По прочитанню «Інтернату» С. Жадана
Небайдужість здатна врятувати одночасно і найбільшу, і найменшу часточку буття, якою, ймовірно, і є людина. Ось яким для мене залишиться посил твору — аби перейняти стару добру термінологію уроків української літератури — по прочитанню «Інтернату» Сергія Жадана.
Книга, що, здавалось, так і припрошує свого читача до швидкого триденного читання, переймаючи її внутрішньо-сюжетний ритм та структуру, була натомість осилена мною у два підходи: із великою павзою між першим та двома останніми днями «пригоди». Такий, продиктований обставинами, читацький досвід дав змогу не лише встигнути добряче засумувати за пунктуальною жаданівською прозою, а ще й дав необхідні час і простір добряче поміркувати над гіпотетично закладеними автором сенсами у цю сіро-червону книгу. Питання, що стало таким-собі лейтмотивом моїх медитацій, стосувалось, зокрема, назви твору: чому називати книгу «Інтернат»? Адже цей авторський жест, жест хрещення, зовсім не є малозначущим, а елементи будь-якого паратексту, і, зокрема, назви, відомо, мають свій програматичний вплив на будь-яке читання. Тож чим був цей Інтернат у фікції? Як його інтерпретувати у межах онтологічної реальности? Чи існує він сьогодні? Чи має він реальні стіни, яке його місце знаходження, географічні координати?
У чому ми точно можемо бути певними: обмежитись будь-яким фізичним місцем, зважаючи на текст твору, було б схибити у пошуку відповіді на поставлені запитання. Адже навіть коли інтернат-фізична-інституція у романі присутній, інтернат-книга-у-наших-руках радше тяжіє до певної універсалізації, стираючи всю надлишкову конкретику. Оповідь, артикульована навколо постаті тридцятип’ятирічного вчителя української мови Паші, скупа на будь-які топоніми: єдина деталь — і та дарована нам радше контекстом публікації, аніж самим текстом — вказує, що події відбуваються у східних регіонах України, ймовірно, на Донеччині 2015 року, у момент прориву російських окупаційних військ. У самому ж центрі фабули — перетин головним персонажем лінії фронту, його своєрідна подорож «по той бік» із метою забрати з Інтернату — нашого першого інтернату-інституції розташованого у новоокупованому місті, — свого тринадцятирічного племінника Сашу. Відтак, при першому погляді, назва твору може видатись якщо не зовсім невдалою, то принаймні доволі оманливою: Жадан не пише роману про реалії соціальних закладів, не дає Інтернату привілею бути головним місцем розвитку подій і не робить із племінника Саші головного оповідача твору. Тому навіть якщо інтернат беззаперечно є однією із локацій книги, набагато цікавіше й продуктивніше для інтерпретації буде мислити його радше як центральний її образ, ба навіть, не побоюсь сказати, наскрізний символ.
Із такою перспективою на думці повернімось до фабули.
Пишучи — як показав і, безсумнівно, ще більшою мірою покаже час — один із найвагоміших романів про російську окупаційну війну проти України, Жадан приймає оптику цивільного населення. Автор обирає говорити голосом непридатного до військової служби вчителя української мови — професійний атрибут, що лагідно дестабілізує, «муляє» дозволену фізичним станом і відтак цілком прийняту вчителем позицію байдужости. Очевидно, перед Пашею ніколи не поставало питання — на відміну від багатьох ексучнів чи їхніх батьків — «за кого воювати?». У відсутності найменшої залучености чи навіть будь-якого інтересу до безупинних воєнних дій учитель сам зізнається: «Проти мене ніхто не воює […] Я ні за кого» (ст. 157). Тому «принесена обставинами» екстремально кризова ситуація — Пашине зіткнення під час подорожі з проривом ворожого війська, що раптово унеможливлює звичну відстороненість, — стає чи не першою нагодою поставити собі низку запитань, яких він досі успішно уникав. Супроводжений невпинними обстрілами та все новими представниками цивільних, військових чи журналістів, Паша опиняється в певному магнітному полі випробування власного стану байдужої рівноваги. Якщо головний герой завжди, здавалося, розумів, хто стріляє і звідки, то тепер — чи не вперше — перебуваючи на межі між життям і смертю, супроводжений дедалі залученішим оточенням, наважується артикулювати таку собі чернетку ще не розвинених роздумів: мовляв, а чому війна взагалі відбувається.
Перш ніж рухатись далі, варто наголосити на беззаперечно важливому атрибуті дискурсивної постаті нашого героя — певній ефемерності будь-якої його рефлексії. Всі важливі питання, поставлені книгою, артикульовані здебільшого непрямолінійно, завуальовано навантаженістю сюжетної перипетії. Як-не-як, головним завданням Паші у фабулі є вижити: вижити самому й попіклуватись про життя свого племінника. Будучи обрамленою у такого типу фікцію, будь-яка рефлексія приречена на своєрідний стан недозрілости — чи то, скажімо, ескізування. Вагому роль у цьому ескізуванні, з художньої точки зору, відіграють спогади. Жаданівський герой, за послідовними свідченнями близько трьох сотень сторінок, залишається героєм ретроспективним — незалежно від критичности обставин: як не обдумує своє «пасивне» вчителювання, то згадує політичні сутички на рідній станції чи пірнає у спогади про дитинство.
Цікаво, що, читаючи добру частину Пашиних ретроспектив, вбачається портрет такої собі маленької людини, вихованої совєцьким світом, — словосполучення, яке, здавалося б, так неприємно скрипить, будучи застосованим до текстів української літератури. Але, попри певну ніяковість, зупинімось на цій ідеї — вона видається гідною наших роздумів. Ба більше, сам текст звертає на неї увагу. Паша згадує, до прикладу, одне літо «на початку девʼяностих»: «Країна стрімко змінилась, а ось вони всі — її громадяни, мешканці окремо взятого залізничного вузла — змінитись не змогли, не було в них закладено тих механізмів» (ст. 206).
Що криється за тими «механізми» зміни — точної відповіді годі й шукати. Але молоде покоління, що застало відновлену українську державність 91-го року в юному віці — покоління, до якого, вочевидь, і належить жаданівський оповідач, — чи не отримало воно цю відсутність, цю недостачу, цей брак у совєцький спадок? Виховане уродженцями УРСР і розваленим соціалістичним світом, воно охарактеризоване у цих кількох рядках певною суб’єктністю: громадян, виходить, можна складати-розкладати як заманеться, обдаровувати чи, навпаки, позбавляти, за примхою, якихось абстрактних механізмів. І тут проглядається певний парадокс (парадокс чи, може, залізна совєцька логіка?): тоді як громадянину приписується роль суб’єкта, країна, своєю чергою, виступає головною рушійною силою. Тільки ж країна, при здоровому демократичному глузді, керується людьми, чи не так? Шкода, що це розуміння її громадянам так завзято, роками, намагалась деконструювати імперія! Байдужість до політичного життя, неналежність до нього, підкреслені й в інших пасажах книги — до прикладу, в епізоді про вибори, де роздратований герой запитує: «І до чого тут політика? Кому взагалі потрібна політика?» (ст. 111). Гадаю, при старанно запрограмованому імперським центром станом обезкорінення, політика дійсно нікому не потрібна.
Вибір слова «обезкорінення» не є випадковим. Автор «Інтернату», забираючи у своїх персонажів відчуття будь-якої приналежности — чи то до рідного ґрунту (меншою мірою), чи до сім’ї, — грається з цією ідеєю впродовж усіх трьох розділів книги, розгортаючи її на різних смислових рівнях. Очевидно, перший із них — буквальний. З огляду на сюжет твору, обидва головні персонажі — і Паша, і його племінник Саша — є, навіть якщо й не повними, то все ж певною мірою сиротами. Пашина мати помирає ще в його дитинстві, і хоча він та його сестра зростають під опікою батька, ця втрата стає одним із визначальних атрибутів ідентичности героя, а будь-яка згадка про матір перетворюється, певною мірою, на своєрідний текстовий рецидив. Крім того, навіть маючи інших рідних поруч, Паша сприймає зв’язки з ними як безповоротно пошкоджені. Саме про це свідчить портрет героя, вимальований крізь призму Марининого погляду: «[вона] бачила, як він ставиться до старого, як не може домовитися з ним про найпростіші речі. Бачила, як він боїться сестри. Бачила, як він ховається від племінника. Як тихо ненавидить свою директорку, як ігнорує своїх учнів» (с. 126). Чи не є ця відстороненість від безпосередньо свого, цей стан гливкої пасивности симптоматичними для жаданівського героя? Як на мене, очевидно-позитивна відповідь здатна пролити таке для нас необхідне світло на вищезгадане дистанціювання від усього політичного.
Але повернімося до теми сирітства. Покинутий батьком Арамом — згідно з лаконічним поясненням головного оповідача, — племінник Саша за рішенням матері й, вочевидь, через так і не пояснену в романі хворобу, потрапляє до школи-інтернату. Він, виходить, теж є сиротою. Тільки у його випадку сирітство є не стільки фактичною реальністю, скільки змушено-пережитим досвідом. Відірваний від рідного дому та сім’ї, Саша — представник молодшого покоління роману — стає штучно обезкоріненим. Його становище дитини «інтернатської» є цілковитим наслідком рішень інших людей — старших, наділених більшою владою й можливістю визначати його долю. І тут важливо звернути увагу на невипадковість обраного автором віку для персонажа Саші: будучи підлітком, він ще не здатен протистояти таким «прийнятим згори» рішенням, адже він залишається дитиною. Саме цей факт може слугувати своєрідним містком до розуміння іншого, ширшого значення «обезкорінення» — того, що веде до Інтернату-символу, символу України, про що у своїх працях, зокрема, уже писала Ганна Улюра і того, що є підкресленим, у книзі, артикуляцією головного героя «Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо» (ст. 145).
А й справді — якщо замислитися, механізм згаданих вище «прийнятих згори» рішень, та й загалом уся кристалізована фабулою ієрархічна динаміка між уповноваженими дорослими та штучно осиротілим і ще не здатним до повноцінної протидії Сашою, може прочитуватися як алегорія. Вихована совєцькою політикою й «подарована» у спадок громадянам уже незалежної України певна суб'єктність, а також штучно культивовані почуття власної незначущости й наївної інфантильности — знайомої за принципом «Я до цього всього жодного стосунку не маю» (ст. 154), а отже й «моя хата скраю», — роблять із, визнаймо, травматизованого українського суспільства своєрідних дорослих дітей, поміщених до Інтернату не зі своєї волі. Та наше сирітство, за прикладом Сашиного, не є онтологічною реальністю, а лише фікцією, у яку нас «дбайливо» загорнули й змусили повірити. І навіть якщо нам бува діагностували синдром Інтернату, то він, як свідчить роман Жадана, цілком виліковний.
Не можу сказати, що фінал книги вселив у мене почуття великого оптимізму. Потішити читачів — хай навіть такими бажаними — ілюзіями точно не належить до авторських стратегій. Проте в одному ми можемо бути певними: спадщина Совєцького Союзу, якщо судити за сюжетними перипетіями роману, поступово втрачає свою всесильність. Виводячи племінника із зони окупації та ризикуючи задля цього власним життям, Паша, навіть якщо й не цілком свідомо, здійснює великий жест небайдужости. Він вступає у конфронтацію з реальністю і, не даючи на її виклики конкретних відповідей, усе ж змушує поставити важливі запитання. Тим самим він допомагає собі, своєму племінникові та нам, читачам, пройти принаймні половину шляху до власного, відібраного обставинами, коріння.
