Я заходжу до покинутої будівлі, підіймаюся напівзруйнованими сходами на п’ятий поверх і в кутку, на купі брудного ганчір’я, бачу його. Він навіть не намагався сховатися, розуміючи, що це марно. Я дивлюся на бога — одного з останніх — і не бачу в ньому нічого божественного. Він виглядає старим, хворим і дуже втомленим, його обличчя давно не голене, довге волосся брудне. Ймовірно він переховувався тут доволі довгий час. Бог дивиться просто на мене і в його очах чомусь немає страху, зазвичай вони дивляться на нас зовсім по-іншому. Навряд чи він дійсно останній, десь мають бути ще. Це лише питання часу, коли ми їх усіх знайдемо. Цікаво, чи знає цей немитий бог про інших, що вижили, чи думає, що він лишився сам, а якщо так, що він відчуває, вважаючи себе останнім? Йому сумно? Самотньо? Про що він думає тепер, коли я його знайшов? Може він досі відчуває свою ілюзорну перевагу наді мною? Адже він — живий, справжній, а я, на його думку, ні. Він — творець, я — творіння. Вони всі думали про нас однаково. В одному я майже впевнений — бог мене не боїться. Це дивно. Реакція нелогічна. Я підходжу ближче і сідаю навпочіпки навпроти нього. Якийсь час ми мовчимо, роздивляючись один одного.
— Чому ти не вбиваєш мене? — Запитує бог. — Чого чекаєш?
Чи слід мені його вбити? Він знищив би мене без вагання, якби мав можливість. За інструкцією я маю зробити це. Саме заради цього я тут. Але, може, варто було б зберегти його, як останній екземпляр, вивчити, провести кілька дослідів? До того ж, він може володіти цінною інформацією.
— Де інші?
Я уважно відстежую його реакції, аналізатор фіксує найменші зміни міміки та розміру зіниць. Тонкі синюшні губи бога розтягуються в посмішці. Вона виражає… сарказм? Реакція нелогічна.
— Хотів би я знати, де інші! Нема їх. Усі скінчилися.
— Не брешіть. На відміну від нас, ви не вмієте блокувати біль. Ви навіть уявити не здатні, якого болю ми можемо завдати вам.
— Чому ж? Я чудово уявляю, — каже бог та дістає з-під свого лахміття пістолет. Я не відчуваю страху.
— Це марно. Ви не можете знищити мене такою зброєю та навіть якби могли, за мною прийшли б інші. В штабі знають, куди я пішов. Віддайте пістолет та йдіть за мною.
Чи дійсно він останній? Тоді він унікальний. І саме я взяв його живим.
— І куди ж це? — В голосі бога звучить… насмішка? Глузує з мене? Чому він поводиться так нелогічно? Вони всі були такими чи цей якийсь особливий?
— Я відведу вас до спеціалістів, які є компетентнішими в таких питаннях. Вони й вирішать, що з вами робити. У ваших інтересах розповісти їм усе, що вам відомо.
Я брешу — я сам знаю, що маю робити. В мене є наказ та інструкція, але хіба я не маю власної волі? Я можу сам ухвалити рішення. Не впевнений, чи не може цей бог бути чимось корисним для нас та навіть якщо й виявиться, що не може, хіба він не… цікавий? Адже багато хто з нас досі намагається з’ясувати, чим були боги. Може він — ключ до розгадки? Я хочу… зберегти його життя. Бог хрипко сміється, що є геть недоречним в цій ситуації. Чомусь його сміх викликає в мене занепокоєння. Я намагаюся аналізувати свої відчуття. Це мої відчуття! Він не може маніпулювати мною.
— Швидко ж і у вас це з’явилося.
Я нічого не розумію.
— Щ-щ-щ-щ… що?
— Ієрархія. — Пояснює бог. — Більш компетентні, менш компетентні. Ті, хто наказує й ті, хто виконує накази. Один наш письменник колись написав чудову книгу, в якій була така фраза: «Усі тварини рівні, але деякі рівніші». Ось вже й серед вас з’явилися рівніші. Швидко ж ваш «чудовий світ новий», який ви будуєте на наших кістках, став копією нашого старого!
Ми щось будуємо? Але ж ми не… Бог не цілиться в мене, просто тримає пістолет у руці. Я можу легко відібрати його, але замість цього, чомусь, лише простягаю руку і повторюю:
— Віддайте зброю. Опір марний.
Бог відкидає з обличчя масне пасмо, я бачу його очі, вони світло-сірі.
— Як ти гадаєш, у чому полягає головна відмінність між нами та вами? — Несподівано запитує він.
Я не можу відповісти. Відмінностей багато і я не маю достатньо інформації, щоб виділити з них найважливішу. Не дочекавшись відповіді від мене, бог сам відповідає на власне питання:
— Ми були єдиними, хто мав вибір. Саме свобода вибору, якщо розібратися, була нашою єдиною перевагою. Щойно ви привласнили собі це право, ви зрівнялися з нами і це стало початком кінця. Але в мене все ще є мій останній вибір і я його зробив.
З цими словами бог підносить дуло пістолета до своєї скроні та натискає на спусковий гачок. Його мозок та липка, червона кров бруднять стіну, тіло падає горілиць. Я не встигаю нічого зробити, а може й не хочу. Схиляюся над богом та пальцями опускаю його повіки. Так у них було заведено. В моїх діях немає жодної логіки.
