де вигулькувало каміння, що памʼятало часи, коли Броди процвітали, а було це ще задовго до Великої війни... Тими бідолашними, по-руйнацькому гордими гідничками вузькою ходою тупцювали вуличні коти, задерши свої вусаті морди. А зверху на них дивилися круки та ґави, обсівши деревʼяні балки, які підпирали дах. На дахах сушилися горіхи, на вистеленій газетами, зокрема місцевим «Голосом Відродження», підлозі. Іноді їх підʼїдали білки та домовики. Тоді господарі, піднявшись скрипучими східцями на стрих, знаходили горіхи розкиданими по всьому горищі, деякі з них були розколеними, а деякі і потрощені.
В одній із таких камʼяниць на Райківці, де господарі на горищі також сушили горіхи та тримали всілякий мотлох, на першому поверсі була розташована ростерія, невеличке підтриємство, де обсмажували каву та продавали її, а обраним клієнтам ще й готували. І взимку і влітку тут пахло благими ароматами якісної кави з Гватемали та Колумбії. Власниками і єдиними працівниками ростерії було подружжя. Коли наставала зима, чоловік полюбляв ранніми ранками запарювати собі свіжозмелену арабіку й підніматися сходами на другий поверх. Деревʼяна сходова клітка, якій було вже понад сто двадцять років, рипіла від найменшого поруху. Біля входу на горище було його улюблене віконце з видом на парк. Власник спирався на стіну та пив каву. На Райківці було безлюдно, лишень ближче до центру парк підмітав одинокий старий двірник.
За квартал звідти, в одноповерховому будинку на вулиці Хроновича, двоє старих вчителів доживали свого віку в студеній квартирі. Їй уже пішло далеко за вісімдесятку і вона саме готувала сніданок — ставила на вогонь вівсянку. Йому вже от-от буде девʼяносто, він ще спав. У його сивій голові історика кадрами зі старої хроніки проносились вицвілі німі сни. Вона поралась на кухні ще доволі жваво як для своїх літ. Погодувала кицьку і винесла сміття. У хаті пахло щойно згорілими сірниками та глибокою підземною сирістю — здавалося, то сама історія протікає шумливою рікою під цим домом і віддає на поверхню своїм холодним духом, рік за роком опускаючи будинок усе глибше та глибше вслід за своїм руслом, від чого той просідав, руйнувався, а стіни вкривалися новими, чимраз ширшими, проломами.
Ще були цвинтарі один навпроте другого — великий християнський та жидівський. З християнського заносило духом лампад і каменю. На жидівському сумовито погойдувались висохлі трави. І там і там у землі спокійно спали небожчики. У лісі, що покривав північну частину обох кладовищ, шуміли верхівʼя сосен, а їхні стовбури од вітрогону скреготали, видавали тріск, стукіт, ритмічні й аритмічні деревні удари — словом, спілкувались між собою незнаною людям мовою. Може, тільки небожчики та небожчиці на цвинтарях неподалік ту мову й розуміли. Колись із простору жидівського цвинтаря на Броди відкривався гарний панорамний краєвид із характерним міським ландшафтом житлової забудови, церков і шпилю повітового суду. Цю панораму ще позаминулого століття зобразив американський графік Джордж Пеннел. Нині тут звели завод, тож колишнім мешканцям «вільного міста», що покояться тут, довелося попрощатися із улюбленим краєвидом.
Чим далі було від самої згадки про літо, чим примарнішим здавався такий недавній серпень, тим дужче заносило крижаними вітрами крізь широкі волинські поля, крізь вузькі манівці на подільських пагорбах, через неосяжні вітрові потоки над усією цією землею, що згори нагадувала химерно розписаний полумисок, де роїлися люди, птахи та очерети лісів. Врешті якоїсь ночі з боку Радивилова насунула перша снігова хмара і між другою та третьою годинами притрусила сніжком спершу на Білих Казармах, згодом у центрі міста, перейшлася Малими та Великими Фільварками і через Заставки чкурнула геть у бік Золочева. Вранці брідці прокинулись ошелешені: зима прийшла! Діти, йдучи до школи, радісно розкидували скупий і недовгий перший сніг. Дорослі «мастили голови», бо морози от-от настануть, а ситуація зі світлом лише гіршатиме. Усе було так, як повинно бути. Дітям — радість, недітям — клопіт.
Левко Рогатий уже доїжджав електричкою до Красного. Завтра йому на роботу. Залишалося неповні два тижні до Різдва.
